56.Вчення про договірне походження держави та природнє право Пуфендорфа

Самуеля Пуфендорфа (1632—1694) Головні роботи: «Основи загального правознавства» (1660), «Про право природне й право народів» (1672), «Про обов’язки людини й громадянина згідно з природним законом» (1673).

Він став засновником світської юридичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пуфендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на

релігії, яка є різною у різних народів. Відповідно до цього принципу він

визначає право як «правило дій та відносин між особистостями не як

християнами, а як людьми».

За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід під-

корятися незалежно від згоди чи незгоди індивіда. Якщо право належить

до сфери свободи людини, то закони обмежують цю свободу. Суттєвими

компонентами законів є дозволи й заборони, а також санкції, передбачені

за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є виключ-

но природним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що

встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.

На думку мислителя, єдиним гарантом безпеки людей виступає держава, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільного договору Пуфендорфа, правові основи держави становлять два договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з’єднуються

у велике співтовариство й декретом (decretum formae) обирають форму прав-

ління. Після цього вони укладають другий договір (pactum subjectionis civilis),

за яким у суспільстві встановлюються відносини панування-підпорядкуван-

ня шляхом підкорення воль об’єднаних індивідів волі однієї особи. Декрет

зобов’язує представника верховної влади турбуватися про добробут грома-

дян, а громадян — виконувати накази влади. Питання щодо тієї чи іншої

форми правління Пуфендорф вважає другорядним, бо головне значення має

не вона, а легітимність державної влади.

57.Головні ідеї Хр. Томазія та Дж. Віко

Вчення наступника Самуеля фон Пуфендорфа ректора університету в м. Галле ХристІана Томазія (1655—1728) було більш ґрунтовним. Мислитель узагальнив природно-правові концепції представників нового часу — Г. Греція, Б. Спінози та інших — і своє бачення сутності держави та права виклав більш ніж у сорока працях, головна серед яких — «Основи природного права» — з'явилася в 1705 році.

Вихідною ідеєю вчення X. Томазія була морально-пра­вова доктрина християнства. Тому мораль у системі норм соціального регулювання мислитель ставив вище права. З'ясовуючи роль цих двох груп норм, їх соціальне значення, взаємозв'язок і відмінності, він зазначав, що вони відрізня­ються способами здійснення і метою.

Специфічною ознакою права X. Томазій називав його примусовий характер, забезпечення реалізації за допомо­гою сили, у той час, як норми моралі виконуються людьми добровільно в результаті усвідомлення.

Природне право, дароване Богом, відображаючись у сві­домості людини, стає її внутрішнім світом, моральними настановами, які скеровують для кожного конкретного Ін­дивіда, тоді як правові норми, адресовані государем своїм підданим, направлені на зовнішній світ, регулюють відноси­ни між багатьма людьми.

У цьому плані природне право розглядається як певна система моральних приписів, згідно з якими має влашто­вуватися життя суспільства, кожен повинен бути доброчес­ним, утримуватись від шкідливих дій щодо інших людей, що й буде передумовою реалізації притаманного людям прагнення до щастя.

Такий само підхід застосовував X. Томазій для з'ясування причин і передумов виникнення держави. За його вченням, вона з'являється як результат договору для усунення су­перечностей, що виникають у суспільстві.

Такому призначенню відповідає монархія, яку мис­литель розглядав як найдосконалішу форму держави. Водночас він робив спробу визначити межі впливу держави та її загальнообов'язкових норм на суспільство і особу. Вона не повинна втручатись у духовний світ людини, обмежува­ти свободу переконань. Не повинні зазнавати утиску з боку держави люди, які належать до інших релігійних конфесій та релігій.

Для унеможливлення суперечностей і негараздів у май­бутньому X. Томазій вважав за необхідне реорганізувати суспільний устрій на засадах об'єднання майна, відмови від приватної власності.

Джамбатіста Віко (1668–1744)

Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що

виникали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За

його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні

типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характе-

ризується відсутністю державності та юридичних норм. Як закон тут

виступали пророцтва оракулів, що передавали волю богів. Другою була

епоха героїв, у якій держава існувала як влада аристократії, а як закон

виступало право сили. Третьою фазою історії й своїм суспільним ідеалом

Віко вважає «вільну народну державу» (громадянське суспільство). Закон

у ньому буде засобом мудрого поєднання індивідуальних та загальних

інтересів, впровадження юридичної рівності між людьми.

Актуальними є висновки Віко щодо змісту демократії. На його дум-

ку, це дуже складна та вкрай нестійка форма правління, яка вимагає

ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство,

в якому люди заражені духом рабства, не може існувати в умовах свободи,

демократії. Віко обґрунтовує тезу про виродження демократії у разі, якщо

утверджується корупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів

і люмпенів. Для відновлення вихідних принципів свободи, духу демок-

ратії як в установах, так і в самій людині потрібен, на думку Віко, мудрий

правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму

неухильно ведуть націю до демократичної республіки як вищої, більш

досконалої форми держави. На переконання історика, це — об’єктивний

закон історії.