22. Невільник.

Невільник маврів, сенегалець чи марокканець, з дня у день тихий і покірний; він завжди зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Удень він мріє про прохолоду, вночі – про спеку. Щасливі північні краї, бо там кожна пора року творить, насамперед, свою казку: влітку – про сніг, узимку – про сонце; сумні тропіки: там завжди волого й душно, але щаслива й Сахара: день і ніч тут легко переносять людей від надії до надії. Невільник мудро зрікся царства, яке в нього вже забрали; тепер він уже не володар – тільки щасливий раб, щасливий по-своєму.

Настане, кінець кінцем, день, коли його – захоче він того чи ні – звільнять. Він стане вільним, коли не зможе відпрацьовувати свої харчі та одяг: день у день він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи свої послуги, і з кожним днем втрачатиме свої сили, доки не впаде десь напівдорозі, - це і є його воля. Він упаде – і залишиться лежати, мудро очікуючи смерті. Маври не збиткуються над ними, не чіпають їх; діти граються біля цих сумних останків, але не сміються: довгі роки роботи дають право рабам на цей сон. Невільники приймають смерть покірно, як верховинці: геть втративши сили, ті лягають у сніг і закутуються снігами й снами.

В муки я не вірю – не мука приреченого вразила мене – але зі смертю кожної людини вмирає світ, невідомий, таємничий; я не знав, яка частка світу гинула в цій людині, охопленій сном останніх днів, руйнувалася у цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі й землі.

(238 слів)

23. Пам’ять.

Пам’ять моя, пам’ять, що ти робиш зі мною? Усе пряміше, все вужче твої дороги, все темніше край землі, і кожна дальня вершина – чи, може, мені просто так хочеться - здається маківкою церкви й обіцяє заспокоєння. Усе менше назустріч мандрівників, яким хотілося б уклонитися, а спогади, необхідні живій душі, осипаються, як осіннє листя. Стою на життєвому струмені голим деревом, завивають в мені вітри, видувають звуки і фарби того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть в найтяжчі свої дні і роки.

Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння, але немає його навіть у снах: і в снах я страждаю, ховаюсь від вибухів, і тільки десь під ранок починаю я розуміти, що це вже не та війна і не ті вибухи, - від цих вибухів не сховаєшся. І тоді я, покірний і втомлений, чекаю останнього вибуху і знаю: він оплавить мене і понесе іскрою в глибину буття, так і не осягнутого моїм розумом. І бачу, ясно бачу іскорку ту, відчуваю її політ. Тому, мабуть, й бачу, що вже був піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь між життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі, віднесено мене не в небуття, а скинуто на виснажену землю.

Скільки разів я гинув у снах – і все-таки воскресав. Не вогонь війни й спалахи вибухів я бачив - галявини квітів, пінисті потоки річок, райдуги над квітучою землею. З роками я навчився втішати й обманювати себе: спогади про зустрічі солодші й чистіші за самі зустрічі.

(239 слів)