Міністерство освіти та науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський університет управління та підприємництва»

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Паразитологія»

на тему

«Індійська паразитарна хвороба Лейшманіоз (Кала-азар)»

Виконала: студентка першого курсу факультету менеджменту групи ГРС – 6.121 Бєлова Анна Викладач: Фокін А.В.

Київ – 2012

Зміст

1. Вступ. Медицина Індії……………………………………………… ст. 3-4.

2. Етіологія……………………………………………………………… ст. 5-6.

3. Епідеміологія…………………………………………………………ст. 7-9.

4. Патогенез………………………………………………………………ст. 10-11.

5. Ветеринарія……………………………………………………………. ст. 12-13.

6. Висновок………………………………………………………………. ст. 14.

7. Список літератури…………………………………………………… ст. 15.

2

Медицина Індії

Згідно з індійськими міфами, засновником медицини були боги Шива та Давантарі.

Медицинські пізнання зібрані у священних гімнах, або ведах, а саме в Яджур-веді, яка була складена не раніше IX ст. до н.е. Пізніше, в період брагманів, з'явилось пояснення вед які були написані різнаманітними письменниками, з останніх найбільш відомі Чарака та Сушрута . В них ми зустрічаємо здоровий погляд на хвороби та логічні висновки на рахунок лікування. Ймовірно, твори двох щойно названих авторів були складені в III-IX ст. до н.е.; твори мають вигляд збірників, в які увійшли відривки які були написані різноманітними авторами. Окрім цих творів збереглось багато інших, які роз'яснюють ту чи іншу галузь медицини. Спочатку медициною займалась виключно брагмани, але, досить таки рано лікувальна справа перейшла в руки особливого стану - до касти ведія. Представники цієї касти, на відміну до брагманів, отримували винагороду за свою роботу. Викладання медицини здійснювалося певними брагманами, які називались гуру, для того щоб знати щось необхідного було читати священні книги, знати визначення, вивчення ліків,і все це на прикладах лікування хворих. Для поповнення знань учні здійснювали подорожі і спостерігали як лікує інший гуру. Після закінчення лікувальної освіти, молодий лікар отримував від раджі право лікувати, і зобов'язаний був давати обіцянку - вдягатись чисто, стригти бороду та нігті, м'яко розмовляти, без різкостей, приходити до хворого по першому виклику, лікувати даром брагманів і не братись за лікування невиліковних страждань/хвороб.

3

Поряд з освідченими лікарями були й знахарі. Викликаний до хворого лікар, ретельно досліджував хвору частину тіла і назначав ліки, коли повністю був впевнений в характері хвороби. Особливо добре розроблена в індійській медицині хірургія, яка називається шалія. Індійські хірурги вміло проводили операції по видаленню каменів з нирок, видалення катаракти, прокол грудної клітки і т. д. При переломах накладались певні пов'язки. Кровотечі зупинялись припалюванням. Рани перев'язувались належним чином. Особливу славу складають пластичні операції - для відновлення відсутніх частин тіла як ніс або вухо. Клаптик брався зі здорової сусідньої ділянки тіла і приживлявся до місця яке було необхідно закрити. Подібні операції здійснювались і в Європі, починаючи з XVI століття, але при цих операціях клаптик брався з віддаленої частини тіла, пізніше був розповсюджений індійський спосіб.

Гігієні в Індії було присвячено багато творів. В них вивчався вплив клімату, і період року, їжі і т. д. Свіжі запаси їжі вважались найкориснішими для здоров'я, також рекомендувалося приймати ванни й розтирати тіло різними мазями. Зуби чистяться щіточкою з м'яких дерев'яних гілочок, зубний порошок виготовлявся із меду, довгого перцю, сухого імбирю. Із харчових речовин найкорисніше м'ясо, мед, очищений тваринний жир, молоко різних тварин. Спиртні напої були заборонені, але згодом розповсюджені всюди. Сушрута описує напоїх з різноманітних плодів, вино вважалось необхідним для покращення апетиту.

4

Етіологія

Збудниками лейшманіозів є найпростіші, які відносяться до типу Sarcomastigophora, загону Ki-netoplastida, сімейства Trypanosomatidae, роду Leishmania. В даний час відомо близько 20 видів і підвидів лейшманій.

