20. Кавказ.

Великий Кавказький хребет, точніше Центральний Кавказ, - одне з тих місць, які люблять альпіністи; причина, очевидно, у зручності цього району: Баксанською долиною можна доїхати майже під Ельбрус; район дуже красивий, прокладено багато маршрутів, від простих до найскладніших, і, звичайно, завжди можна знайти ніким не пройдені дороги.

Внизу льодовик – це, як правило, величезний язик льоду, який повільно тече ущелиною; прогрітий сонцем, він несе на собі струмки й річечки води, утворюючи водоспади, печери, залиті кришталевою водою. Нагорі льодопад – одна з найскладніших перешкод. Перегинаючись через величезний кам’яний поріг, він ламається, розтинаючись тріщинами; тут раз у раз щось рухається: нагромаджуються й падають сераки, відлунюють пустоти під льодом, з хряском розтинають лід тріщини – добре, якщо не під ногами. Гори – це надзвичайне диво, незбагненне, неперевершене; щомиті вони об’єднують протилежне: ніжність, лагідність і небезпечність, безжалісність – і ні про що не попереджують, крім, хіба що, очевидного. У них так багато всього, що кожної миті навколо щось змінюється: камінь, який лежав тисячі років, зривається і, набираючи швидкість, мчить вниз; лід, чистий, міцний, кілька діб накопичує, перетікаючи через скелю, напруження; пройде ще мить – і тріщина розрізає його тіло.

День і ніч - це не тільки світло й темрява, тепло й холод. Це ще й показник інтенсивності життя: вдень – безупинний рух, вночі ж життя тут наче завмирає. Межа між ними – ранок і вечір; ранкове сонце нагріває схил, мить - і, неначе по команді невидимого диригента, здіймається шум, починає, гуркочучи, сипатися каміння, звільняючись із льодового полону, стікати вода – і так до вечора.

(236 слів)

21. Летучий голландець.

Було це три з половиною сотні років тому чи більше - тепер вже ніхто ні за яких умов не скаже; ніхто, на жаль, також не скаже, як саме звали капітана корабля. Як би там, однак, не було, в одному сходяться всі: капітанові, невгамовному і, безперечно, безжалісному, таланило: там, де гинули інші кораблі, він залишався неушкодженим – жодної подряпини, пошкодження. Здавалося, що все: бурі, хвилі, рифи - йому підвладне. Любив, кажуть, капітан золото, але найдужче – славу: був він гордовитий, як диявол. Він перевозив усе: перець, корицю, тканини, рабів; інколи, кажуть, нападав на кораблі; ніхто, однак, не міг звинуватити його в цьому: живих свідків не лишалося.

Одного разу, коли капітан збирався переплисти з Атлантичного в Тихий океан через мис Горн, на борт його корабля зійшли пасажири – багатий юнак із нареченою й слугами. В океані, спокусившись на золото, капітан звелів кинути юнака й слуг у море; наречена, проклявши його, теж стрибнула у воду. Біля мису Горн, у місці зустрічі океанських течій, налетів ураган, могутній, шалений; раз у раз вітер відкидав судно назад, тремтяче, пошкоджене. Капітан, захлинаючись від люті, не здавався, не зважав ні на що, рвався вперед, не здогадуючись, що прокляття діє, що йому ніколи не пройти мис Горн.

З того часу носиться по обох півкулях корабель-привид, Летучий голландець: сьогодні він пливе під Південним Хрестом, завтра – під Великою Ведмедицею; заповітна мрія капітана - смерть, але вона нездійсненна: скелі, на які він пливе, стають м’якою хвилею, а мис Горн, який він має пройти, – перешкодою, яку – як би він не хотів це зробити – не може здолати.

(247 слів)