93.М. Вебер

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

— харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, наоснові яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

74.Жозеф-Марі де Местр (1753—1821). Політичний діяч, мислитель і теоретик консерватизму. Йому належать праці «Міркування про Францію» (1796), «Роздуми про основоположний принцип людських інституцій» (1810), «Про папу» (1819), «Петербурзькі вечори» (1821) та ін.До початку 90-х років XVIII ст. Местр захоплювався деякими політико-правовими ідеями французьких просвітителів, особливо Ж.-Ж. Руссо. Після Великої французької революції він став ідейним натхненником консервативного юридичного світогляду, чимало концептуальних міркувань якого було покладено в основу доктрин історичної школи права. На думку Местра, фундаментом праворозуміння мала стати релігія, без якої будь-яка наука безплідна і навіть шкідлива. Конституція — це постанова Бога, і розум людини безсилий в ній щось змінити чи сформулювати її норми у систематизованому, писаному вигляді. Справжня конституція — це те, що «не можна покласти у кишеню». її зміст у божественній волі, яка визначає долю кожного народу залежно від етапу його історії, кількості населення, традицій, менталітету, географічного розташування тощо.Конституцію як небесний припис люди розуміли раніше, коли цілком підпорядковувались волі Бога. Зразки справжнього конституційного устрою Местр вбачав у рабовласницькому суспільстві, оскільки «людина занадто зла, щоб бути вільною» у середні віки, тобто за доби хрестових походів, інквізиції, панування релігійних орденів, лицарства і єдиновладного, абсолютного монарха, влада якого встановлена саме божественною, історичною конституцією. Рабство, нерівність — це найцивілізованіший природний стан людини, а несправедливість — основний закон світобудови, за яким вищі й сильні індивіди поглинають нижчих і слабших. Тому війна для Местра була проявом дії світового закону, вояки — знаряддям цього закону, злочини і покарання — вічними і необхідними проявами світового порядку, природної гріховності людини, а кат — вершиною порядку, який спирається на силу страху. Без ката політична світобудова, небесна законність перетворяться на хаос, а держави, створені за божественною конституцією, припинять своє існування назавжди.Местр дійшов висновку, що єдино законною є влада абсолютного монарха. Повернутись до цивілізації — значить ліквідувати наслідки сатанинських революцій, відновити чинність старих, неписаних, історичних конституцій, реставрувати конгломерат абсолютних монархій, об´єднати зусилля світської і духовної влади у боротьбі проти інакомислення. Влада абсолютного монарха може бути обмежена авторитетом папи римського, непогрішимість якого не означає неможливості помилки, а свідчить лише про те, що папа не підлягає звинуваченню у ній.Перебуваючи у Росії, Местр жорстко критикував ліберальні нововведення Олександра І, наполягав на допущенні у державу ордену єзуїтів. На теренах імперії вплив його консерватизму найхарактерніший для політичних трактатів Ф. Тютчева та «Філософських листів» П. Чаадаєва. В Україні XIX ст. цей консерватизм поширення не набув, а окремі його елементи простежуються у працях небагатьох прихильників історичної школи права. У світовому вимірі ідеї Местра поділяли Луї де Бональд (1754—1840), Людвіг фон Галлер (1768—1854), Адам Мюллер (1779—1829) та деякі інші послідовники консервативного юридичного мислення.

75.Алексіє де Токвіль (1805—1859). Соціальний мислитель, правознавець і політичний діяч. Свої погляди виклав у працях «Пенітенціарна система Сполучених Штатів і можливість її застосування у Франції» (у співавторстві з Г. де Бомоном, 1832), «Демократія в Америці» (1835 — І і II частини, 1840 — III і IV частини), «Промова у парламенті 27 січня 1848 року про неминучість демократичної революції», «Спомини» (1850), «Доповідь про перегляд конституції» (1851), «Давній порядок і революція» (1856).

