26. М.Грушевський про державний суверенітет.

Михайло Грушевський (1866 – 1934 рр.) – історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 – квітень 1918); займався дослідженням трьох основних категорій: народ, держава і герой в історії.

Грушевський виділяє два навід’ємні чинники, які визначають процес і результат запитів національного розвитку. Вони складають основу закону суверенізації Грушевського: повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і самовизначеня будь-якої народності, що займає певну територію і має задатки і енергію розвитку.

Грушевський пов’язує суверенізацію нації не лише з її територіальними володіннями, але в перщу чергу із задатками народних мас. До них він відніс незалежність особистості, здатність до розвитку основ громадянськості, уміння бути компетентним і відповідальним громадянином своєї країни.

Крім цього, можливість самостійності ставиться ним у залежність від енергії розвитку нроду (енергетичних ресурсів народу).

Таким чином, у законі Грушевського виявлено зв’язок між досягненням суверенітету в його реальній якості як об’єктивної потреби соморозвитку нації з основоположними умовами суверенізації (задатками та «енергією розвитку»).

26. Зовнішня політика - зміст, принципи, функції

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громад. організаціями, всесвітніми і регіональними між нар. організаціями»

При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами, до яких відносяться: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права на самостійне визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання між нар. зобов'язань, всезагальна повага прав людини та її основних свобод, пріоритет загальнолюд. цінностей.

Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном.

Представницько-інформаційна функція зовнішньої політики полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав

Переговорно-організаторська функція зовнішньої політики полягає в організації і використанні міжнародних контактів. Вона спрямована на реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики.

Найважливішим способом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами і засоби їх реалізації. До осн. форм дипломат. діяльності належать: зустрічі глав держав та урядів; постійне представництво, здійснюване послами й місіями; участь представників держав у роботі міжнародних організацій; дипломат. конгреси, наради, конференції; підготовка та укладання міжнародних угод; дипломат. листування у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.