Створення світу

Ґрунтуючись на Святому Письмі, можна ствердити, що вислів “небо і земля” означає все, що існує, увесь створений світ. “Земля” – як світ людей. “Небо” – місце перебування Бога: “вашого Отця, що на небі” (Мт. 5,16), а також місце перебування ангелів – чистих духовних істот безтілесних, думаючих, які оточують Бога і вибраних. Тобто – вони є справжніми духами, як Бог, правда не настільки безмежні, досконалі, як Він, творіннями особовими та безсмертними, наділеними великим розумом і волею. “Бо в ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи господьства, чи начала, чи власті, все було ним і для нього створене” (Кол. 1,16). “Хіба ж не всі вони служебні духи, – зазначає св. апостол Павло, – що їх посилають до послуг тим, які мають успадкувати спасіння?” (Євр. 1,14). Усім своїм єством ангели – слуги і післанці Бога, повністю залежні від Нього у виконанні Його наказів, бо “повсякчас бачать обличчя Мого Небесного Отця” (Мт. 18,10), виконавці Його наказу, покірні голосові Його слова (Пс. 103,20), виконують все відповідно своєю досконалістю. Ангели перевищують усі створіння. Вони були створені раніше, ніж земля, – на світанку землі – тому часом їх називають “ранніми зорями” (Йов. 38,7).

Господь Бог створив ангелів для Своєї слави і для того, щоб вони ревно і швидко служили Йому, а також для їхнього щастя. До речі, слово “Ангел” (з грецької мови) означає “посланець”, “вістун”. Тобто, ангели – це Божі посланці, вістуни. Вони сильні і завжди готові виконувати Божу волю, і внаслідок швидкості, яка притаманна їм, негайно з’являються всюди, де велить їм Божа воля. Щодо людей, то з Божої волі ангели – це наші опікуни й охоронці. У Псалмі 91 сказано: “Бо ангелам своїм Він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах” (Пс. 91,11). За словами св. Івана Дамаскина, ангели також охороняють країни і керують народами так, як накаже їм Творець. Вони боронять від спокус, бо каже Святе Письмо: “Ангел Господній стоїть на варті навкруг тих, що Його бояться і їх визволяє” (Пс. 34,8). В ангела така могутня прикмета божественної сили, – вчить св. Теодор Студит, – що він в одну мить може знищити увесь світ. А св. Григорій Богослов був переконаний, що окремий ангел охоронець опікується кожною Церквою.

Спочатку всі ангели були милими Богові, Який створив їх, дав їм Свою благодать. Як сказав св. Августин: любов’ю Бога наповнив їх Святий Дух, який був їм даний. Та Господь Бог вирішив випробувати ангелів. Їм був виділений певний час і дана можливість вибрати мету (безпосереднє оглядання Бога, або відкинення Його). Хоча про рід випробування велися дискусії. Ангели зробили вибір. Ті, що вибрали перше з них, були піднесені до надприродного стану й отримали особливу освячуючу благодать. Велика ж частина ангелів (третина) не хотіли коритися Богові. Маючи досконалі розум і волю відвернулися від Нього, втративши Святого Духа і освячуючу благодать, стали гордими, вони вважали, що Бог не повинен втручатися до них, і вони самі мають вирішувати, що правильне, а що ні… Зауважмо, що це відвернення є визначеним і вічним.

Ісус Христос говорить про них, що вони не трималися правди (Ів. 8,44), а схотіли дорівнятися самому Богові. “Як же ж це ти впав із неба, – говорить Ісая, – ти, блискучий сину зірниці? Як тебе повалено на землю, тебе, що підбивав усі народи” (Іс. 14,12). Отже, гордість була гріхом Люцифера (сатани). Він, один із найвищого ангельського чину, з гординею бунтаря, зібрав навколо себе третину духів. На його блюзнірство: “Я буду як Найвищий”, архангел Михаїл відповів: “Хто є, як Бог?”. У небі розпочалася велика боротьба. Святий Іван Богослов писав: “І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, – повержено на землю, і ангели його з ним повержені” (Одкр. 12,7-9). “…Бог не пощадив ангелів, які були згрішили, а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд” (2 Пт.2,4). “І ангелів, що не зберегли свого достоїнства, а полишили власне житло, зберіг у кайданах вічних, під темрявою, на суд великого дня” (Юд. 1,6). Але, це не Господь відкинув їх. Вони самі віддалилися від Бога, і то назавжди.

Отже, між ангелами стався розкол. Ті, що вибрали Бога, боролися за вірність Йому, їх назавжди взяли до Божого царства, царства Любові. Скинені ж в пекло невірні ангели, їх називають ще ангелами сатани, диявола, або чортами, злими духами, утворили своє царство, царство ненависті (пекло), відокремивши себе назавжди від Бога. Вони існують у вічному ворожому ставленні до Бога і Його сотворінь і є джерелами спокус (Мт. 4,1-11; Ді. 5,1-3;2; Кор. 12,7), а також, напевно, джерелами злих суспільних подій – війн, чи космічних – землетрусів. Певні, конкретні, злі люди були і можуть бути знаряддям нечистої сили. Хоча злу підлягає і стає слугою сатани той, хто свідомо і добровільно цього прагне. Диявол не може вчинити нам зло, якщо ми дотримуємося Божих заповідей і не хочемо грішити. “Нема нічого гіршого від диявола. Диявол – це остання не здобута країна! Диявол – це виразка, гірша від усіх лих. Він спричинює непорозуміння у громаді, пониження вдома, смуток у Церкві; бунт тіла, неміч душі, щоденний клопіт, запитання розуму, перепону в ділах. Велика злоба диявола, але всі його наміри перемагає піст і молитва ” (св. Іван Золотоустий).