Основа вчення Токвіля про державу і право — проблема свободи і рівності. Вона трансформувалася з лівоконституціоналістських переконань автора через конституційну монархію у визнання необхідності республіканського конституційного устрою. Демократію, як і соціальну рівність, Токвіль вважав небезпечною для індивідуальної свободи, тобто «шлюбом з розрахунку, необхідності, а не кохання», оскільки «голови свободи пришиті до тіла рабів». Прагнення до рівності — це всесвітній тривалий процес, який не залежить від волі людей, і його зупинити неможливо. Однак торжество рівності не є гарантією панування свободи, оскільки люди прагнуть жити в рівності та свободі, але завжди готові проміняти її навіть на «рівність у рабстві». Демократія — це поєднання рівності і свободи, але її основи підриває саме агресивний і привабливий характер рівності.

Під потужним впливом ліберальних постулатів Б. Констана, П. Руайє-Коллара, Ф. Гізо Токвіль обрав центральним пунктом своєї політико-правової концепції свободу людини. Аристократія як синонім нерівності віджила, стани поступаються класам, які урівнюються. Це об´єктивний і нестримний процес. Пригнічено феодальну еліту, розтоптано королів, з часом це очікує буржуазію. Причина такого руху історії полягає в превалюванні ідеї рівності над ідеєю свободи, готовності народів пожертвувати свободою заради збереження рівності, яка все більше підштовхує суспільство до партикуляризму (політичної роз´єднаності), егоїзму, деспотії. Прагнення до рівності породжує згубний індивідуалізм, звички і схильність керуватися лише власними бажаннями і волею, викликає невдоволеність будь-якою владою, спричиняє «демократичну анархію», політичний хаос.

Як результат таких процесів, з одного боку, виникає тенденція до незалежності, з іншого — до закріпачення. «Демократичний народ» сприймає лише прості і загальні правові та державницькі ідеї. Складні концепції поза його увагою, оскільки людям подобається відчувати себе великою єдиною нацією. Індивіди швидко позбавляються ідеї права і зосереджуються на «уявленні про всемогутній і єдиний для всього суспільства закон». Однаковість законів сприймається як найважливіша умова правильного державного правління. У минулому законодавець кожного індивіда наділяв різними обов´язками і правами, тепер — різних індивідів однаковими правами і обов´язками. Наслідком такого врівноваження стає здрібнення, «нікчемніння особи» за рахунок «звеличення образу народу».

«Демократичний народ» має ґрунтовні уявлення про суспільні прерогативи, а інтереси особистості його майже не турбують. Владу в «державі рівних» все більше ототожнюють із суспільством і вважають не лише правом, а й основним обов´язком «вести кожного громадянина за руку». Гасла про незалежність верховної влади народу, яка теж має свої межі, забувають відразу після сформування державних органів, згадують лише перед виборами. Якщо державна влада відчуває посилення зневаги до себе з боку «демократичного народу», вона ухвалює нове звернення і все напруження знімає. Громадяни ж за демократії можуть часто ненавидіти конкретних представників влади, але вони «завжди люблять саму цю владу». Централізацію, всюдисущість, всемогутність державної влади, однаковість її законів Токвіль вважав найхарактернішими ознаками усіх сучасних йому політичних систем, оскільки люди в «епоху рівності» легко сприймають ідеї сильної централізованої влади.

Надмірне прагнення до рівності серед «демократичного народу», наголошував Токвіль, призводить до тиранії більшості. На участь у політичному житті в людей не вистачає ані сил, ані часу. Душі громадян заповнює політична апатія. «Епоха рівності» робить кожного незалежним і водночас беззахисним. Незалежність надає людині впевненості, підвищує почуття власної гідності, а беззахисність утверджує її в думці, що кожний розраховує лише на власні сили, оскільки всі, хто його оточує, «однаково слабкі і байдужі». Сусіди ненавидять один одного лише з тієї причини, що кожний з них вважає іншого рівним собі.

