95.Теорія еліт Парето та Моска

Але як цілісна наука елітологія почала формуватися в першій половині ХХ ст. у працях італійських поітологів В. Парето та Г. Моски.Вільфредо Парето (1848–1923) 1 — один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX — початку ХХ ст., основоположним законом суспільного життя вважав закон «соціальної гетерогенності», ключовий момент якого полягає в поділі суспільства на керуючу меншість та підлеглу їй керовану більшість. У виведенні критеріїв, за якими можна віднести до провідної верстви, Парето використовує метод індексації: «Сукупність людей, кожний із яких одержав у своїй сфері діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою». За подібною системою можна оцінювати всі верстви суспільства, не виключаючи навіть злочинців.Таким чином, поділ суспільства на еліту та масу у Парето виводиться з нерівності індивідуальних здатностей людей, що проявляється у всіх сферах соціального життя. Але далеко не всі її представники здійснюють безпосередній вплив на управління державою. Тому він вводить вузьке тлумачення еліти,яке співзвучно із «правлячим класом» Г. Моски. Структура суспільства за такого бачення у Парето має такий вигляд: «1) нижча страта, не еліта…2) вища страта, еліта, що ділиться на дві частини:а) правляча еліта; б) неправляча еліта» Винаходом Парето є закон циркуляції еліт. Сенс цього закону полягає в тому, що «еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія, таким чином, за влучним висловом В. Парето, являє собою не що інше, як «кладовище аристократій». А правляча еліта завдяки такій циркуляції перебуває у стані постійної та повільної трансформації, «рухається подібно до річки; сьогодні вона вже не та, яка була вчора».

Уперше концепція правлячого класу як суб’єкта політичного процесу була сформульована Г. Москою (1858–1941) 1 у книзі «Елементи політичної науки». Вихідний момент концепції Моски полягає в поділі суспільства на пануючі меншості й політично залежну більшість. З огляду на це Моска критично ставиться до демократії, вважаючи її камуфляжем тієї ж влади меншості, режимом плутократії. Як він сам зауважує, «те, що Арістотель називає демократією, було лише «аристократією для доволі великої кількості членів суспільства». Але елітам завжди притаманний ступінь легітимності, яка формується на уявленні суспільства про наявність у пануючої меншості властивостей та чеснот, які глибоко шануються в суспільстві. Водночас у сучасних суспільствах вирішальним критерієм легітимації виступає багатство: «у суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, ті, що володіють владою, як правило, є багатішими, а бути багатим — значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами».

Г. Моска визначає ще одну, далеко не демократичну, тенденцію функціонування еліт: здобувши панівне становище, «всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично», і по максимуму експлуатують перевагу «poisitions deja prises» (вже зайнятого становища). Отже, він не прихильник консервації еліт. Кооптація до провідної верстви нових людей є запорукою здоров’я суспільства. Таким чином, зі зміною історичної епохи зазнає змін і якісний склад еліти, структура та вимоги до її представників, проте сам клас не зникає і продовжує виконувати свою спрямовану та керівну функцію.Значення праць Парето та Моски полягає у піднесенні питання еліт до рівня наукового пізнання. Вони систематизували накопичені політичною наукою знання про правлячий клас і привели їх до цілісної теорії розвитку, функціонування та циркуляції еліт. У царині державно-правової теорії це означало обґрунтування ролі еліт як вагомого фактора впливу на зміст функцій держави, характер владно-правових рішень. Водночас для їх праць характерна гіперболізація ролі еліти в суспільстві та недооцінка впливу широких мас на політичний процес.