Святе Письмо застерігає нас перед його існуванням і діянням: “Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти” (І Пет. 5,8). А св. Павло закликає зодягнутися в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. “Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливості і взувши ноги в готовність, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже” (Еф. 6,11-17).

Отже, ми, як і ангели, маємо зробити вибір між вічним служінням Богові у Його Царстві Любові (ангели, які залишилися вірними Богові, мають змогу вічно оглядати Бога і славити Його) і служінням дияволу в його царстві ненависті (протилежним любові) та бути судженими на страшному суді як і злі ангели. Вибір за нами. Господь Бог не примушує нас. То ж св. Василій Великий говорить: “Чи ж не почнемо роздумувати про день Господній? Цей день страшної ваги, коли ті, що чинили добрі діла, стануть праворуч Судді і дістануть царство в небі, а тих, що стануть ліворуч за нестачу добрих діл покриє геєна вогню і вічна мряка”. “Не знайдеш у пеклі ні заступника, ні спасителя, – застерігає св. Іван Золотоустий. Не побачиш там мирного й тихого обличчя Христового… Тут ще можна прибігти до царя й ублагати його, і таким чином, зняти із засудженого окови, а там це неможливе… Тут, принаймні, всяке терпіння триває короткий час, а там грішник вічно горить і не згоряє”. Знаймо, що і біси признають пекло, бо побачивши Ісуса Христа почали кричати: “Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?” (Мт. 8,29).

Отже, ангели є чистими духами. Але у певних чинах мають здатність набувати деякої постаті. Переважно – це юнаки одягнені у незвичайно білі шати ( Мт. 28,3; Мк. 16,4-5; Лк. 24,4; Ів. 20,12; Ді. 1,10; Одкр. 15,6).

Слід зауважити, що питання про постать і існування сатани ставлять також у багатьох нехристиянських релігіях. Крім цього, він – предмет живопису, різьби, літератури. Однак, обговорюючи діяльність ангелів сатани, не слід перебільшувати їх силу, або зрівнювати її майже із силою Бога. Хоча, справді, згідно з описами Нового Завіту, у межах їхньої діяльності може існувати сатанинська одержимість (навіженість). “Часто й сильно нападає диявол, наступаючи з усіх боків на наше спасіння. Тому треба не спати, а чувати та звідусіль загороджувати йому доступ. Бо коли він має хоч якусь малу нагоду, то вже готує собі свобідний доступ і поволі готує тенета. Не обманюймо себе, диявол не може вчинити нам зла, коли ми чуйні” (св. Іван Золотоустий). “Як сильний вітер розганяє порох, зазначає св. Єфрем Сирійський, – так і нашого ворога – диявола, проганяємо голосом славослов’я Богові, молитвою і сльозами”.

Біблія проповідує, що після створення невидимого світу Бог-Творець, Спаситель і Податель життя продовжує уділяти Буття, бо Він – Любов… любов уділяється. Усе, що Господь хоче – чинить, і тому Він створив видимий світ у всьому його багатстві, розмаїтості і порядку із нічого як добру дійсність, не користуючись жодною поза Господньою допомогою. Про це гарно каже псалмоспівець: “Твої небеса і земля теж твоя; світ і його повноту – ти заснував їх” (Пс. 89,12). Бог створив усе при допомозі свого розуму-мудрості: “Яка їх, Твоїх діл, Господи, сила! У мудрості усе Ти створив, – повна земля Твоїх створінь” (Пс. 104,24). “Я – Господь, – говорить Бог, – Я створив усе, Я один розпростер небо, Я сам собою утвердив землю” (Іс. 44,24).

Погляд на творення для нас – дуже важливий. Неможливо зрозуміти необхідність спасіння, якщо не розуміємо, що таке творення, і не можна зрозуміти діло відновлення людини, якщо не розуміємо, що означає примирення з Богом. Власне, ще першоапостольська Церква, виражаючи свою віру в Ісуса Христа, починала зі створення світу. В Апостольському Символі віри говориться: “Вірую в Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі”. Отже, Бог відкрив Себе у творенні (Бут.1,1) Він творить все власною волею з нічого. У цьому виявляється якраз Його могутність. Ця правда, сповнена обітниці та надії підтверджена у Святому Письмі. Наприклад, матір сімох синів, підбадьорюючи їх у мучеництві, повна шляхетної відваги, каже їм: “Не знаю я, як ви в моїм лоні з’явилася, не я дала вам дух та життя, не я звела докупи первні вашого тіла, тож Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля його святих законів (…) Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивився на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом” (2 Мак. 7,22-23,28).

Зауважмо, що для Бога немає нічого неможливого, ні в способі дій, ні в масштабі, ні в часі. Те, що людина з обмеженим розумом не в змозі осягнути Божественний спосіб створення неба і землі, не так важливо. Бог сказав Йову: “Де був єси, як Я закладав землю? Скажи, як маєш розум. Хто визначив їй міру, – може, знаєш, або хто простягнув лінію над нею? На чім підвалини її оперто, або хто поклав її наріжний камінь під радісні співи ранніх зір, під оклики веселі всіх синів Божих?” (Йов. 38,4-7).

Святе Письмо символічно представляє діло Творця як послідовність шести днів Божої “праці”, яка завершується “відпочинком” сьомого дня (Бут. 1,1-24). Пам’ятаймо, що слово, вжите в значенні “день”, також означає “епоха”, “проміжок часу”. Отже, Бог створив світ упродовж шести часових відрізків, кожний із яких міг становити мільярди років. Ієрархія створінь же йде – від менш досконалого до більш досконалого початок яким дав Бог. Ймовірно, що слово “день” вживається тому, щоб тиждень створення світу став праобразом нашого тижня, бо Святе Письмо каже, що сонце було створене на четвертий день, а без сонця не може бути дня в нашому розумінні.