Люди в «демократичному суспільстві рівних» живуть за подвійними стандартами. Надмірний індивідуалізм — «зловісна хвороба демократії». Громадяни водночас «і горді, і по-рабськи догідливі»: презирливо ставляться до будь-якого начальника і принизливо улесливі до будь-якого пана-хазяїна. «Демократичні пристрасті» є наслідком не так прагнення до рівності, як її досягнення. Влада ж у цей час розширює сферу свого впливу, а громадяни працюють на цю владу, самі того не бажаючи. Так епоха демократії перетворюється на «епоху експериментів, нових ідей і авантюр», а чим старшим стає демократичне суспільство, тим більше централізується У ньому управління. Будь-який центральний уряд «закоханий в однаковість». Замість того щоб створювати закони для усіх людей, він «підганяє всіх людей під один закон», знищує місцеве самоуправління, яке є наймогутнішим джерелом народного суверенітету; індивід потрапляє у повну залежність від влади; настає епоха «абсолютної тиранії народної більшості», яка надзвичайно посилюється під час війн і межує з єдиновладним деспотизмом.

Загальмувати процес переходу від демократії до деспотії революція не може, що доведено на прикладі Франції і багатьох інших країн. Свавілля рівності можна нейтралізувати лише мирним шляхом завдяки прагненню до свободи, яка нищить егоїзм, замінює матеріальні інтереси духовними потребами, гуртує людей. Найкращим союзником свободи у такій еволюції є релігія.

Для блокування негативного «буяння рівності» лише конституції замало. Потрібна не формальна, а реальна децентралізація влади. Для великої держави придатний тільки федеративний устрій. Школою правового і політичного виховання громадян має стати місцеве самоуправління. Найсильніший засіб «умиротворення рівності» — сильна і незалежна судова влада, яка є ефективною противагою владі адміністративній. Найвищі чиновники підлягають суду звичайних судів. Свавілля законодавців можна нейтралізувати шляхом постійного судового контролю. То-квіль одним з перших у світовій літературі (слідом за Е. Коком, І. Кантом, О. Гамільтоном, Д. Маршалом) обґрунтував право суду скасовувати закони, що суперечать конституції. Правосвідомість народу, відчуття законності зміцнює, на його погляд, і впровадження інституту присяжних засідателів, а тиранію більшості стримують ще й свобода друку і свобода громадських об´єднань. У правовому вихованні громадян вирішальну роль відіграють не державні органи, а менталітет народу, його традиції, звички і моральні засади нації, які теж покликані гальмувати «згубний потяг до рівності», що призводить лише до «рівності у рабстві», без будь-яких революцій.

Токвіль наголошує, зокрема, що французька революція, проливши багато крові, змогла ствердити лише рівність, а не свободу. Демократизація суспільства у XIII — першій половині XV ст. мала своїм наслідком торжество абсолютизму і деспотії, тобто старий порядок з пануванням бюрократичної централізації, повним занепадом місцевого самоуправління, знесиленням судів тощо. Революція 1789 р. знищила цей порядок під гаслами свободи і рівності. Однак анархія і тероризм ліквідували свободу, а провідники революції стали силоміць насаджувати лише рівність. Це знову призвело до відновлення старого порядку у вигляді наполеонівського деспотизму, тобто довело, що революція не є необхідною. Вона лише руйнує те, що й без неї закінчилось би саме по собі. Отже, революція не є стрибком з одного суспільства в інше, повним розривом з минулим. Це свідчило про новий концептуальний підхід Токвіля до аналізу революції з еволюційних позицій. Цікавими є його міркування щодо «межі права», встановленої для суверенної влади народу. Ця межа — справедливість, і коли суверен її порушує, то громадянин повинен апелювати «до верховної влади усього людства».

94.АНАЛІТИЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ Г. ХАРТА

Основні ідеї оновленої аналітичної юриспруденції відображені у книзі Г.Харта (1907-1993)  "Концепція права" (1961). Ще 1953 р., розпочинаючи свою діяльність в якості професора юриспруденції в Оксфорді, Харт запропонував вивчати значення юридичних термінів з метою пізнання правової реальності, яка криється за вживанням цих слів [3, 403].

