36. Криза влади

Будь-яка влада може зазнати кризи і це підриває ефективність народного і державного суверенітету. У своїй гносеонолегічній основі криза влади є не що інше , як комплекс невідповідності відправлення владних функцій сукупній суспільній потребі – в нестабільності. Державна політика,як опосередкування ідеалів та інтересів соціальних груп не взмозі забезпечити баланс учасників політичного процесу традиційними правовими методами. Згідно з Платоном, держава у цьому випадку не може служити суспільному благу, а за Арістотелем – вона не може забезпечити користь у суспільстві.

Причинно-наслідковий механізм кризи влади:

• втарата владою своєї легітимності, найчастіше це набуває характеру процесу, криза виявляється в перманентно-латентній формі.

• Вузкість сфери політичного регулювання – відірваність органів центральної влади від органів місцевого самоврядування, слабкість комунікації між двома рівнями влади.

• Монополізація державної влади політичною партією,це призводить до ідеологізації суспільного життя, і політизації економіки, до нової редакції соціальної інженерії з усіма її недоліками.

• Аморфність соціально-класової структури, переважання в ній маргіналів та декласових верств.

• Слабка соціальна політика ефективність політичних інститутів: у несприятливому соціальному середовищі вони вимушені коливатися між логікою вибору (суб’єктивного за своєю природою)

• Довладдня або «класичний поліцентризм» - це поділений суверенітет державної влади, політична аномалія, ілюзорний баланс цих сил у перспективі є неминучим розпад влади.

37. Політична творчість Макса Вебера

Найбільш помітною фігурою на межі 19-20 ст став М. Вебер – творець «розуміючої соціології ». Її теоретичні положення інтегруваои соціальну мотивацію в політичні взаємодії. Конкретна мотивація, стверджував Вебер, лягає в основу діяльності людей і визначає певний тип людської поведінки. За Вебером цей ідеальний тип втілює певну ідеальну модель суспільства як сукупність найбільш типових дій і стереотипів поведінки, об’єднаних конкретними мотивами і соціальними намірами. Дослідник ніби проходить два етапи: спочатку збирає таку модель , а потім раціональним способом розробляє іх характеристики , у них головним чинником постає цілеспрямованість і ціннісна мотивація дій суб’єктів політики. М.Вебер здійснив прорив в осягненні визначальної роді соціальної поведінки в політичному регулюванні. На основі аналізу двох ідеальних типів поведінки – раціонального індивідуалізму і тотальної бюрократизації він прийшов до концепції «плебісцитарної демократії» - конкретної політики організаційної форми стабільності і поміркованого «змішаного» правління.

М. Вебер відкрив раціональну бюрократію як найбільш ефективну систему управління, що ґрунтується на чіткому розподілі обов’язків відповідно до норм і правил.У розробці проблеми демократії він знайшов спосіб обмеження всевладності бюрократії і контролювання її. Теоретична сміливість вченого полягала в тому, що він на етапі персоналізації влади вбачав у харизматичному лідері дійового посередника між масами і бюрократичним апаратом. У вченні М. Вебера про раціональну бюрократизацію і харизматичного лідера немає суперечності: він обґрунтував і виявив позитивний потенціал і можливості взаємодії.

Вебер розглядав і проблему легітимності влади, виділяючи 3 типи: харизматичний, традиційний і раціонально-легальний.