Текст 2

УКРАЇНСЬКИЙ МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ

Кожен громадянин України незалежно від національності зобов’язаний знати й поважати державну мову, вміти спілкуватися нею, дотримуючись культури мовлення, з її невід’ємним складником – мовленнєвим етикетом.

Український мовленнєвий етикет – це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизм духу.

Український мовленнєвий етикет – явище прогресивне й суто національне, бо належить рідній (материнській) мові та відображає національний характер українця, його ментальність – склад розуму, самобутній спосіб мислення й світосприймання. Це категорія в основному стала. Однак прогрес суспільства вносить у нього, відповідно до конкретних практичних потреб, певні корективи, спрямовані на подальше вдосконалення й розвиток. Скажімо, поява радіо, телевізора й телефону зумовила потребу у відповідному для них етикеті спілкування. І все ж основа мовленнєвого етикету незмінна – утвердження коректності й доброзичливих стосунків між людьми.

Український мовленнєвий етикет передбачає властиві українцям національно специфічні правила мовленнєвої поведінки, втілені в системі стійких формул і виразів для прийнятих і запропонованих суспільством ситуацій чемного контакту із співбесідником. До таких ситуацій належать: звертання до співрозмовника та привернення його уваги, вітання, знайомство, вдячність, пробачення, прощання тощо.

У кожній життєвій ситуації мають застосовуватися відповідні вислови. Це вітання типу «Слава Ісусу Христу», «Христос народився» (на Різдво), «Христос воскрес» (на Великдень), «Доброго ранку», «Добрий день», «Добрий вечір», «Зі святом»; прощання: «До побачення», «Бувайте здорові», «До вечора», «До зустрічі», «На все добре», вдячності: «Дякую», «Щиро вдячний» та ін.

Українська народна педагогіка з допомогою національного мовленнєвого етикету вчить нас формувати щирі й доброзичливі взаємини з людьми. В її арсеналі чимало цінних порад, які втілені в афоризмах: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово – виконай його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Народна педагогіка дуже вимоглива до дотримання мовленнєвого етикету, бо це основа доброго ладу між людьми, ознака високої духовності й людської краси.

В українському мовленнєвому етикеті є чіткі правила, хто з ким, коли і як повинен вітатися: молодший першим вітається з людиною старшого віку, чоловік – із жінкою (чи юнак із дівчиною). А в приміщенні першим вітається той, хто заходить. У селі традиційно вітаються з усіма односельцями і навіть з незнайомими людьми.

Основна вимога мовленнєвого етикету – ввічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді, вихована людина поштиво розмовляє завжди, скрізь і з усіма. Народна практика живого спілкування багата на слова ввічливості, які ще називають чарівними.

Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів. Осуджуються ті батьки, які сваряться при дітях. Сварки породжують потворність у взаєминах. «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається»,– каже народне прислів’я. У мовному спілкуванні красивим є тільки те, що сприяє пристойним людським стосункам. А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і негарно говорити, коли треба мовчати. Схвалюючи людей, які добре володіють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна мудрість водночас засуджує порожню балаканину, зайві, фальшиві прикраси в мові («Красно говорить, а послухати нічого»). Та найбільше дістається базікам: «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Базіка – мовний каліка», «Бесіди багато, а розуму мало». До речі, лайливі слова, до яких іноді вдаються малосвідомі мовці, здебільшого іноземного походження.

Український мовленнєвий етикет – то велика духовна сила, яка відстоює нас як націю. Ось чому різні поневолювачі України, прагнучи денаціоналізувати українців, намагалися спотворити наш мовленнєвий етикет і запровадити чужинський. І дещо їм таки вдалося. Скажімо, в багатьох сім’ях діти, звертаючись до своїх батьків, дідусів і бабусь, вживають займенник «ти» замість нашого традиційного українського пошанного «Ви». Чуже, не властиве українському етикету і звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. Якщо вже називати батька, то треба не забувати й про матір або не називати нікого, адже називаючи одного, ми применшуємо роль того, кого не називаємо. Тому за українським мовленнєвим етикетом ім’я поєднується з прізвищем.

Наші національні генії дуже шанували й любили своїх матерів і батьків, але називали себе традиційно: «Тарас Шевченко», «Іван Франко», «Михайло Грушевський». І це по-європейськи. Згадаймо, як репрезентовані у світовій культурі великі люди інших народів Європи: Віктор Гюго, Ференц Ліст, Адам Міцкевич, Ісаак Ньютон. Неухильно дотримувалися цього європейського мовленнєвого етикету й наші славетні жінки, добираючи собі літературні псевдоніми: Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Марійка Підгірянка.

До речі, на початку 1920-х рр. молоді українські письменники Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Микола Куліш застерігали своїх сучасників від неукраїнського звичаю вживати «отчество», себто по батькові.

Панування колоніального тоталітаризму в Україні негативно позначилося на всіх сферах національного життя українців, зокрема й на культурі спілкування. Офіційне ігнорування української мови в Україні й насадження російської спричинили такі потворні явища, як відречення від рідного слова, «суржиковий сурогат», тобто російсько-українську мішанину й різні словесні покручі.

Абсолютно суперечать українському мовленнєвому етикетові звертання на кшталт: Борька, Ваня, Вася, Маня, Шурка, папаня, мамаша, Сидорівна, Петрович. Його грубо порушують особи, що вдаються до нецензурних слів. Особливо страшним паскудством є матірна лайка – пережиток первісного азіатського дикунства. Той, хто вдається до цієї грубої лайки, чинить злочинний замах на культуру нашої рідної мови, споганює наш національний мовленнєвий етикет, який формувався впродовж тисячоліть і став взірцем шанобливого ставлення до людей, невід’ємним компонентом не тільки української національної, а й європейської мовної культури, в якій людина вважається найголовнішою цінністю (згадаймо звертання пан, пані, панна, паничу, що походять від грецького слова «все»). І не треба зводити слово «пан» до значення «визискувач», «експлуататор», бо насправді воно багатозначне. Адже головний його зміст – вираження поваги до людини, незалежно від її маєтності й суспільного становища. Кожна людина є паном свого здоров’я, своєї долі, гідності й честі.

Традиційний мовленнєвий етикет – велика духовна й виховна сила, один з найголовніших чинників дерусифікації, утвердження українського «я», національної гідності українців, громадян самостійної української держави, подолання психології малоросійства, холуйства й неповноцінності, відчуття національної меншовартості.

Тривале колоніальне поневолення не минуло безслідно. Возвеличення російської мови й нищення української спричинили негативні наслідки. У свідомості деяких людей з’явилося хибне уявлення про вищість російської мови і нижчість української. Значна частина сільських юнаків і дівчат, опинившись у місті, переходить на російську мову, хоча добре й не володіє нею. Але ж нехтування рідною мовою і спотворення чужої – то грубе порушення мовленнєвого етикету.

Нині тисячі людей захоплено вивчають іноземні мови. Це добре, але за однієї умови: якщо людина досконало оволоділа мовою державною, рідною, українською. Загальновизнано, що успішно оволодіти іноземною мовою може той, хто добре знає рідну, материнську.

Немає мов нижчих і вищих. Те, що російська мова обслуговує імперію і є знаряддям асиміляції неросійських народів, аж ніяк не дає підстав вважати її вищою. Святий обов’язок кожного – повернутися в пошані до української державної мови, ніколи не забувати про рідномовні обов’язки перед Україною (За М. Стельмаховичем).