У "Концепції права" Харт критикує класичне позитивістське визначення права як "наказу суверена". По-перше, у сучасному праві питома вага наказів невелика. Під визначення Остіна підпадає головним чином кримінальне право, тоді як зобов'язальне, конституційне, і особливо міжнародне право мають іншу, не наказову природу. По-друге, у сучасних суспільствах не існує суверена з необмеженою владою, діяльність кожної гілки влади регламентована правом, і було б абсурдно припустити обмеження суб'єкта власними наказами.

Харт визначає право як правила поведінки, дійсність яких випливає з правила визнання. Під правилом визнання Харт розуміє сукупність критеріїв дійсності права, прийнятих у даному суспільстві. У більшості правових систем це - формальні вимоги до порядку прийняття, ієрархії джерел права [2, 102 ─ 112]. Правило визнання Харта порівнюють з основною нормою Кельзена, відмічаючи більш гіпотетичний характер останньої. Однак у цілому концепція Харта не є відтворенням на англійському ґрунті чистої теорії права [1, 81].

Відмежовуючись від вимоги "чистоти" правової науки, Харт  розширює сферу дослідження, звертаючись до суміжних з правом галузей моралі. Харт виводить зміст моралі та права з єдиного джерела - певних правил, обумовлених необхідністю виживання людей. Так, людська вразливість обумовлює необхідність моральної і правової заборони насильницьких дій; приблизна рівність людей робить очевидною необхідність системи компромісів, яка є основою як морального, так і правового закону; обмеженість природних ресурсів робить необхідним функціонування інституту власності тощо [2, 191 - 193.].   Ця обумовленість змісту права природою людини вказує, на думку Харта, на наявність стрижню здорового глузду в теорії природного права.

Харт спостерігає причинний зв'язок між природними умовами людського існування та змістом права. Однак він не пов'язує з цими умовами юридичну дійсність закону, що й відмежовує його концепцію від теорії природного права. Можливість існування змістовних критеріїв дійсності права Харт визнає лише в тому випадку, якщо вони встановлені позитивним законодавством. У той же час формальні критерії дійсності права є обов'язковим компонентом правила визнання у будь-якій правовій системі. У тих країнах, де передбачено змістовні вимоги до права, вони працюють разом з формальними.

         Г. Харт визначав право як «признання», як «ідею», узгоджену з більшістю, пов'язуючи її не з обо'язком або необхідністю, а з волевиявленням. До того ж вільне волевиявлення більшості повинно бути не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Тобто кожен повинен добре усвідомлювати необхідність встановленого порядку [2, 15]. У своїй концепції філософ і теоретик права намагався відродити оціночний критерій права. Для цього Харт ставить проблему співвідношення права і моралі і пропонує іменувати "мінімальну суму елементарних принципів співжиття, закріплених будь-якою, більш або менш розвиненою правовою системою, "природним правом". У такий спосіб Харт намагається поєднати у своїй правовій теорії ідеї традиційної "аналітичної юриспруденції" і відродженої школи"природного права". Він приєднує до них також положення нормативістської теорії права Г.Кельзена, прагнучи до створення так званої інтегральної юриспруденції [3, 258].

Як правознавець-неопозитивіст Г. Харт вважає твердження "закон - це не право", "несправедливий закон - це неправо" - парадоксом чи "просто помилкою" [4, 8]. В той же час він не погоджується з Дж. Остіном і Г. Кельзеном в трактуванні права як примусу. В чому ж полягає його розуміння права? Г. Харт розглядає право як формально-логічну систему первинних і вторинних норм.

Вчений зазначає: "Право - це поєднання первинних і вторинних норм ... їх союз - серцевина правової системи ... ми відмовляємося від тієї позиції, згідно з якою основою правової системи є покора  юридично необмеженому суверену, і замінюємо її концепцією вищого правила визнання, яке є для системи правил поведінки критерієм дійсності" [4, 107.]. Система права Г. Харта - це система позитивного права. Він як і усі юристи-неопозитивісти ототожнює право з офіційно встановленими нормами. Поєднання первинних і вторинних норм, згідно з вченим, дає "ключ" до розуміння права і вирішення усіх проблем юриспруденції. Але цей "ключ" Г. Харт (як і засновник нормативізму) прагне знайти виключно усередині позитивного права, що в результаті призводить до ототожнення  права і примусу.

