55. Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв’язки.

Базовим документом зовнішньої політики є Основні напрямки зов­нішньої політики (липень 1993 р.),

Україна й НАТО. У липні 1997 р. у Миариді була підписана Хартія про особливе партнерство НАТО й України, у ній передбачений так званий «механізм консультацій у випадку кризи», Україна й США. Стосунки «Україна — США» розвиваються до­сить динамічно, оскільки США мають на меті недопущення збли­ження України і Росії. Останнім часом у політиці США щодо рес­публіки позначився поворот від прямого тиску й прагнення деста­білізувати ситуацію шляхом зсуву Л. Кучми до тактики лавіруван­ня між Президентом України й опозицією.Україна та ЄС. Західноєвропейський напрямок є стратегічним у зовнішній політиці України. Орієнтація республіки на інтегра­цію в Європу в цілому підтримується ЄС, тому що Україна має особливе геополітичне значення.

Відносини з країнами Східної та Центральної Європи. Розвиток зовнішньої політики в цьому напрямку українські лідери розгля­дають як додатковий інструмент для інтеграції республіки в ЄС і фактор ослаблення Росії. Одночасно східноєвропейські сусіди не відразу виявили зацікавленість щодо України. У травні 1997 р. був утворений Балто-Чорноморський альянс (Україна, Польща, Лат­вія, Естонія, Литва).Україна й Росія. Цей напрямок зовнішньої політики України обумовлюється як її геополітичним положенням, так і історич­ним взаємозв'язком двох держав. Росія об'єктивно є найважливі­шим стратегічним партнером України, насамперед в економічно­му аспекті; протягом усіх років незалежності вона міцно утримує перше місце серед основних зовнішньоекономічних партнерів.

56. Дисидентський рух в Україні та його значення.

Дисиденти - люди, які дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні. економічні й культурні проблеми державиДисидентський рух мав три основні течії:Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. 2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течи були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й Тереля. 3. Національна орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: v Києві, Одесі, Феодосії та ін. містах. За вільнодумство були заарештовані більше 20 чоловік. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Драч, М. Стельмах та інші. Багато хто з них був звільнений із роботи. У 1970-1972 рр. в Україні видається «Український вісник», заснований Чорноволом. У ньому друкується інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.