
- •Пунктуація. Частина і. Розділові знаки. Розділ 1. Розділові знаки у кінці речення.
- •§1. Основні одиниці синтаксису.
- •§2. Розділові знаки.
- •§ 3. Розділові знаки у кінці речення.
- •Розділ 2. Розділові знаки у середині речення.
- •§ 1. Кома у простому реченні.
- •Вправа 1. Знайдіть однорідні члени речення. Розставте розділові знаки, поясніть їх уживання.
- •§ 2. Кома у складному реченні.
- •2. Складнопідрядні речення.
- •§ 3. Двокрапка.
- •§ 4. Тире.
- •§ 5. Крапка з комою.
- •Розділ 3. Пряма мова
- •§ 1. Пряма мова.
- •§ 2. Діалоги й полілоги.
- •§ 3. Цитати.
- •Частина іі. Вправи й диктанти.
- •Розділ 2. Диктанти.
- •1. Вершина.
- •2. Буря.
- •3. Лелеки й орли.
- •4. Дорога на полюс.
- •6. Вільгельм Телль.
- •7. Перед штормом.
- •8. Подвиг.
- •9. Люди й океани.
- •10. На світанку.
- •11. Завойовники.
- •12. Небезпечна пригода.
- •13. Звільнення.
- •14. У пустелі.
- •15. Гірська хвороба.
- •Частина ііі. Правильні відповіді.
- •§ 1. Стартовий контроль. Орфографія. Розділ і. Правопис голосних та приголосних.
- •Розділ іі. Складні іменники, числівники, займенники, прикметники.
- •Розділ ііі. Прислівники, прийменники, сполучники, частки.
- •Розділ IV. Вживання великої літери.
- •Розділ V. Правопис іншомовних слів.
- •Пунктуація. Правильні відповіді.
- •§ 2. Пунктуація.
- •Вправи 1, 2, 3. Правильні відповіді.
- •Вправа 1.
- •У підкреслених місцях розставте розділові знаки і поясніть їх уживання.
- •Вправа 2. Розставте розділові знаки і поясніть їх уживання.
- •Вправа 3. Правильно розставте розділові знаки в реченнях і поясніть їх уживання.
§ 2. Пунктуація.
Вправи 1, 2, 3. Правильні відповіді.
Вправа 1.
У підкреслених місцях розставте розділові знаки і поясніть їх уживання.
1.
Приходячи до нас, капітан, комендант форту, щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то — мов казка про чарівну принцесу; ворог, однак, ніколи не досягає форту: піски засмоктують його, ніби річку, і ми називаємо його ворогом — привидом.
Нас захищає, перш за все, убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати, — це тиша пустелі; начальник аеропорту раз у раз крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.
Пісок часто оманливий: здається — ніби твердий, та тільки-но сядеш — і загруз; старі солончаки, блискучі, як асфальт, часом не витримують ваги: літак сідає, біла кірка солі ламається — і ти опиняєшся у смердючій трясовині.
2.
Носоріг не давав ні напитися, ні скупатися — і слон розлютився; з ревом він кинувся вперед, підставив бивні під плечі носорога; могутній ривок — і носоріг злетів у повітря, впав у воду, засопів, висунувши наполовину голову з води, і знов, як і раніше, став на ноги і кинувся в атаку.
Слон знову підкинув носорога; той, шаленіючи, кинувся на слона, намагаючись всадити йому між ребер свій ріг, — так вони билися, поки вода не побіліла від піни; слон, вирішивши, очевидно, що у воді йому битися важче, зманеврував, позадкував у лощину, сподіваючись, що її стіни дадуть йому захист.
Сталося, однак, інакше: вузька ущелина не давала слону змоги вільно рухатися; носоріг, мабуть несвідомо, скористався перевагою: він вискочив із води на схил вище слона, круто повернувся і, нахиливши ріг-спис, ударив ворога у бік; потім, побоюючись, однак, слона, кинувся у кущі; слон страждав від рани, проте був упевнений: поле бою залишилось за ним.
