Вправа 3. Правильно розставте розділові знаки в реченнях і поясніть їх уживання.

1.

1. Носоріг з насолодою купався в озері; його спокій, однак, був брутально порушений: величезний слон тихо, як кішка, підійшов до берега, гнаний спекою; тінь слона впала на носорога, і той на диво легко скочив на ноги, викинувши з ніздрів струмінь води, хрипнув, незадоволений, сердитий.

2. Слон відсалютував на свій лад: він заревів — і відлуння покотилося по скелях, завмираючи вдалечині; обидва кілька секунд стояли, наливаючись гнівом: слон не міг спуститися до води, доки там був носоріг, а той — піднятися вгору: слон закрив вихід у лощину.

3. Носоріг міг би, звичайно, проскочити у слона між ногами або ж вийти в іншому місці — у воді він рухався дуже добре — але носоріг, однак, — один з найнепоступливіших звірів і, слід додати, — один з найбезстрашніших: він не боїться ні людини, ні звіра, навіть лева, який часто тікає від нього, як кошеня.

2.

1. Тобі досить було заплющити очі — і в світі настав би спокій: зникли б скелі, крига, сніги, зникли б втома й біль; тільки склепити повіки — і станеться чудо: вже не буде ні ударів, ні падінь, ні тягот життя, непомірних, виснажливих, які тягнеш, як віл, байдужий, приречений.

2. Ти вже відчув холод, який, як отрута, розливається по тілу і, наче морфій, сповнює тебе блаженством; твоє життя, як скарб, коштовний, ніжний, причаїлося в тобі десь глибоко, біля самого серця, залишаючи віддалені куточки тіла.

3. Він знав: попереду, за п’ятдесят метрів, височить скеля, — якщо він встане, то, можливо, добереться до неї; там, за скелею. можна знайти захист від вітру, крижаного, пронизливого, і, якщо вдасться, трохи відпочити.

3.

1. Вже на подвір’ї я побачив, що цей будинок, зовні незграбний, як фортеця, насправді — казковий замок, тихий і надійний, як монастир.

2. Дивлюся на піски, оцінюючи погоду; ніч ясна, але вітер вщухає; я прив’язую аварійні ліхтарі, беру висотомір, олівці — через півгодини я маю летіти — і раптом чую, як щось потріскує: метелик б’ється об мій ліхтар — у мене, сам не знаю чому, стисло серце.

3. В пустелі, як я і очікував, — тиша; чую вже знайоме потріскування: об мій ліхтар ударилися ще два метелики й бабка — прилетіли на світло; в мені, в моїй душі, знов ворухнулося почуття, неясне, ледь відчутне, неначе хтось звертається до мене.

4. Сідаю обличчям на схід: ні небо, ні піски не подають знаків; я, однак, знаю: бабки і метелики тут — як дрібні уламки на морі, прибиті до берега, — вони свідчать про те, що десь лютує буря.

4.

1. Я починаю забувати — пройшло вже багато часу — про той будинок, і тільки зрідка, коли пишу або читаю, раптом пригадується мені то зелений вогонь у вікні, то звук моїх кроків, які лунали там, у полі, вночі, коли я, закоханий, повертався додому і потирав руки від холоду.

2. Він, здавалось, зрозумів: минуле зв’язане з сучасним безперервним ланцюгом подій, які витікають одна з одної; йому здавалося, що він бачив зараз обидва кінці цього ланцюга: доторкнувся до одного кінця — здригнувся інший.

3. Увечері, коли він переправлявся через річку і потім, піднімаючись на гору, дивився на своє рідне село і на захід, де вузькою стрічкою світилася зоря, холодна, багряна, то думав про те, що правда і краса, які направляли людське життя там, у саду, продовжувалися безперервно до цього дня і, очевидно, завжди були головним у людському житті і взагалі на землі.

5.

1. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, люків-пасток під ногами — це не дім, а приймальня в ратуші; я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах — дух старих бібліотек, який, однак, ні з чим не переплутаєш, як би не старався.

2. День у день ми йдемо поруч, зовсім поруч, оточені стіною мовчання, непроникного, щільного, або ж зрідка перекидаємося словами, пустопорожніми, незначущими; настає, однак, година небезпеки — і ми, зовсім, здавалося б, чужі, допомагаємо один одному, бо всі ми — одне ціле.

3. Ми були збуджені, як на святі, хоч і зовсім бідні: вітер, пісок, зорі — ось усе, що ми — як би нам не хотілося більшого — мали; тут, за цим тьмяно освітленим колом, кілька чоловіків, у яких не було нічого, крім спогадів, ділилися своїми скарбами, чарівними, невидимими.

6.

1. Послали вертольоти, та вони нікого не знайшли: банда, можливо, сховалася в селищі — звідти пролунало кілька пострілів — можливо, — в гірських печерах; рейд, однак, необхідно було завершити засвітла, щоб не напоротися на засiдку.

2. Скоро з’ясувалось: стрічка на горизонті, багряна, довга, — це кілометри очерету, що горів вздовж річки; пройшли річку, за нею, біля пологого схилу гори, зораного вибухами, — колона розбитих автомобілів; водії, мовчазні, похмурі, — біля багать; вони дивляться на нас, але не підходять, бо все й так зрозуміло: вони вибрались звідти, де стріляють, а ми, навпаки, туди добираємося.

3. Батальйон, стрімкий, зосереджений, як пружина, мчить, мчить крізь ніч, гуркочучи принишклими дорогами, — мчить у бій.

7.

1. Реальність — саме реальність, а не наша уява про неї — божественно байдужа; матерії все одно, яку роль її син грає в іграх, сьогодні — доброго молодця, завтра — злодія; вона, неосяжна, мінлива, навіть не знає про наші ілюзії в іграх: вона знає тільки себе й нас у своїй подобі, досконалості, завершеності.

2. Коли його ноги торкнулися землі, там, де починалася трава за піском, він почав провалюватися, і через кілька кроків над землею й травою були тільки його голова й плечі; він поплив по пасовищу, як по воді, розбризкуючи темні краплі глини, потім затримався на поверхні, звівся на ноги; після всього того, що я сьогодні бачив, людина, що йшла по землі, — це було чудо, нове, несподіване.

3. Я постояв на поверхні води, зійшов із неї, впевнено став на берег — і миттєво провалився з головою в землю; там, під землею, було чорно, страшно, і я, затримуючи подих, борсаючись, почав вибиратися назад, на край ставка, до твердої води, за яку можна було ухопитися.

8.

1. Гори, Тянь-Шань, Памір, Гімалаї, мають, незважаючи на усю їх, здавалося б, несхожість, щось спільне — це завжди величезний, застиглий у віковічному сяянні снігу й льоду світ, своєрідний, незбагненний, пригнічуючий своїми неймовірними масштабами.

2. Тут втрачається — здається назовсім — відчуття відстані: не розумієш, що далеко, а що близько, не знаєш напевне, де що знаходиться; озираєшся: до тих далеких хребтів здається треба йти півдня, а виявиться — годину; до вершини, зовсім близької, на перший погляд, добратися можна, виявляється, тільки за добу.

3. Ідеш угору повільно, крок за кроком, подих за подихом; очі западають і вже не бачиш, що знаходиться справа, а що — зліва; і зникає все: неймовірна краса, про яку мріяв півжиття, мета, якої прагнув досягти; загадки й парадокси — це для тих, хто знаходиться внизу: тут психіка людини має лише два напрямки; потім, вдома, ми можемо згадувати це зовсім інакше, але зараз все просто: один напрямок — це туди, де є людське тепло й життя, інший — де немає ні людей, ні життя.