5. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Державна мова (національна??) - це „закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої

обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та

організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та

інформатики”

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що

обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські

установи, пресу, художню літературу, театр, науку і освіту та побут людей.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації

мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень)

- графічні (передача звуків на письмі)

- орфографічні (написання слів)

- лексичні (слововживання)

- морфологічні (правильне вживання морфем)

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень)

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування)

- пунктуаційні (вживання розділових знаків)

- мовленнєвий етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним

колективом мовців, це стійкі формули спілкування (вітання, прощання, побажання,

запрошення та ін.)

6. Мова і культура в житі професійного комунікатора

найважливіший інструмент навчання. Без мови не існує навіть сама людська думка, яку

кожна людина оформлює не тільки для оточуючих, а й сама для себе за допомогою мовних

засобів.

Культура мови - це вміння сказати необхідне слово в потрібний час, доцільно, із

дотриманням правил мовного етикету, щоб не образити людину і водночас не втратити

власної гідності.

Мовна культура є основною ознакою загальної культури людини і разом із тим її

складовою. Чим вищий рівень мовної культури людини, тим вищий її творчий потенціал,

професійний рівень.

Професійним комунікатором є той, який усвідомлює власні процеси передачі або

сприйняття інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професіонально

(тобто майстерно) організовує процес передачі або переробки інформації.

Професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються

професіограмою. У професіограмі відбиваються професійні вимоги, сформульовані на

основі аналізу професійної діяльності найбільш успішно працюючих спеціалістів.

Отже комунікативна професіограма фахівця висуває наступні вимоги:

 володіти риторикою, прийомами і методами публічного виступу (знати і

використовувати мовні норми, правила мовного етикету і ведення діалогу, закони

композиції та стилю, прийоми переконання), володіти навичками літературного

редагування, умінням створити власний публічний виступ чи доповідь;

 знати основні теорії і концепції, що відносяться до сфери інформації,

комунікації та формування громадської думки;

 бути здатним до самонавчання по завершенні навчальної програми, до

розширення своїх знань на основі інформаційних та освітніх технологій;

 уміти на науковій основі організувати свою працю, володіти прийомами і

методами збору, зберігання і обробки інформації, у тому числі з використанням

електронно-обчислювальної техніки;

 володіти культурою мислення і публічного виступу, бути здатним з

правильно і логічно оформити свої думки в усній та письмовій формі, брати участь у

дискусіях з професійних проблем.