Закінчивши творення, Бог оцінив зроблене: “І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре ” (Бут. 1,31). Бо саме через створення всі речі наділені своєю, лише їм властивою сутністю, правдою, досконалістю, властивими законами і ладом. Це дуже важливо враховувати, тому що деякі неправдиві релігії і лжевчення, наприклад, гностицизм часто нехтують творенням і матеріальним світом. Біблія ж навпаки дотримується іншої думки: творення – це місце, де Бог бажає відкривати Свою славу.

Земля стала мешканням для людини, створеної на образ і подобу Божу, яка є найвищою істотою поміж усіма земними створіннями. Людина покликана спілкуватися із Богом, з іншими людьми. У Біблії зазначено: “І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх” (Бут. 1,27), бажаними Богом одне для одного. “Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього” (Бут. 2,18). Бог створив їх для спільності осіб, у якій кожна може бути “допомогою” для іншої, бо вони є одночасно рівними як особи, доповнюють одне одного як чоловік і жінка, стають “єдиною плоттю” (Бут. 2,24) і можуть передавати своїм нащадкам людське життя, співпрацюючи унікальним способом з ділом Творця, “підпорядковувати” собі землю (Бут. 1,28), брати участь у Божому провидінні стосовно інших створінь, повинні відповідати за світ, довірений їм Богом.

Першими людьми були Адам і Єва. Вони були майже такими щасливими, як ангели. Цар Давид співав: “Мало чим зменшив єси його (чоловіка) від ангелів, славою й честю увінчав його” (Пс. 8,6). Нашим прародичам Адаму і Єві було надано стан “святості й первородної праведності”. Блиском цієї благодаті скріплювалися усі виміри людського життя.

Перші люди мали в собі Святого Духа, який обдарував їх особливими властивостями тіла і духу. “Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю розповсюднилося у світі” (ІІ Пет.1,4).

Перші люди були наділені гострим розумом, сильною волею, освячуючою благодаттю; вони були милими Богові, дітьми Бога, спадкоємцями неба. “Він дав їм розсудливість, язик та очі, вуха та серце – щоб розважати. Розумною наукою Він їх наповнив, – що добре і що зле, вказав Він їм” (Сирах 17,6-7). Адам міг надати кожній тварині таке ім’я, яке найвлучніше передавало її внутрішню природу. Натхнений Святим Духом, Адам відразу пізнав нерозривність подружжя.

Воля перших людей не була ослаблена чуттєвими бажаннями. Вони не знали сорому. Не було у них чуттєвих пристрастей, які б керували їхніми членами проти їх волі. Тому їм було важко грішити, як нам тепер важко робити добро.

Святий Дух наділяв перших людей освячуючою благодаттю і любов’ю Божою, які нерозривно пов’язані. Саме тому вони були Божими дітьми, бо ж “усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі” (Рим. 8,14).

Перші люди були обдаровані вічним життям, були вільні від будь-яких хвороб, мешкали в раю і були наділені повною владою над нижчими творіннями. Бог створив людину безсмертною щодо душі та щодо тіла. Про безсмертність тіла свідчить те, що Бог погрозив першим родичам карою смерті, якщо з’їдять з дерева знання (Бут. 2,17), а коли справді згрішили, сказав до Адама: “У поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято…”(Бут. 3,19). Людині спочатку не загрожували ніякі хвороби, бо хвороби – вісники смерті, а коли нема смерті, нема і хвороб. Перші прародичі жили в раю (Едемському саду) і повинні були працювати в ньому, але ця праця була складовою їхнього щастя.

Бог заборонив першим людям їсти плоди з певного дерева в райському саду, щоб перевірити, чи вони заслуговують на нагороду – вічне щастя. Як дерево стояло посеред раю, так і людина стояла між Богом і чортом, між життям і смертю. Заборонений плід був для перших людей випробуванням. Якщо б вони не порушили заборони, то їх нащадки приходили б на світ у стані святості (як Мати Божа); коли б, живучи, вірно служили Богові, не вмирали б, а живими б переносились до неба.

Люди ж спокушені дияволом, порушили заборону. Порушення заборони мало для людей трагічні наслідки: вони втратили надприродні дари, постраждали і тіло їхнє, і душа.

Гріх перших людей був гріхом смертним (тільки смерть Ісуса Христа згладила цю гріховну провину). Первородний гріх позначився на душах людей: пригасив їх розум, ослабив волю, зробив її схильною до злого, позбавив освячуючої благодаті. Перші люди після скоєння гріха втратили прихильність Бога і вже не могли потрапити до неба.

Після падіння люди не могли так добре пізнати Бога, Його волі, і остаточної мети свого життя, як раніше. Ослабла їхня воля – почуття вийшли з-під контролю розуму.

Первородний гріх приніс із собою і тілесні страждання: перші люди стали смертними, не захищеними від хвороб; їх було вигнано з раю і вони були змушені важко працювати; жінка стала залежною від чоловіка; люди стали беззахисними перед силами природи і нижчими творіннями; більшу владу над людьми одержав злий дух.

Гріх перших людей разом з усіма наслідками перейшов на всіх їх нащадків. Успадкувавши гріх від Адама, люди родяться з ним, тому його і називають первородним. Ми осквернені цим гріхом ще перед тим, як вдихнемо земне повітря. Наше зачаття вже є грішним, бо воно викликане бажанням оволодіти кимось. Не народжуємось християнами, ними стаємо. Вільними від первородного гріха були Ісус Христос і Пресвята Діва Марія. Вони були зачаті без гріха (Ісус Христос – бо був Богом, Марія – через особливий привілей Божої благодаті). Від первородного гріха люди звільняються через Таїнство Хрещення.

