68. Психологічна теорія права л.Петражицького.

Лев Петражицький (1867-1931) - найвідоміший представ­ник психологічної теорії права.

Опублікував праці: "Нариси філософії права" (1900 р.), "Про мотиви людських вчинків" (19,04 р.), "Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності" (1909 р.), "Вступ до вивчення права і моралі. Основи соціальної психології" (1912 р.) тощо, в яких обґрунтовував такі ідеї:

- право є особливою формою (різновидом) психічних пере­живань окремого індивіда. Воно існує не в суспільстві, а лише в психіці людини;

• імпульсом, який штовхає людину на певні дії (або утримує від них), є емоції, що можуть бути правовими (якщо в результаті душевного переживання в людини виникає відчуття необхідності вчинити якусь дію, оскільки цього від неї хтось вимагає: боржник відчуває себе зобов'язаним повернути борг, кредитор вважає, що йому мусять повернути заборговану суму) і спонукається людина до таких дій щодо інших не на основі обов'язку - благо­дійності, милостині тощо);

• право існує, позаяк люди переживають його як право. Коли явище не переживається як право, то його немає;

-у державі відбувається диференціація права: на офіційне (підля­гає застосуванню та підтримці з боку представників державної влади) й неофіційне (позбавлене державної підтримки); інтуїтивне (почуття справедливості, усвідомлення свого обов'язку) та позитив­не (результат переживань, проекції переживань представників влади); звичаєве (що, не будучи встановленим законом, фактично вико­нується, воноохоплює: право звичаїв предків,традицій, старовини та право сучасних звичаїв); право судової практики (у психіці людей теж набуває значення нормативного факту); міжнародне право; "книжкове право" (Звід законів Юстиніана, збірники звичає­вого права, священні книги); право юридичної експертизи; право юридичних приказок і прислів'їв та ін.;

- реформи законодавства необхідно проводити, спираючись на наукові знання, для чого потрібно створити особливу науку - політику права (прикладну дисципліну, покликану поєднувати знання про право із суспільними ідеалами й очищувати психіку людей від антисоціальних схильностей і спрямовувати їхню поведінку в бік загального блага;

- держава має слугувати праву, забезпечувати його реалізацію;

- право в майбутньому має зжити себе та поступитися місцем нормам моральної поведінки.

69. Соціологічна концепція права с.А. Муромцева.

Представниками соціологічного напряму в теорії права були Сергій АІїдрійович Муромцев (1850 — 1910), Микола Михайлович Коркунов (1853—1904), Максим Максимович Ковалевський (1851 — 1916).

Державно-правове вчення професора Московського уні­верситету, голови І .Державної думи Росії С. А. Муромцева, що викладене в його працях «Що таке догма права?», «Начерки загальної теорії цивільного права», «Визначення і основний розподіл права» значною мірою базується на юриспруденції' інтересів німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга.

Вчений вважав, що основою права є інтереси індивідів, їх груп і союзів. На цих інтересах грунтуються суспільні відносини, які врегульовуються системою соціальних норм: юри­дичних, моральних, релігійних тощо.

Водночас, зазначав він, конкретні відносини можуть бути предметом регулювання кількох соціальних норм, хоча ін­дивіди дотримуються їх в силу звички, не усвідомлюючи про наявність можливих санкцій за їх порушення. Такі від­носини С. А. Муромцев називав міцними і пропонував не вважати їх правовими.

За його вченням юридичного захисту, певних гарантій з ооку держави потребують лише нестійкі відносини, а з часом, коли в них зникає аспект випадковості і вони набувають стійкого характеру, така необхідність відпадає. Постійними юрідичними гарантіями повинні бути забезпечені суспіль­ні відносини, які зачіпають інтереси особи або держави. Вчений поділяв відносини на правові, тобто ті, які захища­ються, та юридичні, тобто «вимушені» відносини, або ті, що захищають.

Правовими він вважав відносини, що виникають з приво­ду типових інтересів індивідів або їх об'єднань, які у зв'язку І їх визнанням у суспільстві отримують з його боку «неор-І.інізований захист». У разі конфлікту різних інтересів та­кого захисту недостатньо і виникає потреба у втручанні дер­жави та застосуванні організованого захисту. Такий захист здійснюється уповноваженими на це органами та їх поса­довими особами. Тобто правовий порядок, який вчений ототожнював а правом, у громадянському суспільстві зале­жить від характеру та якості відносин між громадянами, їх об'єднаннями, а також між цими суб'єктами та державою. Відносини між суспільством і державою мають особливий чарактер.

її влада обмежується встановленням факту порушеного права і застосуванням відповідних санкцій.

Водночас, на думку С. А. Муромцева, не всі юридичні норми, що створюються державою, відповідають правопо­рядку.

У соціальній практиці мають місце протиріччя між приписами норм і правопорядком, інколи правопоря­док суперечить юридичним нормам. Як результат, зазна­чав вчений, захищається не те, що передбачено нормою, а навпаки, захищається те, що їй вороже. Виключити такі факти покликані правозастосовчі органи, які повинні бути здатними узгоджувати правовий порядок і справедливість. Здійснювати справедливість, за вченням С. А. Муромцева, означає застосовувати юридичні норми в тій мірі, в якій ви­падок характеризується типовими ознаками, що слугують підставою норми.