12. Небезпечна пригода.

Він спустився першим, приліг під скелею, чекаючи товаришів. Погода стояла чудова: сонце, тепле, яскраве, заливало гори; збоку, зовсім поруч, у п’яти метрах, із тріщини між льодовиком і скелею, здіймався пар — це промені прогрівали каміння. Небо, неймовірно синє, чисте, здається твердим: кинеш у нього каменюку —і проб'єш дірку. Інколи, коли каменепад стихав, гори ставали тихими, лагідними, і від їх непорушності хилило в сон.

Гуркіт, тріск, неначе зіткнулись світи, сколихнувши простір, — це був землетрус. Він скочив, оглядаючись, на ноги і завмер: з гори, із протилежного схилу, за півкілометра над ним, відвалювалася скеля — громада з дванадцятиповерховий будинок. Повільно нахилилася, ставши на ребро, роздумуючи куди податися, вперед чи назад; переваливши невидиму точку, вона — це не можна було порівняти ні з чим — із величезним прискоренням покотилася вниз.

Вибір у нього був: по-перше, попасти під скелю, по-друге — кинутися в тріщину, біля якої стояв, — обидва варіанти були смертельні. Він стрибнув у тріщину. Падаючи, він відчув, начебто хтось вчепився в його рюкзак, намагаючись утримати, і зупинився: стіни тріщини, різко звужуючись, затиснули широкий рюкзак; лямки — це його врятувало — затріщали, але витримали: ще б півметра — і він зламав би, просто-на-просто, ноги в льодовому клині.

У ту ж мить на поверхні вибухнуло, по тріщині загриміло відлуння, і зверху на нього посипався град льоду й каміння; рюкзак, однак, знову врятував його, закривши, як щит, від осколків. Він озирнувся: скрізь по щілині — десятки кам’яних пробок, великих і малих. Перерізавши лямки рюкзака, почав вибиратися нагору; над рюкзаком — гора шматків льоду й каміння, на поверхні — вражаючий пейзаж: усе навкруг було захаращене величезними шматками каміння, нібито після неймовірного бомбардування.

(244 слова)

13. Звільнення.

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, він був перший, хто не скорився, не впав у відчай. Маври, налетівши з пустелі, — як давно це було — знищили все, що він мав, забрали його з собою, і вже тридцять років, як він живе тут, у пустелі, залишившись сам на сам із своїми спогадами про минуле. Він не зміг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до сякого-такого благополуччя; тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка, дивився на неквапливі ріки Сенегалу.

Я вирішив його викупити, щоб дати свободу. Переговори тривали кілька місяців, раз у раз затухаючи, поки маври не зменшили ціну; ще тиждень ми — шістнадцять маврів і я — торгувалися; після того, як ми сторгувалися, я шість днів тримав його в ангарі під замком: якби він вийшов, його знову схопили б і, просто-на-просто, продали б кудись далі.

Прилетів літак, і колишній раб вилетів, кінець кінцем, у Кап-Джубі — звідти він мав полетіти додому. Ми добре знали: вдома його, п’яного від радощів, окриленого свободою, найперше зустріне вірна подруга — бідність, і скоро, дуже скоро він буде змушений вибиватися з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали; йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі, але він мав право бути самим собою, серед своїх.

Потім нам розповіли про його зустріч із волею: прилетівши у Кап-Джубі, він, знемагаючи від радості, ходив по місту; побачивши купу дітлахів, що гралися на вулиці, він мовчки накупив подарунків і роздав їх дітям — це була його плата за волю.

(239 слів)