Від трагічних наслідків первородного гріха нас звільнив Ісус Христос, наш Господь і Спаситель.

Упавши у гріх, людина не була в силі повернути собі втрачені святість, праведність і пов’язані з ними блага. Людина, фізично вмерши, не може воскреснути сама: людина, яка вмре духовно, теж не може повернути душі життя.

Ісус Христос звільнив нас насамперед від духовних наслідків первородного гріха, бо просвітив Своєю наукою наш розум, а Своїми заповідями й обітницями спрямував нашу волю до добра; принісши за нас хресну жертву, дав нам засоби благодаті, за допомогою яких ми можемо повернути собі освячуючу благодать і знову стати Божими дітьми та спадкоємцями Неба.

Ісус Христос звільнив нас і від тілесних наслідків первородного гріха, бо вмер замість нас, заслуживши тим самим для нас воскресіння; своїми словами і діями навчив нас, що маємо робити, щоб уже тут на землі, жити щасливо, як у раю, володіти світом, підкоривши його собі; дав нам засоби, завдяки яким ми можемо відганяти і долати ворога нашої душі.

Бог пробачив гріхопадіння людині, але не пробачив ангелам, бо гріх людей не був таким важким, як гріх ангелів. Люди не мали такого розуму, як ангели, і не згрішили з власної волі, а їх спокусив диявол.

Врешті, люди частково визнали свою вину і шкодували, що завинили. Людство становить одну родину, бо походить від одних прародичів. Вина одного (Адама) зашкодила всім, тому спасіння одного (Ісуса Христа) мало допомогти і справді допомогло всім. Бог не хотів через провину одного зробити нещасним увесь людський рід.

Відразу після гріхопадіння людей Бог обіцяв їм Спасителя. Бог сказав вужу: “Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову…” (Бут. 3,15), тобто цими словами Бог обіцяє покласти ворожнечу між прихильниками диявола і Сином Діви – Христом (Гал. 3,16). Діва Марія породить того, хто зітре силу чорта, тобто звільнить людський рід з-під влади диявола. Ці Божі слова називаємо першим євангелієм, або першою радісною вісткою про Спасителя, обіцяний Спаситель не міг прийти відразу, бо люди ще не були готові прийняти таку велику благодать. Замість благодаті Бог був змушений зіслати кари (потоп, знищення міст Содому і Гомори).

Через 2000 літ Бог обіцяв Авраамові, що один із його нащадків буде Спасителем.

Обітницю, дану Авраамові, Бог повторив пізніше Ісаакові та Якову, а тисячу років пізніше цареві Давидові.

Згодом Бог послав пророків, які, натхненні Богом, пророкували прихід Месії, розповідали про Його особу, страсті, які Йому суджено пережити, і прославляли майбутнього Спасителя людського роду.

Бог вибрав собі ізраїльський народ, нащадків Авраама і Сам готував його до приходу Спасителя.

Те, що Бог вибрав один народ, не означало, що Він інші народи ігнорує, навпаки, це свідчить про те, що Бог піклувався про все людство. Щоразу, обіцяючи людям прихід Спасителя, Бог зазначав, що той Спаситель як нащадок вибраного народу, ущасливить всі народи (Бт. 12,3; 26,4;28,14).

Бог готував вибраний народ до приходу Спасителя, випробовуючи його, даючи йому суворі закони, творячи чуда, навчаючи його через пророків. Пророки повинні були зміцнювати віру в єдиного Бога і будити в людях щораз сильніше прагнення приходу Спасителя.

Бог готував інші народи Землі до приходу Месії або за допомогою вибраного народу і чесних людей, або застосовуючи надзвичайні справи. Перед зісланням Спасителя Бог учинив так, що у всіх народів з’явилося велике прагнення приходу Месії.

Ісус із Назарету – обіцяний Спаситель, бо саме на Ньому здійснилися усі пророцтва. На це вказує сам Ісус Христос (Ів. 5,39; Лк. 18,31; Лк. 24,26).

Ісус Сам назвав себе в розмові зі самарянкою і перед архиєреєм Каяфою Спасителем.

Називали Ісуса Христа Спасителем і Ангели (на полях Вифлеєму, Ангел, що з’явився св. Йосифові).

Ангел сказав наляканим пастирям у Вифлеємі: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу. Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь” (Лк. 2,10-11). А Йосифові, який хотів покинути Марію, Ангел у сні заповів народження Ісуса Христа і сказав: “…і ти даси йому Ім’я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх” (Мт. 1,21).

Архангел Гавриїл звістив Пресвяту Діву Марію про народження Ісуса Христа (Лк. 1,31).

Про Благовіщення нагадує нам свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії, яке відзначаємо щороку 7 квітня. Почувши радісну вість, Марія відвідує свою своячку Єлизавету, яка вітає її як Богоматір. У моменті того об’явлення Марія складає пісню: “Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм” (Лк. 1,46-47). Цією подячною піснею Марія немов оспівувала нову добу у світі, яка розпочнеться з приходом Божого Сина. Марія прославляє Бога за те, що Він підніс тодішній і теперішній світ покірних, голодних правди і справедливості. Пісня Марії є світанковим співом пташини, що віщує схід сонця після довгої понурої ночі, в якій поринав весь світ в убогості, щоб кожний приходив до нього з довір’ям. Приходить на світ в укритті, бо є “Богом тайним” (Іс. 45,15), якого в дочасному житті не можемо бачити, бо любить таємні добрі справи (Мт. 6,1-6).

