12. На світанку.

Сріблом блиснув у верхівках лісу місяць, зачепив за верховіття ялини і без сплеску, як привид, упав у гущавину. Сяйво зірок на небі згустилося, і потемніла річка; тіні дерев, що з’явилися було при місяці, знов розтали, поглинуті темрявою. Лише виблискувала в перекатах річка, котилася по руслу в Єнісей. Там, перед Єнісеєм, на пологому березі, вона розпластається рукавами й проточинами, обтріпаною мітлою почне почісувати бік, несміло загравати з важким, налитим силою Єнісеєм.

Єнісей не залишав її без уваги: призупинивши себе на білокамінній косі, збаламутивши воду, він приймав у себе і цю річку, заплітав її у клубок з іншими річками й річечками, які сотні й тисячі кілометрів бігли до нього, стривожені тим, щоб наповнити молодою силою його вічний рух.

Відступала непомітно темрява, і здавалося, що тихіше, ніж було, й бути вже не могло; не слухом, не тілом, а тією глибинною часткою природи, що присутня і в мені, я відчув вершину тиші, із якої починав народжуватися новий день. Настала та коротка мить, коли над світом літав, як мовиться, лише божий дух.

На кінці вербового листка, загостреного, продовгуватого, набубнявіла, дозріла велика краплина; налита важкою силою, вона завмерла, наче злякалася, що може звалити світ своїм падінням.

У глибині лісів вгадувалося таємниче дихання, м’які кроки; в небі вгадувався осмислений, але теж таємничий рух хмаринок, а можливо, - і інших світів. Спокій і тиша наповнили світ і моє серце – в такій райській тиші в усе можна повірити: в нескінченність життя, і в ангелів, і у вічне блаженство, і в воскресіння добра і загибель зла.

(248 слів)

13. Моє життя.

Я не хотів нікому підкорятися, навіть самому собі: буденне життя, яким живуть люди, згубило б мене. Я йшов своєю дорогою і відчував себе сильним тільки тоді, коли мій шлях і моє “я” співпадали. Звідки бралася ця сила, я не знав і не ламав голову над поясненнями – я користувався нею.

Ще недавно я намагався все обдумувати, дошукувався сенсу життя; зараз я сприймаю життя таким, як воно є, з усім його божевіллям, потворністю, іронією - як життя заради життя. Якщо перестаєш відчувати прив’язаність до чого-небудь, турбуватися про самого себе і про інших, якщо зникає в тобі бажання будь-що-будь рухатися вперед, якщо пориваєш з минулим, то можеш відмовитися і від батьківщини, крім тієї, що знаходиться у тобі самому. Можливо, я ставився до всього: до самого себе, до людей, до життя - занадто серйозно і тому так страждав. Я сприймав своє життя як хаос, доки, просто-на-просто, не відмовився від усього; ні, я нічого не викинув із свого життя, але ні, за що й не чіплявся.

Для багатьох людей міста, у яких вони живуть, - єдине місце, де їм – вони в цьому цілком впевнені – добре навіть протягом тривалого часу. Я б від такого життя збожеволів: ні лісів, ні водоспадів, ні гір, гір пустель, ні повітря – тільки натовпи людей у кам’яних тенетах, які ганяються за привидами власних бажань. Це, мабуть, страшно, але страх – це півбіди: справжнє лихо для мене - це коли мене починають повчати, що робити, а що – ні. Відмовитися від звичного світу і створити собі новий, щоб мати змогу жити, - це було нелегко.

(246 слів)