6. «Мандри Гулівера» Свіфта як підсумковий твір в творчості Свіфта. Філософська, соціально-політична проблематика роману.

З творчістю Джонатана Свіфта повязана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос. Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її "обличчя", Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і сподівання. Так виник задум "Мандрів Лемюеля Гуллівера", а згодом цей твір побачив світ. Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гулівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави. Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії 18 століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів.

7. Характеристика англійського просвітництва.

В силу історичних причин, переживши в XVII в. два буржуазні революції, Англія виявилася біля витоків європейського Просвітництва. Умовно початок англійського Просвітництва прийнято датувати роком звершення «Славної революції»(1689). Просвітництво в Англії носило помірний характер, бо його завданням виявилася не підготовка нової революції, а перерозподіл політичної влади на користь буржуазії. Встановлена після «Славної революції» обмежена монархія шанувалася в країні передовим державним устроєм, приватні недоліки якого нібито можна викорінити за допомогою розумних реформ. «Славна революція» прискорила розвиток капіталізму, створила передумови великого промислового перевороту середини XVIII ст. Ідейні течії англійського Просвітництва відрізнялися неоднорідністю. Деякі письменники виступили з різкою критикою пережитків феодалізму і пороків буржуазної дійсності (Свіфт, Філдінг, Смоллет, Шерідан), інші автори дотримувалися апологетичної (Аддісон, Стіл, Дефо) або помірної (Річардсон) позиції, сподіваючись за допомогою добродушної сатири і морально-релігійних настанов виховати в людях громадянські почуття і тим самим поліпшити моральний клімат у суспільстві. У літературі англійського Просвітництва виділяються періоди: ранній (по 1730-ті роки), зрілий, що охоплює 1740 - 1750-і роки, і пізній, що розтягнувся від 1760-х до 1790-х років.Провідними жанрами англійської ранньопросвітницької літератури були поема, трагедія, комедія, есе. У цей період просвітницький реалізм досягає свого розквіту, поступово витісняючи просвітницький класицизм з його провідних позицій. Зрілий просвітницький реалізм представлений епістолярними романами Річардсона, що поклали початок жанру сімейно-побутового психологічного роману, «комічними епопеями» Філдінга, соціально-побутовими романами Смоллетта. Література пізнього Просвітництва характеризується інтенсивним розвитком сентиментального напряму, витоки якої йдуть в пейзажну лірику 1730-х років. Назву запропонував Лоуренс Стерн, назвавши свою мандрівку Францією "сентиментальною", відтворивши перед читачем у повісті "Сентиментальна подорож" своєрідне "блукання серця". Проте, культ почуття, афектацію духовного страждання, поезію сліз узаконив ще до нього у літературі та мистецтві С. Річардсон.Класицисти не помічали природи; у творах сентименталістів, навпаки, природа посіла гідне місце. Споглядання її краси, мирне спілкування з нею простих людей — ось ідеал сентименталістів.