Ісус лежить у яслах, де є корм для худоби, бо Сам має стати кормом для людей. Ясла відображають також людину, яка впала. Кожна людина має свої ясла – гріх. Ясла і гріб подібні. Через ясла ми визволені від гріхів. Ісус лежить на дереві, бо прийшов на світ для того, щоб умерти на хресті. Приходить на світ темної ночі, бо більшість людства на той час перебувала в темряві, не знаючи правдивого Бога. Приходить на світ узимку, бо людські серця на той час були холодними, їм бракувало любові до Бога і ближнього.

Спаситель сходить із неба вночі, як роса (Іс. 45,8), бо оживляє людство так, як роса рослини. У хвилину його народження у Римі було замкнено святиню Януса на знак загального миру, бо ж Ісус Христос є Князем Миру (Іс. 9,5) і Богом миру (1Кор. 14,33). Спаситель сходить на землю в образі дитини, щоб викликати до себе довір’я людей і привабити їх. Він приходить на світ приниженим, щоб дати нам зрозуміти, що не дорога розкошів і почуттєвих утіх, але дорога терпінь і відречення веде нас до Неба.

Ісус Христос – приятель убогих, їм першим мало бути оголошене Євангеліє (Лк. 4,18). У хвилину народження Ісуса Христа над полями Вифлеєму появилося світло, бо Христос є світлом світу (Ів. 8,12), що світить серед темряви (Ів. 1,5). Ангели співали новонародженому величальні пісні, у яких розкривалася мета приходу Христа на землю: Він прийшов, щоб прославити Бога (Ів. 13,32), а людям дати мир на землі (Ів. 14, 27), мир з Богом (поєднання з Богом через хресну смерть), мир зі самим собою (справжнє задоволення, яке отримуємо через пізнання і дотримання настанов святого Євангелія); мир з ближніми (через дотримання заповіді любові ближнього, любові ворогів і доброти). Про народження Бога першими довідуються пастирі, а не горді фарисеї, бо Він приховує свої таємниці від мудрих і розумних цього світу, а голосить їх недолітками (Мт. 11,25). Він дає свою благодать покірним, а протистоїть гордим (1 Пет.5,5). Для навіть найбільшого, але гордого вченого наука Ісуса Христа залишиться книгою за сімома печатями, а прості, покірні, просвічені світлом Бога зрозуміють її. До своїх ясел Ісус Христос кличе насамперед євреїв (пастирів), а за ними поган (трьох мудреців). Це є символом того, що і до своєї Церкви Він через Апостолів покличе спочатку євреїв (Мт. 15,24), а пізніше поган. Чудова зірка на небі символізує, що Бог нам посланий із небес.

Отже, Ісус Христос є для всіх. Все створіння, вся природа вихваляє Різдво Христа. Всі дарують щось. А ми даруємо Діву Марію, як з роду людського, бо не маємо нічого кращого. Тільки народившись, Ісус Христос вже починає навчати, навіть ще не сказавши й слова.

На згадку про народження Ісуса Христа ми святкуємо Різдво Христове, яке запрошує нас до глибини, до задуми. Подивімося на подію яку Бог нам об’явив. Христос просить, щоб ми продовжували здійснення Його місії у світі. Навіщо Він приходить? Яку благовість приносить? Як Він завершить своє діло? Нам потрібно такого богомислення, бо місію Сина Божого продовжують усі ті, які в Його ім’я хрестилися і у Нього зодягнулися. Нам треба опам’ятатися, бо ж ми “поспішали в обійми Отця” і урочисто прирікали, що до самої смерті себе посвячуємо “Господу Богу в Тройці Святій єдиній”. Місія Христа є нашою місією в дусі та істині.

Вифлеємська стаєнка чітко звіщає: що досконалішими будемо до місії, чим повніше віддамось в обійми Отця, то більше спливатимуть на нас дари Святого Духа, то дальше буде від нас байдужість, холодність і песимізм.

Різдво Христове припадає на 25 грудня (7 січня за старим стилем) через дев’ять місяців після Благовіщення Пресвятої Діви Марії. У кінці грудня довшає день, а це означає прихід Того, хто є Світлом світу. Напередодні Різдва Христового постять, увечері споживають святу вечерю, яка складається з рибних страв, бо риба ще у перших християн була символом (образом) Ісуса Христа. У церквах виставляють ясла або вертеп. Започаткував цей звичай св. Франциск з Ассізі. Є також звичай прикрашати у цей день деревце (ялинку), яка є одночасно символом того дерева в раю, через яке сталося гріхопадіння перших людей (тому на ньому вішають яблука), і дерева Хреста, на якому помер Ісус, помер щоб воскреснути (тому на ялинці прикраси, гірлянди і солодощі). Подарунки, які отримуємо у цей вечір, символізують Божий дарунок усьому людству.

Різдво Христове запліднило людську культуру і цивілізацію останніх двох тисячоліть, ставши не просто однією з тем культури та духовності, а основною темою, стрижнем духовного поступу. Божий Син освячує історію, людину і світ у всіх його закутках. Ось Блага Вість, Добра Новина приходу Ісуса Христа на землю. І в цьому суть всієї Євангелії. Бог – Любов, найдосконаліша любов. Чи може любов у найвищій досконалості бути байдужою до людської долі? Насправді це людина зірвала зв'язок із джерелом життя, захотіла стати абсолютом, бути “як Бог, що знає добро і зло”(Бут.3,5). Вона закрила вухо на Божий голос, перетяла зв’язок любові і тим втратила невичерпну криницю життя. Ідолами людини – вчора і завжди – була ненаситна пожадливість і гординя життя (пор.1 Ів. 2,16), а логічна послідовність цього ідолу – смерть. Сама людина не може піднестися до висот. Бог говорить до людини протягом історії, але людина не хоче слухати. Бог посилає пророків, але вона їх вбиває. Тому Любов сходить на землю. Отець посилає Сина у світ. Син бере на себе людське тіло, відчуває всі болі світу, щоб нарешті відкрити вуха людини, зігріти її студене серце, допомогти їй піднестися до висот. З нами Бог! Розумійте народи…

Ми маємо пам’ятати, що з нами завжди Бог, якщо навіть буде і ядерна катастрофа, мати надію, попри труднощі, – на краще. Головне – шукати єдність у Бозі, навіть, якщо зберегти віру в наших серцях, працювати над собою. Чому гинули цивілізації? Бо вважали, що Бога не потрібно і тоді почався моральний занепад. Бо якщо людина живе з Богом, то вона розвиває і свої людські дари. А сучасне суспільство вже не є християнським.

