Історія Польщі

гетьману польному коронному Єжи Любомирському, котрий фактично очолив опозицію. Перебуваючи в ореолі слави як переможець московської армії під Чудновом у 1660 р., будучи амбітною і, водночас, авантюрно-безпринципною людиною, він вважав, що король і уряд не оцінили належно його заслуги і всіляко уникають залучення до вирішення державних справ. Є. Любомирський дозволяв собі в негативному світлі трактувати дії королівського подружжя, зокрема його профранцузьку орієнтацію. На сеймі, що відбувався з кінця листопада 1664 р. до початку січня 1665 p., Є. Любомир-ського викликали на сеймовий суд для розгляду звинувачень, висунутих проти нього королем і урядом. Гетьман не з'явився ні на сейм, ні на суд. 29 грудня 1664 р. сеймовий суд під тиском Яна Казимира визнав його винним в образі королівської величності (маєстату), задумі детронізувати короля і державній зраді, зловживанні службовим становищем, невиконанні королівських наказів, протегуванні антикоролівських військових конфедерації 1661-1663 pp. За все це Є. Любомирський був засуджений до смерті, втрати честі, конфіскації всіх маєтків й позбавлення посад. Вирок був надзвичайно суворий, незвичний щодо високопоставленої особи.

Виставляючи себе безпідставно засудженим, Є. Любомирський своїми подальшими висловлюваннями і діями вніс сум'яття в політичне життя країни. Шляхта розкололася на прибічників магната і королівського двору. Перебуваючи в австрійській Сілезії, куди втік від виконання судового вироку, він отримав від імператора Леопольда І (1658-1705) і бранденбурзького маркграфа Фрідріха Вільгельма грошову допомогу, на яку найняв 800 вояків, з якими планував розпочати збройну боротьбу проти короля й уряду Речі Посполитої. З Сілезії він зумів спричинити зрив сейму, який працював у березні 1665 р. У травні того ж року Є. Любомирський зі своїм загоном опинився в Руському воєводстві і здобуз підтримку місцевої шляхти. Так розпочався військово-політичний виступ, що відклався в історії як рокош Є. Любомирського.

10 червня 1665 р. Ян Казимир видав універсал, яким оголосив війну екс-гетьманові. У відповідь на це частина коронного війська 6 липня біля міста Сокаля організувала конфедерацію на підтримку Є. Любомирського. У липні він мав у своєму розпорядженні 6 тис. регулярного війська, а король - 12 тис. 4 вересня у битві під стінами Ченстоховы королівська армія була розгромлена. Усіх взятих у полон Є. Любомирський ласкаво відпустив, зробивши крок до примирення з королем. В угоді, укладеній сторонами конфлікту 6 листопада 1665 р. біля села Пальчин Вєлькопольський, король пообіцяв на найближчому сеймі дарувати рокошанам амністію і виплатити борг за службу тим з них, хто перед рокошем належав до коронного війська. Після цього Є. Любомирський розпустив своє військо й знову подався до Сілезії. Звідси він наполягав на скасуванні вироку сеймового суду й поверненні йому всього, чого був позбавлений. На весняному сеймі 1666 р. король погодився повернути йому честь, маєтки й надати уряд сандо-мирського воєводи. Повернути маршалківство і гетьманство король не міг, тому що обидві ці посади від січня-квітня 1665 р. займав Ян Собєський. Поступки Яна Казимира Є. Любомирському було замало, і він знову зірвав сейм. Тоді король оголосив його та його поплічників бунтівниками.

Готуючися до чергового збройного зіткнення, Є. Любомирський заручився фінансовою і моральною підтримкою імператора та бранденбурзького курфюрста, котрі з рокошем пов'язували плани підриву французького впливу у Речі Посполитій. Керівник рокошу був готовий у разі перемоги над Яном Казимиром віддати імператорові й курфюрстові частину польської території, нав'язував ворожі королівському оточенню контакти з Москвою. Його програма не містила в собі нічого конструктивного. У червні 1666 р. Є. Любомирський прибув до Великопольщі з новонабраним військом, до якого приєдналися військовики з різних регіонів Польщі. До вирішальної битви між його та

