14. Завойовники.

Земля лежала обіруч прекрасна, потужна, всемогутня, а ти перед нею, як і інші, крихкий, слабосилий, і єдине, що ти можеш, - це поєднатися з нею, ставши смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана. Та султанові здавалося, що вона – єдиний його супротивник, якого треба здолати; для нього це був поєдинок сам на сам, а все інше – допоміжне знаряддя, яке, якщо заважає, прибирається ударами меча, як скошена косою трава. Мав під собою півсвіту, йшов, щоб захопити ще пів-Європи.

Стодвадцятитисячне військо по-бойовому наполегливо йшло вперед, намагаючись щоякнайшвидше стати віч-на-віч із ворогом. Триста гармат, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, – усе це хмарами сунуло до придунайських рівнин, поспішаючи, як і скрізь, будь-що-будь убити на них усе живе, сплюндрувати, понищити. І нищили: дерев на багаття рубали чимало – цілі ліси, випивали води теж немало – цілі ріки, та й з’їдали немало – цілі скирти м’яса й хліба. Орди пацючні, хмари стерв’ятників супроводжували війська; мор ішов слідком невідступно, як доля, невблаганна, незворушна.

Усі горяни: болгари, серби, волохи, відчайдушні, нестримні, - аж ніяк не скорилися нападникам, боронилися, як могли: підкрадалися, як привиди, до ворожих таборів, грабували обози, убивали тих, хто опирався, - їхня земля, їхні гори. Яничари йшли попереду, аніскільки, однак, не наближаючи перемогу, хоч робили все: билися жорстоко й уміло, карали військовополонених, мирних жителів – ніщо не допомагало.

Султан не зважав ні на що – до сьогодні він завжди, кінець кінцем, перемагав – вперто просувався вперед, бо, як і завжди, хотів взяти те, що не могли взяти його предки.

(243 слова)

15. Небезпечна пригода.

Він спустився першим, приліг під скелею, чекаючи товаришів. Погода стояла чудова: сонце, тепле, яскраве, заливало гори; збоку, зовсім поруч, у п’яти метрах, із тріщини між льодовиком і скелею, здіймався пар - це промені прогрівали каміння. Небо, неймовірно синє, чисте, здається твердим: кинеш у нього каменюку – і проб'єш дірку. Інколи, коли каменепад стихав, гори ставали тихими, лагідними, і від їх непорушності хилило в сон.

Гуркіт, тріск, неначе зіткнулись світи, сколихнувши простір, - це був землетрус. Він скочив, оглядаючись, на ноги і завмер: з гори, із протилежного схилу, за півкілометра над ним, відвалювалася скеля - громада з дванадцятиповерховий будинок. Повільно нахилилася, ставши на ребро, роздумуючи куди податися, вперед чи назад; переваливши невидиму точку, вона – це не можна було порівняти ні з чим - із величезним прискоренням покотилася вниз.

Вибір у нього був: по-перше, попасти під скелю, по-друге - кинутися в тріщину, біля якої стояв, - обидва варіанти були смертельні. Він стрибнув у тріщину. Падаючи, він відчув, начебто хтось вчепився в його рюкзак, намагаючись утримати, і зупинився: стіни тріщини, різко звужуючись, затиснули широкий рюкзак; лямки – це його врятувало - затріщали, але витримали: ще б півметра - і він зламав би, просто-на-просто, ноги в льодовому клині.

У ту ж мить на поверхні вибухнуло, по тріщині загриміло відлуння, і зверху на нього посипався град льоду й каміння; рюкзак, однак, знову врятував його, закривши, як щит, від осколків. Він озирнувся: скрізь по щілині - десятки кам’яних пробок, великих і малих. Перерізавши лямки рюкзака, почав вибиратися нагору; над рюкзаком – гора шматків льоду й каміння, на поверхні – вражаючий пейзаж: усе навкруг було захаращене величезними шматками каміння, нібито після неймовірного бомбардування.

(244 слова)