Якщо людина прямує до Бога, то знаходить єдність, гармонію. А коли відкидає Бога, то насуває розлад, сварки, війни. Тому до приходу Різдва потрібно приготуватись. Що Бог говорить до моєї душі сьогодні? І саме Ісус Христос – здійснює присутність Бога з нами. Він з нами аж до скінчення віку.

Як це сталося? Як Ісус Христос увійшов в нашу історію? Йосиф не був природним батьком Ісуса. Але він усиновив його. Дав йому ім’я. Є Марія і є Йосиф. Вони не сходяться фізично. Але через праведного Йосифа Ісус є сином Давида. А через Діву Марію, Ісус з’являється фізично на цей світ і народжується як Син Божий. Отже, Ісус і Людина, і Бог.

Чи Йосиф знав про тайну Діви Марії? Чи тільки ангел йому об’явив? Це нам не відомо. Зрозуміло, що для Йосифа – це несподіванка. І це характеризує Різдво як несподіванку, яка розбиває людині самоту.

Чому людина є сама? Бо вона жертва свого егоїзму, гріховності. Нам треба розбудити в собі подив для несподіванки, яка постала і у Різдвяну ніч, і в Пасхальний ранок. Ми так занурені у свої щоденні клопоти, що не зауважуємо, що Господь стоїть біля нас. У нас є подив на спортивні змагання, але не подивляємося тому, що ходимо на двох ногах, а який це дар Божий. А історія прямує до своєї цілі. Як ми будемо подивлятися, що не бачили Господа біля себе.

Йосиф – бідний, але його духовні очі – прозорі. Він відкритий для чуда. І нам треба терпеливо чекати на Бога. Бо цим (очікуючи Бога) ми додаємо щось до свого життя.

Але не раз в нашому житті заходить знеохота, нудьга. Різдво Христове хоче розбудити в нас віру, що життя може бути іншим, бо приходить несподіваний гість, і це є Добра Новина. І немає такого нічого, щоб Він не дав собі з цим ради. Тому християни не повинні ніколи піддаватися, а очікувати нашого Спасителя, як очікуємо ранку. І християнин повинен бути несподіванкою для інших своєю щирою любов’ю, увагою, потішаючим словом того, у кого життя темне і монотонне. Бо в нашій сірій буденщині Господь завжди приготовляє нам щось нове, несподіване, Свій Різдвяний дар – Себе.

Святе Письмо називає Йосифа праведним. Біблія не дає це будь-кому. Праведником є один Бог, бо Він є вірний, постійний у своєму плані спасіння. Праведна людина – це та, яка приймає у вірі Божий план і співпрацює з Ним. Тому Йосиф є праведним, бо приймає Божий план, співпрацює з ним, хоч не все йому є зрозумілим. Тому “Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, – говорить Ісус Христос, а все те вам докладеться. Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха” (Мт. 6,33-34). А ми так занурені у свої справи, що тратимо основне – посвяту Богу, прийняття Його – Божого плану, промислу, любові, правди, справедливості. У небі ж ми так будемо захоплені Богом, що все інше нас не буде цікавити.

Марія є Дівою. Ісус не народжується за людськими біологічними законами, а з волі Божої. У житті Марії Бог є на першому місці. І саме це дівоцтво є ознакою того. Вона не віддається жодному чоловіку. Вона така була повною Богом, що Бог Воплочується через Неї. Її покора й повне віддання Божому Провидінню характеризує Пречисту від її зачаття аж до смерті. Ця покора допомогла Пречистій переносити всі прикрості терпіння, зв’язані з гідністю Божої Матері. Страждання зачалися, коли вона подалася в дорогу зі своїм подругом св. Йосифом до Вифлеєму, щоб там записатися. Якраз у тому часі прийшов Їй час родити.

У такий холодний морозний день ми, дивлячись на вікна, на яких мороз малює квіти, дивимося на сніг, який пролітає й покриває землю й дерева, думками линемо дві тисячі літ назад і думаємо про велику віру й покору Пречистої. Вона, що вирішила стати Матір’ю Спасителя, не сподівалася, можливо, що Провидіння Боже буде її так болісно досвідчати, щоб Вона привела Сина Божого навіть не в бідній хаті, але в печері, пристановищі для звірят. Бідна Мати сама не знала, як захищати новонароджене Боже Дитя перед холодом пізньої осені чи палестинської зими. Все ж Вона не нарікає, але терпить, хоч і боліє над недолею своєї маленької дитини, яка вже від самого приходу на цей світ мусить переносити таку гірку недолю.

Отож і Йосиф, і Марія приймають Божу дію, є відкриті до неї. Тому всі покликані бути праведними і бути дівами. Тобто бути відкритими для Божої дії, дати абсолютну першість Богові в нашому житті.

Йосиф і Марія – повнота і величність. У них здійснюється євангельське протиріччя – сили в немочі.

Сумно читати в Євангелії Луки про те, як Йосиф та Марія ходили по Вифлеємі та просилися на нічліг; ніде їх не приймали, зачиняли перед ними двері й посилали далі.