Для лейшманій характерний складний життєвий цикл, що проходить за участю двох господарів. Одним з них є хребетна тварина - собака, лисиця, бурундук - і людина, другим господарем є москіти - флеботомус.

В організмі людини і хребетних тварин лейшманій розвиваються внутрішньоклітинно у вигляді амастіготної (безжгутикової), лейшманіальної або тканинної форми у вільних макрофагах або ретікулогістіоцітарній клітинах. Амастіготи являють собою дрібні округлої або овальної форми клітини розміром 1-3x2-6 мкм з розташованим всередині овальним ядром і добре видимим паличковидної форми кінетопласт. Цитоплазма забарвлюється в блакитний колір, ядро ​​(07 х 08 мкм) - в червоно-фіолетовий, кінетопласт - в темно-червоний, рубіновий. Лейшманіальна форма розмножується шляхом простого поділу.

У просвіті кишечника заразився москіта-переносника ці безжгутікові форми перетворюються на рухливі жгутикові - промастіготи, лептомонадні форми.

А лептомонадна рухлива стадія розвитку паразита має веретеноподібну витягнуту форму розмірами 4 - 6 × 10 - 12 мкм і джгут, що відходить від кінетопласт - орган руху паразита.

Лейшманій можуть бути вирощені на живильному середовищі NNN, яка містить

5

дефібриновану кров, в культурі клітин у вигляді амастігот. На живильному середовищі через 3-4 дня при 23 ° С утворюються дрібні прозорі колонії, що складаються з промастігот.

Лейшманіози - трансмісивні паразитози. Переносниками збудників є москіти - флеботомус, що мешкають в жарких і теплих поясах землі. У світі відомо до 600 видів москітів, найбільш різноманітні вони в Африці, але мешкають також в Середній Азії, Казахстані, Закавказзі, в Криму, на півдні Україні і в Молдавії.

Москіти - дрібні двокрилі комахи, активні в сутінках, вночі.

Заражаються самки москітів при поглинанні крові людини або тварин, хворих лейшманіозом. Амастіготи, що потрапили в шлунок переносника, перетворюються в жгутикові форми, які розмножуються і накопичуються в його горлі. Москіт стає заразним на 5 - 8 добу.

В останні роки ситуація по лейшманіозу ускладнилася у зв'язку з поширенням ВІЛ-інфекції. У інфікування може виникнути рецидив хвороби при зниженні імунного статусу. Випадки вісцерального лейшманіозу зареєстровані в осіб, які були в осередках лейшманіозу, після їх зараження вірусом імунодефіциту.

Розрізняють шкірний і вісцеральний лейшманіози і кілька їх різновидів. Патогенез і клінічні прояви інфекції мають суттєві відмінності, але в морфології збудників різниця невелика. Проте існують значні особливості, а саме: вірулентність збудника, тканинної тропізм, біологія, чутливість до хіміопрепарата.

6

Епідеміологія

Резервуар і джерела інвазії - Людина і різні тварини. Серед останніх найбільше значення мають шакали, лисиці, собаки і гризуни(Піщанки - велика, краснохвоста, полуденна, тонкопалий ховрашок та ін.) Заразність триває невизначено довгий час і дорівнює періоду перебування збудника в крові і виразок шкіри господаря. Тривалість кожного лейшманіозу у піщанок зазвичай становить близько 3 місяців, але може досягати 7 місяців і більше.

Механізм передачі - Трансмісивний, переносники - Москіти пологів Phlebotomus і Lutzomyia. Добре вивчений в якості переносника міського лейшманіозу москіт P. papatasii, провідний в більшості випадків синантропної існування. Основні місця виплоду москітів в населених пунктах - підвали в житлових приміщеннях і звалища сміття, в природі - гнізда птахів, лігва тварин, нори гризунів, печери, тріщини скель. У природних вогнищах основними переносниками лейшманії є P. papatasii, P. caucasicus, P. sergenti. Москіти активні в сутінковий і нічний час. При шкірних формах інвазії москіти заражаються на виразці у людини, на потовщених ділянках вух у піщанок та інших тварин. На привісцеральних формах лейшманіозу у людини паразити зазвичай малодоступні для москітів, тому хворий рідко служить джерелом інвазії. Виняток становить індійський кала-азар, при якому лейшманію нерідко виявляють у крові та шкірних ураженнях, що розвиваються в результаті захворювання. Лейшманії потрапляють в організм москіта при ссанні крові зараженої людини або тварини, в шлунку якого через кілька годин амастіготи перетворюються в промастіготи. Заразними москіти стають через 5-8 діб після потрапляння зараженої крові в шлунок і

