24. Півень.

Півень покрутив головою, насторожено витягнув шию. У цій норі, глухій, тісній, де ніколи не розвиднялося й куди жодного разу не проникало сонячне проміння, просидів уже чимало; проте завжди він вгадував настання світанку і вітав його хрипкуватим, задушевним криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою; вона глибоченька й добре прикрита бараболинням, ганчір’ям, черепками – щоб, боронь боже, солдати не знайшли.

Півень, могутній, із незвично золотистими крилами й шиєю, настовбурчив пір’я, спробував розправити крила, але крила вдарилися об стіни нори, і кілька дрібних грудочок впали йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувато кахнув, сердитий і невдоволений; згодом, перечекавши трохи, все-таки випростався, напружив груди і знов закукурікав. Прислухався – ніхто, однак, не відповів.

Півень знав: саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній; потім перегук лунає звідусіль – з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому – це було, коли він жив ще на волі, - іноді здавалося: варто йому не заспівати – і морок нічний не розсіється.

Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілося, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача – тільки тиша, глуха на обидва вуха. Півень усе ж таки не здавався: він ще крутіше випнув груди, ще завзятіше кукурікнув – і пісня вдалася, протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Він потупцявся пазуристими лапами по долівці, потім знову прислухався – було тихо.

(235 слів)

25. Гірська хвороба.

Точно знаю: я дихаю, у мене нічого не болить, руки й ноги цілі; я чітко усвідомлюю, де я, і відчуваю, однак, тільки неміч, схожу на ту, що уві сні не дає людині рухатися, – дивне відчуття для здорової, хоч і втомленої людини. Діагноз однозначний – гіпоксія. Апатія, безсилля, уповільнений рух крові, неначе вона стала густою, як мед, - це її ознаки, а от приємна жалість до себе – це, мабуть, щось із далекого дитинства.

По-перше, і я, і мої товариші знаємо, що здоров’я - біля підніжжя гори: гірська хвороба з кожним метром вниз зникає так само, як і наростає з кожним метром угору: по-друге, ми усі знаємо, що є тільки один шлях – на вершину. Тоді залишаються тільки одне – вітаміни й рух; оцей третій шлях – боже правий – найненависніший. Мрію про одне: не рухатися, просто лежати у снігу і дивитися поперед себе чи закрити очі – це вже несуттєво. Якби тільки не оці двоє, що раз у раз виповзають із снігової печери, тягнучи за собою куртки, навантажені снігом, - розширюють печеру, щоб заночувати. З острахом поглядаю на вихід: вийдуть удвох одразу – значить до мене. Я маю сказати їм, куди ми підемо, вгору чи вниз, і за це я їх майже ненавиджу: я хочу тільки лежати, нерухомо, довго – вічно.

Став на коліна – і світ навколо почав крутитися, ніби я дивлюся в ілюмінатор літака на віражі; не знаю коли і як я це зробив, але підніматися не став: завелике навантаження, можна втратити свідомість. Оці двоє – я їх уже не ненавиджу – весело дивляться на мене, самі знесилені, виснажені, - ми підемо все-таки вгору.

(250 слів)