95.Теорія еліт ПаретоСоциологическая система В.Парето будувалася на теорії нелогічного дії. Відповідно до Парето, більшість тих людських дій, у тому числі складається історія, належать до нелогических дій. Індивід надходить належним чином, тому що володіє психологічними предиспозициями (установками) й випробовує певного роду почуття. Ці почуття маскуються з допомогою псевдоаргументов, складових всіх без винятку громадських теорий.

Политическая економія по Парето не могла пояснити дійсність, а лише конструювала модель крипто-нормативных раціональних економічних дій. Та більшість дій людини ірраціональною, нелогічної навіть у царині економіки. Соціологія як логічне розуміння нелогических дій мала доповнити економічну теорію і перетворити політичну економію в емпіричну науку. Однак це соціологія мусить бути логически-экспериментальной наукою, бо нелогические дії вона повинна переважно зрозуміти логически.

Логическими діями Парето вважав такі, у яких: суб'єктивні співвідношення цілі й засоби збігаються з об'єктивної даністю, встановленої логічно і експериментально. При нелогических діях відсутня узгодження суб'єктивної і в об'єктивній реальності. Воно відсутня, бо між ними уклинюються почуття світогляду, віра і т.п. Парето називає це " осадом " . А людство неохоче визнають, що діють ірраціонально, а часто він цього не розуміють. Тому придумують раціональне пояснення, словесні виправдання своїх дій, які мають надати їм логічний вид.

Их Парето просто назвав " похідними " (деривациями). Опади, деривация та його ставлення щодо поведінки людей є основні факти і що об'єкт вивчення соціології. Потім приховується думка, що ні ідеї керують діями - тільки ілюзії, - а почуття, і у разі та званих ідей мова дуже часто про деривациях, які є певної виховної мети. Наприклад, тому, аби переконати народ у необхідності, користь існуючого ладу (стара еліта) чи змін (нова элита).

Итак, майже століття тому Парето сформулював теорію кругообігу еліт (циркуляція), яка пояснює, на його думку, соціальну динаміку. Неминучість розподілу суспільства на управляючу еліту і керовані маси він виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей. Соціологічна система прагне рівноваги і за виведення їх із такої міри з часом повертається щодо нього. Процес утворює соціологічний цикл, протягом якої, передусім, від циркуляції еліт. Вони творяться у нижчих шарах суспільства і боротьбі піднімаються у вищі, там розцвітають і наприкінці кінців вироджуються і зникають… Цей кругообіг еліт універсальний законом історії " . Якості, щоб забезпечити еліті панування, змінюються під час циклу соціального розвитку, тому змінюються, й самі типи еліт. Історія виявляється " кладовищем аристократії " .

Элиты є справжніми ініціаторами дериваций, особливо панівні еліти, але й тих, які хочуть відібрати в них влада. Проте еліти уособлюють також основні " опади " , особливо опади комбінації, стійкості, сполуки. Їх можна охарактеризувати як різні типи людей: люди типу " опадів " комбінації є прогресивними, хитрими не надто піддаються каяттям совісті. Вони уникають явних конфліктам та скоріш вдадуться до хитрості, обману, підкупу. Вони - " лисиці " . Їм протистоять " леви " , які хочуть дотримуватися звичного, але з бояться конфлікту, й силы.

Стабильная політична система характеризується переважанням еліти " левів " . Навпаки, нестійка политсистема вимагає еліти прагматично мислячих енергійний діячів, новаторів, комбінаторів. Постійна зміна однієї еліти інший - результат те, що кожен тип еліт має певними перевагами, які, проте, з часом перестають відповідати потребам управління суспільством. І тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійної процесу заміни однієї еліти інший, тоді як перед елітами виникають повторювані соціальні ситуації.

