Текст 5

Ми дуже спрощуємо драму української мови, обговорюючи її переважно в стосунку до тих сфер функціонування мови, які піддаються державному або культурно-нормативному регулюванню – офіційне мовлення, ЗМІ, писемна продукція. Це дуже важливі сфери, і вони ще не зовсім утрачені, всупереч тому, що можливості їх регулювання використовуються мало і неохоче.

Але є не менш важлива сфера – і вона не піддається жодному безпосередньому регулюванню. Це – сама стихія життя, щоденний побут мільйонів. Саме тут народжується і оновлюється енергетика мови, і звідси її животоки йдуть у писемне слово. Якщо мова вільно чується в цій стихії життя, то рано чи пізно опанує всі інші сфери. Але якщо вона вигасне в цій стихії («вмре в устах народу» - О. Потебня), то більше вже ніколи не відродиться (посилання на іврит не тішить: це унікальний випадок, як і унікальна доля єврейського народу). Вона може ще тривалий час відшліфовуватися під пером поетів і граматистів, але історичної перспективи в неї не буде.

І ось тут маємо парадокс. Згідно з даними останнього перепису населення, 70% українців назвали своєю рідною мовою українську. Але ж половина з них на роботі, на вулиці, в побуті нею не говорять! Маємо явище вимушеної російськомовності, коли людина, яка може або й хоче користуватися українською мовою, скоряється владі традиції: «не прийнято»! Можна собі уявити: коли б якимось дивом на вулицях Києва, чи Дніпропетровська, чи, не дай Бог, Харкова 20% люду одного дня та возговорили по-українському, то наступного ж дня отверзлись би замуровані українські вуста в усіх 70% чи й 90%. Бо ж усі вміють, але не хочуть «чудити»! Потрібна лиш невеличка критична маса «сміливців», - але як її створити? Ні закликами, ні пропагандою, ні навіть особистим прикладом її не створиш – хоч і те, і друге, й третє потрібні. (Надто ж потрібен власний приклад, але приклад культурний, інтелігентний, який викликає повагу. На жаль, більшість української інтелігенції українською мовою говорить у гарантовано своєму вузькому колі, а варто з’явитись комусь, хто заговорить російською, як і всі дружно переходять на цю мову: «из приличия», «из уважения». Уявляєте: жити все життя в Україні і не сприймати українського мовлення співрозмовника – це і «прилично», і «уважительно», а залишатися собою в буденній ситуації – і «неприлично», і «неуважительно»! Водночас знаходяться агресивні мовні патріоти, які своїми причіпками до навколишніх тільки компроментують справу, викликаючи алергію на українство взагалі. Культури мовної поведінки, такту в нас бракує з обох сторін).

Зазвучати повноцінно в міському побуті українська мова зможе лише в результаті тривалого процесу її соціально-культурної емансипації, починаючи за створення відповідної мовної атмосфери в дошкільних і шкільних закладах, підвищення привабливості й інформативної та інтелектуальної насиченості українського друкованого слова, впровадженні української мови в комп’ютерні й інтернет-технології, які є побутом уже не майбутнього, а сучасності, – але велике, може, навіть вирішальне значення матиме всебічний прогрес України як держави: тільки він зможе піднести почуття національної гідності в масі населення, а отже, й почуття відповідальності за свою культуру й мову.

Тобто: не мова є тим важелем, за допомогою якого можна «підняти» суспільство; навпаки, потрібно задіяти багато суспільних важелів, щоб «підняти» мову. Тому питання мови ( і ширше – національної культури взагалі) треба ставити так, щоб не роз’єднувати, а об’єднувати все суспільство. Україну будують не тільки україномовні. І не всі україномовні її будують. Деякі тільки її підточують , самі того не усвідомлюючи. Пригадуються слова Лесі Українки: «Про Н. кажуть, що він «наш», бо говорить по-українському; та як послухати, що він говорить, то краще б він говорив по-китайському!»

Це не питання смаку чи індивідуальної примхи. Це питання привабливості, якості і, зрештою, життєздатності українського проекту. Біда, коли в його репрезентанти пнуться люди, які не роблять честі Україні. Незалежно від того, якою мовою вони говорять. Ми й досі не усвідомлюємо трагічної міри розриву між масштабами завдань політичного, культурного і морального відродження – і малістю сил національної інтелігенції. Під малістю сил я розумію не лише кількісний вимір, а й якісний ценз, уразливість якісного добору.

Тому політичною сліпотою – і великим гріхом перед Україною – є позиція тих українських патріотів (інколи самопроголошених), які не шукають порозуміння з іншими колами, а тільки розпалюють самі себе; нереалістичною є орієнтація на етнічну державу. Наша біда – і в розколотості інтелігенції, інколи відвертій і підкресленій, а здебільше завуальованій і неусвідомленій, на ту, яка ідентифікує себе з російською культурою (власне, здебільшого маємо подвійну ідентичність, але все одно центр тяжіння схиляється на один бік). Тут «винні» обидві сторони, але більше – сильніша, чисельніша. Адже український інтелігент, як правило, знає російську культуру нарівні зі своїм російським колегою, але той українську – не часто.

Годилося б, на мою думку, виробити нову якість українського патріотизму, – яка б не відгороджувала, не віддаляла б нас від людей «іншої віри», яка б забезпечувала контакт із ними, можливість впливати на них і «чути» їх, можливість діяти разом, виробляти спільне розуміння сучасної України та її історичної перспективи.

Тут я хотів би нагадати про ідеї письменника і політика, який багато про це думав і якого ніхто не звинуватить у непатріотичності – Івана Багряного. Публіцистика засновника Української революційно-демократичної партії дуже актуальна в контексті наших суперечок про «етнічного» та «політичного» українця, про зміст поняття «національна держава» тощо.

Як одне із найважливіших політичних завдань І. Багряний завжди висував: «Об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість». Як висновок виголошує ідею: «Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз’єднання – політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів українського суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова у боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об’єднати всі соціальні й національні елементи в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз українського не расового, а територіального патріотизму».

Але слід зазначити, що територіальий патріотизм – природна і добра річ на етапі збереження цілості, але він не творчий, він – патріотизм стагнації. Територіальним патріотом може почуватися і «новітній» національний грабіжник, експлуататор, «олігарх» (деякі з них можуть бути дуже крутими територіальними патріотами, захищаючи свою територію від конкурентів); і представник тієї церкви, яка хоч і керується з іншої території, але саме на цій території має найбільші ласі приходи; і міщанин-русотяп, який любить цю територію за її піддатливість русифікації та можливість і надалі її русифікувати.

Мабуть, усе-таки територіальний патріотизм має наповнюватися і соціальним змістом (відповідальність за якість життя в Україні, добробут і рівноправність усіх її громадян), і змістом національним (консолідація всіх громадян України в українську політичну націю), і змістом культурним (солідарна взаємодія всіх наявних в Україні мов і культур – за об’єднавчої і домінантної, всіма осягнутої і схваленої ролі української культури й мови як таких, що, по-перше, є культурою і мовою народу, який має тільки цю землю і тільки на цій землі може себе культурно і мовно реалізувати, на відміну від інших в Україні сущих; по-друге, тому що і культура, і мова українська не мають традицій експансії та нав’язливості, а водночас достатньо багаті й привабливі, достатньо відкриті для інших народів, щоб стати консолідуючою силою в суспільстві – в майбутньому).

Без цього ж Україна залишиться тільки територією, полігоном для чужих експериментів, але ніколи не стане країною, яка собою, своїми цінностями збагатила картину життя людства і посіла гідне місце серед країн світу (За І. Дзюбою).