3.
Серце закапризувало, коли я повз, як ящірка, над прірвою: то замре, то знову б’ється, тільки невпевнено, безладно; я знаю: якщо воно, моє єдине, затримається довше, бодай на мить довше, — зірвусь у безодню.
Ніколи, ти чуєш, ніколи в літаку я так не прислухався до мотора, як у ці хвилини — до власного серця: все, геть усе залежало від нього; я просив його ще трохи потерпіти — і воно, зупинившись, знову починало працювати, нерішуче, але працювати.
Майданчик, на якому вони приземлилися, був пасткою: скелі, прямовисні, неприступні, не давали змоги спуститися; пілоти вдалися до останньої спроби: спрямували літак у прірву, а той, падаючи, мов камінь, у безодню, розігнався, почав слухатися керма — і вони вирівняли машину.
4.
До мене долетіло зітхання пустелі, тихе, непомітне; я — остання межа, якої сягнула його хвиля; вітер торкнувся ніжно, та в цьому дотику, однак, було щось від смерті; я добре знаю: ще кілька секунд — і Сахара зітхне вдруге, ще три хвилини — і затріпотить вітровказ, а через десять хвилин все навкруг: будиночки, ангар, літак — вкриють хмари піску, і ми полетимо у пекло.
Маври, яких я привіз в Сенегал, заплакали, вперше побачивши дерева: тільки з Корану вони знали про сади, де течуть струмки, — ті сади називають раєм; за рай треба платити дорогу ціну: тридцять років злиднів, а потім — смерть від кулі невірного.
Бог обманює їх, маврів: французам він дарує усі скарби раю, не вимагаючи, щоб вони, як і маври, платили за те викуп: мучилися спрагою, страждали, вмирали.
5.
Гребінь, по якому ми йдемо, нагадує бум, який спорудили на двокілометровій висоті над землею, тільки він ще й нахилений; йти по ньому — справжня акробатика; мене завжди дивувало: як це оркестранти, дивлячись у ноти, помічають ще й рухи диригента, начебто у них є очі на скронях?
Тепер такі очі є і в мене: я розбиваю льодове лезо гребеня, закручую крюк, дивлячись, само собою, на власні руки, але бачу, водночас, і свого напарника в шістнадцяти метрах нижче; інакше не можна: якщо він зірветься вправо, я маю миттєво кинутися з гребеня вліво — тільки так є шанс уціліти.
Повільно, обережно пройшли гребінь, за ним — присипана снігом скеля — шлях на вершину; прокладаємо дорогу і, щоб відрізняти свої крюки, перев’язуємо їх стрічками; через півгодини дорога наверх — ми чекали цього понад рік — скінчилася — ми на вершині; часу, однак, немає: вітер наганяє хмари, вечоріє, і ми починаємо спуск.
6.
Море, обведене по горизонту золотою ниткою, ще спало; тільки над урвищем, в калюжах берегових ям, здіймалася й падала вода; сталевий колір океану біля берега переходив у синій і чорний; за золотою ниткою, спалахуючи, сяяло небо величезним віялом світла.
Зоря торкнулася білих хмар, і вони засвітилися божественним, тонким світлом; на чорну далечінь уже лягла трепетна снігова білизна; піна сяяла, і багряний вибух, спалахнувши серед золотої нитки, кинув здалеку, з горизонту, через увесь океан, до її ніг, доріжку, огненну, рожеву.
Вона дивилася туди, на горизонт, бо усе, чого вона чекала так довго й гаряче, діялося там, на краю світу: корабель, випливши, здавалось, нізвідкіля, зупинився прямо посеред зорі, величний, прекрасний, помітний з берега, наче хмара; розбризкуючи радість, він плив, як вино, як троянда, як рожевий оксамит, — він плив прямо до неї, білий корабель з рожевими вітрилами.