“Свої його не прийняли” – виразно зазначує св. Лука, тобто, що місця в заїзді для них не було. А євангелист Іван сумно стверджує, що Син Чоловічий прийшов на світ, але світ і свої його не прийняли (Ів. 1,11).

Та й пізніше суспільство не дуже Христа хотіло і не признавало. Назаретяни хотіли Його скинути зі скелі, а самаряни не прийняли на ніч, – коли прямував до Єрусалиму. Врешті таки зі словами: “Маємо кесаря і не хочемо царя юдейського”, відкинули Господа Ісуса Христа від себе і не прийняли – на майбутні покоління стягнули кров – на нас і на дітей наших. І сьогодні не краще.

Неприхильні до Христа та Його Церкви людці, ширять між народом пропаганду, що католицтво не є всесвітньою організацією спасіння з ієрархічним і непомильним устроєм, як це постановив і запровадив сам Христос. Модерні засоби повідомлення та ліберальні уряди трактують Церкву нарівні якоїсь громадської організації з юридичною системою.

Якщо символ Христа є подекуди в державних чи громадських організаціях, то Його роль тут звичайно декоративна, приватного характеру, щось тимчасове, чи залишок фольклору… А подекуди Христос таки явно “персона нон грата”, тобто, небажана особа.

У деяких нетрадиційних Церквах та в протестантських колах хотіли б бачити Христа як когось із визначних постатей історії, але не як Учителя, не Чудотворця, не Пророка і Спасителя, і не як Сина Божого. Але Йому таки належиться місце.

Прийшли до Христа-Дитяти не тільки ангели, але й пастухи з дарами. Вони не вагалися припасти перед Дитятком і подати скромні даруночки. Послухали ангела і бігцем прибігли до вертепу поклонитися Йому та Його Матері і праведному Йосифові. Поклонімся і ми Синові Божому.

Благаймо Христа Спасителя, Який зійшов з неба до нас ради нашого спасіння, щоб бути з нами і товаришувати нам у нашому щоденному паломництві до Бога Отця, щоб благословив цей новий рік, це нове століття, це нове тисячоліття. Робімо все, що буде в наших силах, щоб людство пізнало Його безмежну любов і милосердя; щоб прийняло Його та Його Добру Новину спасіння до своїх сердець, до своїх родинних домів, до своїх суспільних і міжнародних організацій.

Бо Бог промовляє до нас завжди. Але ми говоримо, що це не та ще хвилина. А Бог каже: “Я тут”. Ісус Христос мовить: “Я завжди з тобою”. Тому так важливо не чекати якогось важливого моменту, а постійно слухати. Хай Ісус увійде в мій дім, як у дім Закхея (митника). Запросити Його і спитати: “Ісусе Христе, що маю робити?”, бо Ісус той самий вчора, сьогодні, навіки.

Хай у нас зміна буде так як у Закхея з Єрихону. Єрихон у перекладі означає – може завтра, а може після завтра. А може ні? Так і ми. Може сьогодні змінюся, а може почекаю до завтра. А треба – тут, тепер.

Нам треба наслідувати Ісуса Христа, Який прийшов не щоб йому служили, а щоб послужити іншим, віддати за них своє життя. “Бути християнином – це власне ніщо інше, як наслідувати Ісуса Христа у людській природі, в міру свого покликання”(св. Василій Великий, Ш. Пр. 43).

Ми повинні шукати Бога у всьому. За кожну річ дякувати Богові. Бог не перестає нас любити, коли ми згрішили. Але, це не означає, що це Йому подобається. Бог не хоче нас втратити і хоче врятувати нас від гріха. Але ми цього не бачимо.

Божі дороги цілком інші ніж наші. Для Бога є ближчим той, хто є бідний, погорджений, а не той, хто величається. Бо Бога знаходимо не на гучній дорозі успіхів і багатств, а на дорозі відречення. І тому, щоб звернути увагу Бога на себе, нам не треба мати гучних успіхів, слави, нам треба бути покірними, щирими і відкритими.

Головне, що Бог вірний. Він виконує свою обіцянку. Бог іде до людини, яка впала.

Уся природа готується до Різдва. І ми маємо усвідомити, підготуватися до приходу Ісуса Христа, дати Йому можливість народитися у нашій душі.

Отже, Ісус Христос народжується. В мені народився, у жолобі мого серця, у моїй сім’ї. Запросімо ще когось до Вифлеєму. Розкажімо їм, зробімо щось для Христа, будьмо з Дівою Марією.

Народився Той, хто мене любить. Щоб ми були як Марія. Щоб ми відчули, що Христос народився в душі кожного з нас.

Втілення Сина Божого було необхідним для повного надолуження ображеній величі Бога. Образа Бога людиною була глибока. Жодна смертна істота не могла її загладити. Через первородний гріх Адам і Єва відвернулися від Бога. Між Богом і людиною утворилася велика прірва. Людина не могла її самостійно подолати. Вона не могла навіть наблизитися до Нього, бо послухавши свого одвічного ворога (диявола), зневажила Бога Творця. Навіть Ангелам не було під силу загладити образу Бога. Диявол ж торжествував. Зв'язок між людиною і Богом розірвався. Людина стала смертною. Бог закрив Небо, а Адама і Єву прогнав з райського саду. Змія ж прогнав і дав йому обіцянку про прихід Ісуса Месії. “Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту” (Бут. 3,15). Було чимало спроб примирити людство з Богом, що впало в гріх (бо й після первородного гріха воно продовжувало грішити), але ці спроби ніколи не вдавалися. Тому для врятування людства в найдосконаліший спосіб Бог повинен був стати людиною (св. Атанасій). Як Бог, не міг терпіти, а, як людина, не міг врятувати людство, тому Бог і приймає людський образ і людське тіло (св. Прокл). Бог повинен був зійти на землю, щоб відновити людину, створену на Свою подобу (св. Атанасій).

