3. Пацюк і змії.

Гримучі змії не знали, звичайно, що пацюк, якого їм кинули у яму, не мав своєї головної зброї – чотирьох різців; вони були голодні, а пацюк – це здобич. Високо піднявши голови, вони повільно поповзли на нього. Пацюк тихо бурчав, насторожено слідкуючи за ними, і в його очах загорівся войовничий вогонь Змії наблизилися – і пацюк стрибнув; чотири змії, як одна, одсахнулися і знову, оточуючи його, поповзли.

Змії, і пацюк довго маневрували, та все ж таки пацюк попався: стрибнув трохи запізно, і змія миттєво вкусила його. Пацюк блискавично кинувся на неї, схопив за шию беззубими щелепами і крутив, доки та не перестала пручатися.

Ані на мить не зупиняючись, пацюк кинувся на другу змію – і знову укус, але й з нею він швидко розправився. На черзі була третя. Пацюк не міг більше стрибати: його задні ноги були паралізовані; він, однак, одержавши ще один укус, зламав шию і третьому ворогу.

Тягнучи задні ноги, пацюк добрався до четвертої змії і знову одержав смертельний укус. Він жив останні хвилини, але рвався до боротьби: останнім зусиллям пацюк вчепився в шию змії і душив її, доки та не розпласталася на землі. Гримучі кільця на її хвості звучали все слабкіше – це була остання пісня останньої з чотирьох велетнів-змій.

Поруч, витягнувшись на землі лежав пацюк, лежав зовсім тихо на своєму останньому полі бою; в його очах згасало життя, а разом з ним - і войовничий вогонь.

Шалений бій скінчився, і смерть зрівняла всіх: і тих, хто мав бути мисливцем, і тих, хто мав бути здобиччю.

(243 слова)

4. Буря.

Літак уже впритул підійшов до бурі, і пілот відмовився від думки обійти її; він розумів, що гроза охопила занадто великий простір: лінії блискавок пролітали далеко вниз, освітлюючи бастіони хмар, які вже починали оточувати літак. Можна було б, звичайно, повернути назад або ж спуститися вниз, пройти під грозою. Він вибрав останнє, і натиснув штурвал від себе, щоб почати спуск, розуміючи, водночас, що це – пряма небезпека: жертвуючи висотою, він поводився, як гравець, який виставив свій останній козир. Літак затрусило, і він став провалюватися вниз; пілот відчув, що йому загрожує невидимий обвал, але не змінив курс.

Нахилившись вліво, назустріч щільному вітрові, пілот намагався знайти ті ледь помітні світлі смуги, які пробиваються навіть через найгустішу темряву. Раз у раз поглядаючи на компас і гіроскоп, пілот уважно слідкував за курсом, не забуваючи поглядати назад: його турбував пучок вихлопного полум’я, який повис на моторі, як вогненна квітка. Полум’я таке бліде, що якби з’явився місяць, воно в ту ж мить розчинилося б у місячному сяйві; тут, у цьому мороці небуття, воно, однак, вбирало в себе увесь світ. Вітер, буйний, невидимий, туго заплітав язики вогню, схожі на палаючі факели, і вони, не відстаючи, гналися й гналися за літаком, ніби впиваючись у його крила.

Пілот не ризикував і більше не включав червоні лампочки: вони надовго його осліплювали; тут, серед приладів, які світилися, як зоряне небо, він відчував оманливе почуття безпеки – таке почуття буває у людини у середині корабля, в каюті, коли хвилі перекочуються через палубу. Пілот, однак, знав: вони, кінець кінцем, долетять, як би важко не було.

(248 слів)