Общество, в якому переважає еліта " левів - ретроградів " , застойно. Навпаки " еліта " " лисиць " динамічне. Механізм соціального рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений пропорційний приплив у еліту людей першої та другої орієнтацій. Припинення циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційної ломці системи, до виділення нової еліти з переваженням у ній " лисиць " , що згодом перероджуються у " левів " ; прибічників жорсткого придушення і деспотизму. Моска, розвиваючи ідеї Парето, думав, що циркуляція еліти - запорука здоров'я суспільства, додаючи, втім, що це - за умови переважання стабілізаційної консервативної тенденції, збереження послідовного відновлення еліти з допомогою кращих вихідцями з масс.

Общество еліти - це система рівнянь, службовець у тому, щоб знайти оптимум, тобто. то стан рівноваги, у якому жоден індивід зможе отримати більше благ, не завдавши одночасно шкоди іншим. У цьому сенсі Парето характеризував " соціальної системі " , яке теорія суспільства мусить бути, власного кажучи, крипто-нормативной теорією, подібно економічної теорії. Питання Дюркгейма, як може бути порядок, пролунав би в нього інакше: " Як можливо управляти суспільством? " . Елементами соціальної системи є опади, інтереси, деривация, соціальна, неоднорідність і циркуляція соціальних класів. У цьому Парето характеризував " соціальної фізіології " чиїм завданням є, передусім, встановлення розподілу багатства і місцевої влади в обществе.

Парето поділив еліту на правлячу і правлячу (контреліту). Революція, з його погляду, - це лише боротьба і зміна правлячої еліти потенційної елітою, яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, вводячи у оману непосвячених (невдовзі Б.Шоу пера напише, що ніколи не допомагає скинути колоду тиранії, максимум, що можуть - це перекласти його з однієї плеча інше). Отже, революція - трохи більше, ніж зміна еліт: стара еліта, стоїть біля влади, постаріла, неспроможна до ефективної управлінню, у суспільстві постає нове потенційна еліта, але щоб утвердити як правлячої еліти, їй необхідна підтримка мас, незадоволених старим суспільно-політичним строєм. Вона використовує їх як стадо баранів. І зі своїми допомогою пробиває дірку у зношеному паркані, що огороджував колишні порядки. Причому маси зазвичай залишаються у дурні - нова еліта " заганяє в стійло " й іноді економічний та політичний гне стає жорстокішим і витонченими. Якраз у такому плані багато элитаристы інтерпретують жовтневу революцию.

Однако ці фактичні умови і рух перериваються деривациями, які залежно від обставин інтерпретують ситуацію інакше. Народ дотримуються певних життєвих правив із квазирелигиознам завзятістю, стара еліта вважає себе охоронцем порядку й добробуту народу, а новому еліта стверджує, що виборює народ, а навіть до цього вірить. Багато робочих, а тим самим їх політичне значення за умов сучасної масової демократії, надає імпульс деривациям, вони постійно йдуть на на народ і перетворюється на демагогию.

Нельзя не побачити й слабкі й боку класиків элитизма. Якщо прийняти це їх схему (і тих більш абсолютизувати її), втрачає будь-який сенс поняття прогресу, неможливо пояснити одне із найбільш глибоких законів у суспільному розвиткові - зростання ролі мас історія. Критики відзначають щиро й більш приватні їх недоліки. Відомий англійський соціолог Т.Боттомор вважає, що з робіт Парето не ясно, чи стосується " циркуляція еліт " до процесу динаміки неэлит в еліти або до заміні однієї еліти інший. Справді, обидві інтерпретації присутні у Парето, він часто говорить про тому, що здатні індивідууми рекрутуються з нижчою страти у "вищу, а окремі елементи еліт деградують, отпускаясь на дно суспільства. Разом про те безсумнівна заслуга Парето і Моски у цьому, що вони виявили особливу роль еліти у процесі, зробили її об'єктом спеціального исследования.