7

залишаються носіями лейшманії довічно. Розвиток москітів реалізується шляхом повного метаморфоза: яйце-личинка-лялечка-імаго. Відзначено випадки передачі лейшманіі при гемотрансфузіях.

Природна сприйнятливість людей висока. Імунітет носить видовий характер. Напружений постінфекційний імунітет виробляється тільки після шкірного лейшманіозу. Різні стани, що супроводжуються імунодефіцитами, істотно знижують резистентність до паразитів.

Середземноморсько-середньоазіатський вісцеральний лейшманіоз, що викликається L. infantum, є зоонозом, резервуар інфекції в природі - шакали, лисиці,собаки.

Поширений в ряді країн Середземномор'я, Близького і Середнього Сходу, Африки, Казахстані, Середній Азії і Закавказзі. Виділяють природні, сільського типу і синантропні міського типу вогнища інвазії. Зараження відбувається найчастіше влітку,хворіють в основному діти від 1 року до 5 років життя. В останні роки у зв'язку з широким розповсюдженням ВІЛ-інфекції, поєднанням лейшманіозної та ВІЛ-інфекцій відбулися істотні зміни в клінічних та епідеміологічних проявах лейшманіозу. На тлі ВІЛ-інфекції різко збільшується концентрація лейшманій в крові і шкірних покривах хворих. Такі хворі, замінюючи хворих собак, почали грати роль джерела інвазії для переносників. Середземноморський вісцеральний лейшманіоз з типового зоонозах перетворився на трансмісивний антропоноз. Підтримання циркуляції збудника стало можливим в ланцюгу: хвора людина-москіт-здорова людина. Разом з тим у міру розвитку епідемії ВІЛ-інфекції відбувалося подальше спрощення схеми розвитку епідемічного процесу. Збільшення числа парентеральних наркоманів, інфікованих ВІЛ та лейшманіями, сприяло становленню прямий ін'єкційної передачі вісцерального

8

лейшманіозу. Фактором передачі служать інфіковані шприци.

Антропонозний шкірний лейшманіоз Старого Світу (хвороба Борівського), що викликається L. minor, поширений в Середземномор'ї, країнах Близького і Середнього Сходу, в західній частини півострова Індостан, Середньої Азії та Закавказзя. Захворювання зустрічається переважно в містах і селищах міського типу, де мешкають москіти. Серед місцевого населення частіше хворіють діти, серед приїжджих - особи різного віку. Характерна літньо-осіння сезонність, що пов'язано з активністю переносників.

Зоонозний шкірний лейшманіоз Старого Світу (пендинська виразка) викликається L. major. Основний резервуар інвазії - гризуни (велика і червона піщанка та ін.)

Поширений в країнах Близького Сходу,Північної та Західної Африки, Азії, в Туркменії й Узбекистані. Ендемічні вогнища зустрічаються головним чином в пустелі і напівпустелі, в сільській місцевості та на околицях міст. Літня сезонність заражень визначається періодом активності москітів. Хворіють переважно діти, серед приїжджих можливі спалахи захворювань серед осіб різного віку.

Зоонозний шкірний лейшманіоз Нового Світу (мексиканський, бразильський і перуанський шкірні лейшманіози), що викликаються L. mexicana, L. braziliensis, L. peruviana, L. uta, L. amazoniensis, L. pifanoi, L. venezuelensis, L.garnhami, L. panamensis, реєструють в Центральній і Південній Америці, а також у південних районах США. Природний резервуар збудників - гризуни, численні дикі і домашні тварини. Захворювання зустрічають в сільській місцевості, переважно в сезон дощів. Хворіють особи різного віку. Звичайно зараження відбувається в момент роботи в лісі, полювання і т.д.

9