Отже, Друга Особа Божа, Син Божий стає людиною. Як людина Ісус перепрошує Бога. І як Бог – відкупляє людину. Це була перша жертва Богові. Бо перепрошення Бога лише людиною було замалим, щоб перепросити Його. Тому і тут виявилася Божа Мудрість: Бог Син Воплотився і взяв людську природу, маючи вже Божу. Ісус Христос засипав ту прірву, ліквідував розрив, яка утворилася між людиною і Богом через непослух людини.

Отже, Бог Отець послав Свого Сина стати людиною з тим, щоб Своє перебування на землі завершити хресною жертвою. “Бог так полюбив світ, - говорить св. апостол Іван, що Сина Свого Єдинородного віддав за нього”. “Бог Сина Свого послав не судити світ, а спасти його”. Люди складали жертву Богові через жертвоприношення тварин, яке було приємне Йому, але воно не могло відкрити небо. І лише Син Божий Своєю мученицькою смертю відкриває його. Тобто, Христос здійснив нове й вирішальне жертвоприношення: Він став замінною жертвою за людей, жертвою незмірно вищою, ніж усі телята, барани й ягнята, що їх раніше приносили в жертву, – став “Агнцем Божим”, як назвав Його Іван Хреститель, коли вперше вказав на Нього світові.

Отже, смерть Ісуса Христа відкупляє людину. І саме в тому, що Син Божий не був підлеглий смерті, а схотів, як і люди повернутись до Свого Отця Небесного через смерть, яка виникла як наслідок гріха, бо гріх породив її і полягала жертва Христа. Ісус прийняв цю кару і тим самим загладив зневагу, яку людина завдала Богові своїм гріхом. Зауважмо, що Своє життя Христос віддав добровільно, як Сам говорив: “Ніхто не може взяти в Мене життя, але Я Сам віддаю його, бо маю Владу його і знову прийняти”.

Через муки і смерть доконалось Відкуплення. Через них Ісус складає жертву і повертає славу Богові. Христос Сам собою складає на хресті правдиву і власну жертву. Тобто, Сам Він є жертвою. Він раз принісся, щоб узяти на себе гріхи багатьох (Євр. 9,28). І Його жертва наймиліша Богові. Жертва Ісуса Христа є до кінця світу. І тепер ця безкровна жертва приноситься на Святій Літургії (Службі Божій). Те, що відбувалось колись, продовжується і зараз. Бо для Бога часового простору немає. Христос – найбільший священик, що приносить жертву, і жертва, яку приносить.

Через жертву Ісус задосить вчинив (надолужив). Людина через гріх вкрала славу Божу. Христос повертає її (задосить вчинив). Це друга справа Відкуплення.

Людина через гріх стала невільником сатани. Ісус же прийшов визволити її з неволі сатани.

Христос помер на хресті як жертва за грішників і заслужив нам благодать та хвалу. Тобто, повернув нам благодать через смерть. Принесення жертви довершилося, світ був відкуплений, людство примирене з Богом.

Справа Відкуплення завершилася Воскресінням. Воскресіння Ісуса Христа –найвища правда нашої віри у Нього. Воно разом із розп’яттям – суттєва частина Пасхальної Містерії. Великий четвер – це початок Відкуплення: на Тайній Вечері, яка відбулася напередодні гірких страстей Ісуса Христа, наш Спаситель установив безкровну жертву, перемінивши хліб у Своє Тіло, а вино – у Свою Кров і дав їх споживати Апостолам. А зробив це для того, щоб постійно відновлювати Хресну жертву і робити учасниками її заслуг усіх людей. Велика П’ятниця: опівдні на горі Голгофті розп’ято Ісуса на Хресті. Смерть Спасителя. У Великодню суботу (найбільше єврейське свято) Христос спочив у гробі. Відразу після смерті Ісус Христос переможно зійшов в ад, щоб звістити душам, які перебували там, спасіння і звільнити їх. У Великодню неділю, вранці, перед сходом сонця Ісус Христос воскрес із гробу власною Божественною силою, але вже для нового життя, життя у славі.

Воскреслий Христос являвся свої учням, “тим, що прийшли з ним із Галилеї в Єрусалим, які й тепер є свідками Його перед народом ” (Ді. 13,31). Тому Воскресіння Ісуса Христа – головна тема проповідей Апостолів: “Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса й були всім вельми любі” (Ді. 4,33).

На сороковий день після Воскресіння Христос вознісся на небо і сидить там по правиці Бога Отця. “Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо й возсів праворуч Бога. Вони ж пішли й проповідували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили” (Мр. 16,19-20).

Через десять днів після вознесіння Ісус Христос зіслав на Апостолів Святого Духа. В кінці світу Ісус Христос прийде вдруге, щоб судити усіх людей.

Отже, ціль воплочення Божого Слова – спасти людей, бо людина сама собою не могла спастися. “Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущення гріхів колишніх, за час довготерпіння Божого, щоби виявити свою справедливість за нинішнього часу, – щоб Він був справедливий і усправедливлював того, хто вірує в Ісуса” (Рим. 3,23-26).

Зауважмо, що Бог в жодному разі не був примушений спасти нас. “Та Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ви спасені! – І разом з Ним воскресив нас, і разом посадовив на небі у Христі Ісусі; щоб у наступних віках Він міг показати надзвичайне багатство Своєї благодаті у Своїй доброті до нас у Христі Ісусі. Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися. Бо ми Його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили” (Ефес. 2, 4-10).