7.
Тріщини в стінах, стеля, місцями брудна, обдерта, меблі — все мене захоплювало, а найбільше — паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був, водночас, незбагненно чистим, натертим.
У коменданта форту з’явився парк: із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому прислали чотири ящики справжньої землі, з якої росли — неймовірна розкіш — деревця, маленькі, тендітні; на їхніх пагінцях уже зеленіє по три листочки, справжніх, зелених, і ми пальцем гладили їх, мов коштовності.
Ціна у грі, в яку вони грали, одна — життя, і він роками грав з ними за їхніми правилами: засинав, поклавши голову на їхнє каміння, був, як і вони, завжди в погоні і, як і вони, проводив ночі наодинці з зорями і вітрами, неначе в біблійні часи, тікав, нападав — такою була їх гра.
Я привіз посланця на переговори, і він мав швидко, не довше ніж за три години, їх розпочати; посланець, однак, не міг спуститися вниз, у долину, і, перш ніж вилетіти назад, я заходився шукати разом з ним дорогу.
8.
Умирання подібне пірнанню в озеро, глибоке й холодне, у спекотний день: стрибаєш, падаєш у воду — і виникає шок від різкого переходу; на секунду відчуваєш біль від цього, а потім — приймаєш реальність, плаваєш у ній, але після багатьох повторень навіть шок пом’якшується.
Я знаю: нам ніхто нічого не винен; ми усі також вільні робити все, що хочемо робити: вірити чи не вірити у щось, шкодувати чи радіти, діяти чи чекати; ми усі, без сумніву, маємо відповідати за той спосіб життя, який ми обираємо; існує — кожен з нас це знає — тільки одна істота, перед якою ми маємо відповідати, — ми самі.
Я існую не для того, щоб вразити світ, — тільки щоб прожити своє життя так, щоб відчувати себе щасливим; саме тому я дозволяю світові жити за його вибором, а собі — за своїм вибором.
9.
Кажуть, що тут, у цій пустелі, де у повітрі майже зовсім немає вологи, можна прожити без води, як правило, не довше ніж дев’ятнадцять годин; коли минає двадцять годин без води, в очах спалахує, як блискавка, світло — і настає кінець: спрага вражає миттєво, безжальна, незворушна.
Коли-не-коли нам, пілотам, нагадували: йти над морем хмар — це дуже красиво, але слід пам’ятати: під тим морем хмар — вічність; там, над хмарами, я бачу один світ, мирний, лагідний, та варто мені лише спуститися туди, вниз, під хмари, і він, цей чудовий світ, яким я щойно милувався, перетворюється на пастку, байдужу, мовчазну.
Ця пастка внизу ніколи нікого не чекає — вона просто існує; немає в ній нічого, зовсім нічого: ні людських хвилювань, які, здавалося б, мали бути, ні турбот, ані метушні на вулиця — тільки тиша; вона ще глибша, ніж угорі, вона — спокій, вічний, непорушний.
10.
Геть знесилівши, Назар з’їв кілька крихт хліба, що знайшов у кишені, і йому від цього стало краще; щоб відпочити, він приліг на пісок і усміхнувся своїй старій думці: чому люди розраховують на горе, на загибель, коли щастя настільки близьке, що доступніше за відчай.
Назар зарився від сонця у вологий пісок, щоб впасти у безпам’ятство для відпочинку і для економії життя, але не вмів і увесь час думав, жив потроху і дивився в небо, де слабким туманом ішов гарячий вітер з півдня; і було так порожньо навколо, що не вірилося в існування твердого, справжнього світу.
Він звівся на ноги, щоб позбутися сну й усього світу, який застряг у нього в голові, як колючий чагарник; сон зійшов із нього, але вся страшна тіснява спогадів і думок залишилася живому вочевидь; він озирнувся навкруг і не витримав, упав забуття, рятуючи свою душу.