48. Вчення Томаса Гоббса про державу і право.

Найвідоміші праці мислителя: "Про тіло", "Про людину", "Про громадянина", "Левіафан"

1. Заперечував божественне походження держави та доводив, що вона створена людьми укладенням суспільного договору.

2. Вважав, що появі держави передував природний стан людей, коли не було приватної власності: "природа дала всі речі всім людям"; оскільки люди від природи рівні та не можуть існувати без речей, йшла страшна війна всіх проти всіх за володіння ними й людина людині була вовком.

3. У державі, за Т. Гоббсом ,відбувається злиття воєдино індивідуальних сил людей у Волю та Силу, носієм якої стає суверен (правитель). Це може бути одна людина чи група осіб. Влада суверена не підпорядкована нікому, суверен не може її втратити, а підлеглі не мають права засуджувати його. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Держава-людиноподібний організм (штучна людина), тільки більший розмірами й сильніший, аніж природна людина. Органи держави та її функції аналогічні людським органам: верховна влада дає життя й рух усьому політичному тілу, утворює його душу; посадовці, інші представники судової та виконавчої влади -це своєрідні суглоби; нагороди й покарання - нерви;

49. Учення Джона Локка про державу та право

та ін. Погляди Дж. Локка на державу та право викладені в роботі "Два трактати про управління державою" (1690 р.) і зводилися до такого:

• держава - це сукупність людей, об'єднаних добровільно, котрі підкоряються законам, які вони створили;

• держава є актом розуму, але відрізняється від інших форм суспільного життя тим, що вона: втілює пол ітичну владу; в інтересах загального блага створює закони; має право застосовувати силу для дотримання законів і свого захисту від загрози зовні;

• людині в природному стані, крім свободи, належить власність, надбана працею, а тому кожна людина, за законом природи, має право відстоювати як власне життя та свободу, так І майно та власність;

• забезпечення приватної власності, особистої свободи, без­пеки та Інших невід'ємних прав людини є основним обов'язком держави;

• якщо природні права людини порушуються, то людина мас право на опір незаконним проявам влади. Законність такого опору як форми боротьби за права людини (аж до повстання проти деспотичної влади) випливає з правомочності народу як засновника держави, який І після укладення суспільного договору залишається сувереном і суддею, мас право вирішувати, чи правиль­но уповноважена ним влада виконує покладені на неї договором обов'язки, чи ні;

• індивід у державі не безправний її і підданий. а добровільний член. Ця добровільність передбачає взаємні права й обов'язки сторін договору, а не абсолютне право держави та безумовний обов'язок підданих;

• • закон - це норма справедливості й мірило в суперечках. Він має внутрішній зв'язок зі свободою. Закон не тільки не знищує та не обмежує свободи (саме і ак вважали деякі тогочасні філософи), а, навпаки, зберігає й розширює її. З цього приводу відомий вислів Дж. Локка: "Там, де немає законів, там немає і свободи";

• форма правління похідна від верховної влади, тобто залежи і ь від того, хто мас верховну владу, що с законодавчою. Вона може бути демократією, олігархією чи монархією (жодній з них мисли­тель не віддавав переваги);

• головне у владі — не форма правління, а її організація. Вона має бути такою, щоб надійно гарантувати права га свободи громадян від свавілля й беззаконня;

34. Вчення Фоми Аквінського про державу і право. Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1226 — 1274) народився поблизу містечка Аквіно у сім’ї дрібного феодала. Відповідно до античної традиції Тома виклав учення про «добрі» й «погані» форми правління. Критеріями поділу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато) і мету правління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добрими формами є монархія, аристократія та політія, поганими — тиранія, олігархія та демократія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав найдосконалішою. Монархії він поділяв на абсолютні та політичні, в яких велику роль відіграють крупні феодали та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалішими. Серед поганих форм він більш терпимою вважав демократію, а найгіршою — тиранію. Водночас Тома визнавав наявність недоліків у всіх, навіть у правильних форм, а тому для практичного втілення слід завжди шукати «змішаний» тип правління.Доктрина права та закону. Аквінат безумовно визнавав потребу права, зокрема законів, які створюються людьми, для регулювання суспільних відносин. Закон він визначає як певне установлення розуму з метою загального блага, що приймається та обнародується тим, хто має піклуватися про суспільство. Усі закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів загальний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі інші закони; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями людського розуму з природних законів для вирішення практичних справ; 4) божественний (також позитивний) закон, який втілений у Біблії та є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.

35. Державно-правова концепція Марсилія Падуанського. Марсилій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343), італійський політик, релігійний діяч і науковець, розробив незвичну для Середньовіччя політико-правову доктрину, яку виклав у праці «Захисник миру». Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд.Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким розумів не всіх громадян, а кращу їх частину — військових, чиновників, священиків, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунтував відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належить виключно суверену — народу, а виконавча — монарху й уряду. Виконавча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращим способом формування державного апарату він вважав вибори. Навіть монархію, прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною. Обраний монарх — завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна.Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів «приписи, що мають примусову силу завдяки покаранню або заохоченню». Найважливішою метою законів Марсилій вважав установлення «громадянської справедливості та загального блага», а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».

36. Політико-правова концепція ісламу. Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VІІ ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної держави арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії — ісламу.Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571–632). У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. Після смерті Пророка у 632 р. чотири його найближчі сподвижники, оголошені «праведними», один за одним обиралися на пост правителя — халіфа. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632–634. Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу — Коран, об’єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на території Іраку та Сирії. Четвертим «праведним халіфом» став Алі (656–661). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями — сунітів та шиїтів.Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього праведного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може належати лише нащадкам Пророка. Оскільки найближчим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то і верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й тлумачем Корана, релігійних і правових норм.Особливостями сунітської концепції є визнання можливості як об-рання верховного правителя з членів мусульманської общини, так і передачу його влади у спадок. Мусульманське право (шаріат) — це право, створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джере-лами є Коран, Суна, іджма та кійас.Коран — священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкровення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається зі 114 частин (сур), які складаються з окремих рядків або віршів (айатів). У єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це — найважливіше джерело мусульманського права. Суна — це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якого зобов’язані дотримуватися мусульмани. Кійас — джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і Суни з використанням особливого методу — судження за аналогією.У сучасному мусульманському праві вирішальну роль відіграє єдина погоджена думка авторитетних релігійних діячів, оскільки вона остаточно визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за аналогією слід застосувати як чинне право. Поступово, починаючи з середини VІІІ і до ІХ ст., сформувалися чотири основні толки (школи) мусульманського права. Їх засновниками були найбільш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699–767), Малік Ібн Анас (715–795), Аш-Шафія (772–820), Ахмад Ібн Ханбал (780–855).Ханіфська школа є найліберальнішою