115. Припинення існування Радянського Союзу.

Наприкінці 1980-х років в СРСР розпочинається економічна та політична криза. В 1989 році комуністи поступово втрачають контроль над країнами Східної Європи. В лютому 1990 році в СРСР проходять перші конкурентні вибори, що дозволило демократичним силам отримати представництво в парламентах. Поступово в 1990–1991 роках практично всі республіки прийняли декларації про суверенітет, а згодом і про незалежність. Також незалежність оголосили окремі автономні республіки Росії та деякі регіони інших республік СРСР, зокрема, проголосили незалежність Чечня та Татарстан. Одночасно комуністична партія на чолі з Горбачовим втрачає вплив у Російській РФСР. Горбачовим та окремими комуністичними партійними діячами було здійснено ряд неуспішних спроб повернення контролю над республіками, в тому числі із спробую застосування військових.

8 грудня 1991 року голови республік-першозасновників СРСР — Росії, України та Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич у держрезиденції «Віскулі» в Біловезькій пущі підписали угоди, згідно з якими Радянський Союз припинив існування як суб'єкт міжнародного права. Водночас ці держави підписали угоду про створення міждержавного об'єднання — Співдружності Незалежних Держав (або СНД), до якої увійшли ще 9 колишніх республік СРСР (крім трьох прибалтійських), яка мала стати базисом для цивілізованого «розлучення» новостворених країн та запобігання міжнаціональних конфліктів. Іще деякий час після підписання цих угод продовжували існувати деякі центральні органи влади СРСР, так що факт зникнення цієї держави залишався не визнаним юридично. 25 грудня 1991 р. подав у відставку Президент СРСР Михайло Горбачов. У той же день з будівель адміністративних будинків було знято прапори СРСР, а єдиним органом, який існував і вважав себе органом влади СРСР, залишилася Рада Республік Верховної Ради СРСР (тобто одна з палат парламенту). Вранці 26 грудня 1991 р. ця палата зібралася на своє останнє засідання, на якому було прийнято рішення, в якому було констатовано факт припинення існування Радянського Союзу.

У нині існуючих країнах — колишніх республіках СРСР, що сформувались після розпаду СРСР, є певні групи населення, особливо серед російських національних меншин, що сподіваються на «відновлення СРСР» і провадять у цьому напрямку пропаганду, намагаючись «обґрунтувати» його «невідворотність».

116. Історичне значення проголошення незалежності України

Уперше День незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року — в пам'ять про те, ще рік тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». Згодом, 18 червня 1991 року, було внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого в переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня — День незалежності України». Рік потому, 5 червня, Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня. Виникнення на політичній карті світу нової незалежної держави – України – була зумовлена сукупністю чинників. Як відзначають російські історики сучасності, до поява Акта про незалежність України та відмови від принципів Союзу значною мірою призвели проімперські дії лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування – під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росі, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові позиції. Проголошення незалежності України стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки ; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету. Але українське суспільство виявилося недостатньо підготовленим до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 року зразка суспільного розвитку в умовах відсутності наукового обґрунтування моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ. Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, спричинені наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення чітко не визначила свого місця в процесі державотворення. Та незважаючи на труднощі процесу державотворення, проголошення незалежності України – подія надзвичайної історичної ваги, що американським тижневиком «Тайм» була прокоментовано так: «Росія може існувати без України. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

117. Економічні проблеми незалежної України. Політика реформ. Зі здобуттям незалежності в 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних учених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто до ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Суть рекомендацій зводилася до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої децентралізованої системи торгівлі і валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв´язків призведе до банкрутства частини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то, імовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищі, ніж у більшості промислових країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок". Сприйнявши нав´язану міжнародними фінансовими та банківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів в обіг купоно-карбованці та став на шлях "шокової терапії". У 1992 р. було проголошено лібералізацію ринкової торгівлі і цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла дальшому падінню виробництва і за браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше, ніж у 30 разів, а в наступному, 1993 p., Україна пережила найвищу у світі гіперінфляцію — більш як 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза випереджали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п´ятикратне перевищення зберігалося протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний газ, припадало 47 %, або 6,6 млрд дол. (приблизно 21 % використовуваного ВВП). У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і зубожіння переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних завдань, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIII ст. — вільного ринку, заперечення регулювальної ролі держави, без забезпечення соціального захисту тощо. Україна пережила великий спад виробництва. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев´ять років — промислового виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал. Тільки з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але він ще не досяг і половини рівня 1990 р.Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються лише на 20—40—60 %. Отже, немає потреби скрізь будувати нові виробничі споруди, на які йде половина всіх промислових інвестицій. Їх необхідно спрямовувати в активну частину основного капіталу — верстати, виробниче й технологічне устаткування.У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств надійшло 55,8 % виробленого ВВП, на валове нагромадження основного капіталу — 19,0 і на загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) і імпортом (57,0 %) товарів та послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбулося істотне скорочення всіх складових використання ВВП: споживання домогосподарств — майже вдвічі, валового накопичення — у 5,7 раза, загальнодержавних витрат — на 1/7 (однак у їхньому складі витрати на освіту, охорону здоров´я, науку, культуру скоротилися набагато більше). За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні почала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету. Неминучим наслідком глибокої тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, що відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилася більше ніж у 3 рази, а реальне споживання домашніх господарств — більше ніж у 5 разів. Більш як 80 % населення перебуває за межею бідності. Офіційно зареєстроване безробіття невелике, але з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за власний рахунок, затримок із виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становить 40 % .В системі макроекономічних показників будь-якої країни одними з найголовніших є розміри й темпи зростання ВВП, які значною мірою визначають загальні параметри економічного розвитку країни.Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічних реформ. Світовий досвід засвідчує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням та підвищенням рівня життя населення.В умовах, що склалися нині в Україні, безпідставні твердження, нібито зростання цін, інфляція — це завжди результат грошової емісії. Формально зазначаючи, що "важливим чинником є також попит на гроші", радники МВФ та їхні прихильники наполягають на тому, що "пропозиція грошей відіграє центральну роль". Звідси роблять висновок, що "стискання" грошової маси — це основний шлях макроекономічної стабілізації. Завдання та інструменти макроекономічної стабілізації в усіх країнах однакові, стверджують сучасні зарубіжні економісти. Це і є, за висловом М. Фрідмена, зразок "кволої і грубої карикатури" на монетаризм.