18. Страх.

Лежачи тут, у снігу, на півкілометра нижче від вершини Хан-Тенгрі, знесилений, виснажений, я раптом зрозумів: смерть приходить, як сон, вмирають - як засинають. Зараз я переживаю цей стан, анітрохи не жалкуючи за життям: сприйняття світу, у якому є простір, час, об’єм, розтає; свідомість стає схожою на площину, потім – на лінію, потім переходить у пунктир, який усе рідше й рідше виникає як усвідомлення цього світу, - і пустка. Я відчуваю її у собі, розвихрену, вибухову, потужну пустку, яка все перевертає.

Раптова й миттєва сила неначе стисла мої нутрощі, підтягла їх до горла, і спорожнілі груди наповнилися їдким страхом. Страх тоді огидний, коли він витікає тоненькою, слабенькою цівочкою, бризками кислоти роз’їдає душу, паралізуючою отрутою проникає у кров.

Могутній, як вибух, страх – він приходить не завжди і не до кожного – дає можливість діяти по-новому: надзвичайна ясність сприйняття, реакція й точність, відчуття раптової омолодженості – усе це дає нечувану силу. Це відчуття настільки сильне, що залишає у людини, як правило, враження повнокровно прожитих хвилин, незабутнє, хвилююче.

Той, хто пережив такий страх, знає: страх – це життя. Інколи він схожий на радість, інколи – на щось таке, що нагадує неймовірний сон, але завжди він дає вкрай необхідну річ – силу.

Нічого, здається, не змінилося за ці півгодини: я продовжую лежати там, де впав, і тут, у цьому світі, як і раніше, є, крім мене, ще сліпучий сніг, неймовірно синє небо, холодне повітря й сонце – чудовий світ. Таким він був, мабуть, тисячі й тисячі років тому. Я продовжую лежати, але найстрашніше вже позаду. Я розумію: саме він, страх, врятував мене, вивів із стану відчуженості, повернув волю і дав силу боротися. В мені самому, в моїй душі, вже прокинулася сила, яка – я впевнений – дає мені можливість жити далі, і вона вже змінила для мене цей світ. Можливо, щоб зрозуміти це, і потрібні були усі ці страждання.

(243 слова.)

19. У пустелі.

Вітер, рівний, впертий, той, що висушує людину за вісімнадцять годин, дме із середини Аравійської пустелі; найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Я знаю, що, коли вони перетворяться на полум’я, я ляжу і, просто-на-просто, вже більше не встану. За три дні після аварії ми з’їли небагато: півапельсина й половину виноградного грона – це все, що у нас було. Мені зовсім не хочеться їсти – тільки пити; мучить, здається, не стільки сама спрага, скільки її наслідки: пересохла горлянка, язик, наче з гіпсу, біль усередині, в роті страшенно дере, смак якийсь огидний – ці відчуття для мене нові. Від цієї хвороби – як усе просто – існують чудові ліки – вода.

Учора я йшов, ні на що, не сподіваючись; сьогодні ці слова втратили сенс: ми йдемо, тому що йдемо. Учора мені ввижався апельсиновий рай, а сьогодні я його вже не маю, і вже не вірю, що він є на світі. Я вже нічого не відчуваю, крім того, що серце в мене геть висохло; ось-ось впаду, але розпачу, як це не дивно, немає. Немає навіть гіркоти, а шкода: сум видався б мені солодким, як вода. Можна було б пожаліти себе і побиватися, кінець кінцем, за собою, мов за другом, але в мене немає смутку.

Раптом з-за пагорба – о чудо – з’явився, погойдуючись на верблюді, араб; помаленьку, зовсім не поспішаючи, він обертається до нас, і я добре знаю: в ту мить, коли він повернеться, світ зовсім зміниться, бо його погляд – це життя, і мені здається, що він - як бог.

(238 слів)