16. Звільнення.

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, він був перший, хто не скорився, не впав у відчай. Маври, налетівши з пустелі, - як давно це було – знищили все, що він мав, забрали його з собою, і вже тридцять років, як він живе тут, у пустелі, залишившись сам на сам із своїми спогадами про минуле. Він не зміг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до сякого-такого благополуччя; тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка, дивився на неквапливі ріки Сенегалу.

Я вирішив його викупити, щоб дати свободу. Переговори тривали кілька місяців, раз у раз затухаючи, поки маври не зменшили ціну; ще тиждень ми – шістнадцять маврів і я – торгувалися; після того, як ми сторгувалися, я шість днів тримав його в ангарі під замком: якби він вийшов, його знову схопили б і, просто-на-просто, продали б кудись далі.

Прилетів літак, і колишній раб вилетів, кінець кінцем, у Кап-Джубі – звідти він мав полетіти додому. Ми добре знали: вдома його, п’яного від радощів, окриленого свободою, найперше зустріне вірна подруга – бідність, і скоро, дуже скоро він буде змушений вибиватися з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали; йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі, але він мав право бути самим собою, серед своїх.

Потім нам розповіли про його зустріч із волею: прилетівши у Кап-Джубі, він, знемагаючи від радості, ходив по місту; побачивши купу дітлахів, що гралися на вулиці, він мовчки накупив подарунків і роздав їх дітям - це була його плата за волю.

(239 слів)

17. У лісі.

Тут, у лісі, лежала тиша, непроникна, недоторканна, нерушима, – так тихо, здавалося, було завжди. М’яке дерниння, по якому вона ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було таке, ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони нікуди: ні на суходіл, ні на воду, ні на деревину. День у день мріялося усі ці нестерпно довгі роки вирватися куди-небудь від безсонного нагляду, сховатися, бодай на мить відчути свободу – і тепер сама самотою, віч-на-віч із цілим світом, та не могла, однак, звільнитися від невиразного страху.

Тріснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула б десь у півголосу пташка, прошумів би вітер – ніде нічого. Усе завмерло, причаїлося, навіть кінь мовби закам’янів. А вона боялася озирнутися назад: а що коли провалився кінь через мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, по-братньому шепотіла, запрошуючи йти – дарма, що страшно було, - кудись далеко-далеко.

Ішла тепер, мов сновида, раз у раз спотикаючись, виставляючи поперед себе руки, перетинала галявину з де-не-де розкиданими кущами, наближалася до найщільніших, найчорніших гущавин – і нікого й нічого не знаходила. Рвонув звідти, як вітер, звір незнаний – і не залишив по собі ніяких слідів. Нічого не лишилося в ній, навіть страху в душі - тільки свій голос із криком неугавним чула.

Озирнулася: кінь пасся біля ліщинового куща, де вона його прив’язала; він хапав, видовжуючи губу, траву, жував міцними зубами. Віддалені крики й постріли, справжні, непримарні, накотилися звідусіль, вирвали з самозабуття глибини незнаної зроду-віку.

(244 слова)