41. Загострення соціально-класових протиріч. Селянські повстання. У.Кармелюк

Дбаючи про збереження єдиної і неподільної, царський уряд намагався відіграти роль регулятора соціально-економічних процесів. Масове зубожіння, загострення класових суперечностей зумовлювали соціальні конфлікти — від стихійних бунтів до організованим повстань. Вони тією чи іншою мірою розхитували стабільні устої держави. Звичайно, головним засобом придушення масових соціальних виступів, як і раніше, були нещадні військові каральні експедиції із застосуванням до винних тілесних екзекуцій, увязнення, заслання. Проте, виносячи уроки з таких зіткнень, царизм вдавався і до реформаторської діяльності.

В 1847-1848 рр. на Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. Тут кріпосницьке гноблення селян поміщиками було най жорстокішим. Рятуючи феодально-кріпосницькі порядки, царизм зробив спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків. У кожному поміщицькому маєтку запроводжувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого до того ж залишалася недоторканою. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини. Тому селяни виступали проти інвентарної реформи Царським властям довелося запроваджуватиїї силою.

Однак не минуло й двох десятків років, як царському уряду знову довелося звернутися до проблеми аграрних відносин — цього разу щодо всієї Російської імперії. Спонукали до цього поразка у Кримській війні 1853-1856 рр. , могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де не забулися ще давні визвольні традиції козацтва.

Як приватновласницьким, так і державним селянам, які не мали ніяких громадянських прав, бракувало й коштів, щоб замінити рутинні способи ведення господарства. Та й у поміщицьких економіях і промислових мануфактурах кріпацька праця була малопродуктивною. На 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Центральної. Європи 1800 р. , коли там панували різні форми закріплення.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва зявилися навесні 1861 р. На Україні це стосувалося долі 5,3 млн осіб. Майже повсюдно їхні земельні наділи були урізані на користь поміщиків, земельні володіння яких в результаті цього збільшилися.

У цілому внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили 1 млн десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх користанні 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. А в тім і ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановлені реформою дуже високі ціни, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р. , коли викупні платежі припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн крб. , тоді як її ринкова вартість становила 128 млн крб. Фактично селяни викуповували не тільки землю а й особисту волю.

І все ж реформи 1861 і 1866 рр. відкрили перед тепер уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства Виникли умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві. Масове зубожіння населення, загострення класових протиріч обумовили соціальні конфлікти — від стихійних бунтів до організованих виступів. Наявність кріпацтва стримувала розвиток як сільського господарства, так і промисловості. Через явну недосконалість реформи 1861 р. з скасування кріпацтва, виникли чутки, що справжню волю поміщики приховали. Почалися селянські виступи.

Усти́м Яки́мович Кармалю́к, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився в родині кріпака у с. Головчинці (зараз Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) Якима Карманюка. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та у їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 році віддав на 25 років до царської армії. Але втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроном Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармелюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою.

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармелюк із Тобольської каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закинув за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1828 знову піймання, розгром загону Кармалюка урядовими військами в селі Кальна Деражня; до судової відповідальності притягнуто 750 чоловік; вирок Кармалюку — 101 удар батогами та довічна каторга, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

1830 — черговий арешт у Новій Синяві. Через два роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

1830–1835 — селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волинь та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис.селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тис.нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Деражнянського району Хмельницької області)- щодо заворушень в Літинському, Летичівському та Ольгопільському повітах Подільської губернії.

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський .Стріляли, говорить переказ, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника», тобто чаклуна, яким вважали отамана.

Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.