190

Часи потрясінь і занепаду

королівськими силами дійшло 13 липня під селом Монтви, що біля міста Іновроцлав у Куявії. У ній королівська армія, осердя якої складала добре вишколена С. Чарнецьким дивізія, зазнала поразки; загинуло щонайменше 3000 її вояків. Вражені цим, сторони конфлікту 31 липня в Ленгоніцах (коло Нового Места над рікою Піліцею') пішли на укладення угоди. Король пообіцяв повністю відмовитися від елекції vivente rege, оголосив рокошанам амністію і зобов'язався оплатити військову службу. 8 серпня у військовому таборі під Ярошином відбулося заприсягнення угоди. Є. Любомирський заявив, що кориться королеві, за що одержав від того вибачення своїх провин й гарантію повернення честі і маєтків. Після того він утретє виїхав до Сілезії, де й помер 31 січня 1667 р.

Рокош Є. Любомирського завдав Речі Посполитій непоправної шкоди. Він призвів до значних матеріальних знищень, на кілька років деморалізував політичне життя в країні, на багато років поховав ідею реформи державно-політичного ладу, послужив тим часовим рубежем, після якого політичний занепад відбувався без особливих перешкод. Рокош послужив пересторогою для тих, хто мав плани призупинити занепад. Одним із ганебних наслідків рокошу було те, що він "закріпив" створення військових конфедерацій, як однієї з типових форм організації політичної боротьби, що діяла до кінця існування Речі Посполитої.

Зречення Яна Казимира. Поразка у двобої з рокошанами далася взнаки Янові Казимиру. Після неї він не міг оправитися, глибоко переживав цю трагедію. У 1667 р. йому судилося втратити вірного союзника і натхненника своєї діяльності - дружину Людвіку Марію, чия енергія не раз виводила його з стану депресії. Розчарований, він прийшов до сумного висновку про недоцільність свого дальшого перебування на польському престолі. 9 березня 1668 р. дипломатичним шляхом Ян Казимир уклав угоду з Людовіком XIV, за якою погодився зректися трону на користь можливої французької кандидатури Філіппа Ґійома Нойбурзького. Зі свого боку, французький король пообіцяв у випадку здійснення задуму щороку сплачувати Янові Казимиру 150 тис. ліврів. 12 червня 1668 р. на засіданні сенату Ян Казимир оголосив про свій намір відмовитися від королівської корони. Офіційний акт зречення відбувся на сеймі 16 вересня. Сейм ухвалив надавати йому щороку пенсію в розмірі 150 тис. злотих. Після цього екс-король рік провів у своїх живєцьких маєтках, а згодом виїхав до Франції, де був абатом в одному з багатих монастирів, звільненим папою римським від обов'язкового в такій ситуації постригу в монахи. Там, 16 грудня 1672 p., закінчилось його життя; там він був і похований. Через чотири роки його останки були перепоховані в крипті кафедрального собору на Вавелі. Сучасники Яна Казимира його ініціали "I.C.R." ("Ioannes Casimirus Rex" - "Ян Казимир Король"), вибиті на монетах-тинфах, що карбувалися тоді, глузливо розшифровували як 'Initium Calamitatis Regni" ("Початок нещастя Королівства"). Так вони загалом оцінювали його правління. Оцінка була надто однобічна.

Після зречення Яна Казимира кандидатами на польський престол на конвокаційному сеймі, що відбувся 5 листопада - 6 грудня 1668 p., були названі: Людовік II Конде, від австрійської сторони - Карл Лотаринзький, а також цар Олексій Михайлович (або його син). Проте 19 червня 1669 р. на сеймі шляхта, намовлена на це противниками орієнтації країни на Францію, обрала королем свого кандидата - поляка ("Пяста") 29-річного Міхала (Михайла) Віпиневецького, взявши до уваги, що він був сином популярного серед неї кривавими розправами над повсталим українським людом Яреми (Єремії) Вишне-вецького (помер 1651 p.).

Новий король був людиною розпещеною, хворобливою, не підготовленою до політичної діяльності. Чи не єдиним його достоїнством було те, що він вільно володів кількома іноземними мовами. Проте, як влучно зазначив польський історик XX ст.

191