8. Подвиг.

Батальйон вже повертався на базу, і розвідники, які йшли попереду, втомившись, мабуть, не помітили засідку — зі схилу, з-за валуна, вдарили кулемети, змітаючи колону з дороги. Солдати відступили за скелю, готуючись до атаки.

Перехопивши автомат, капітан, командир батальйону, на ходу висмикуючи чеку з гранати, вистрибнув на дорогу, закричав, гортанно, шалено, і побіг на кулемети, Сергій — за ним. В обличчя йому бризнуло камінчиками-осколками — кулі, впиваючись у скелю, вищипували їх, розбризкуючи з хмаринками кам’яної пилюки, — він не звертав уваги. Комбат, зігнувшись мало не в півзросту, біг, стріляючи, на кулемети; він знав: зараз кулемети битимуть по ньому; з-за скелі по двоє, по троє вискакували солдати, кидались, петляючи, в атаку.

Сергій відчув сильний удар у каску, від якого вона сповзла на обличчя, і, схопившись за тонку сталь, порізав руку: куля, зрізавши ремінець, залишила в ній рвану дірку. Кулі свистіли скрізь: справа, зліва, зверху — і здавалося, що бігти вперед безпечніше. Поруч із ним солдатів не було: одні відстали, інші полягли назавжди, розкинувшись у незручних позах; Сергій, пробігши мало не стометрівку, впав за камінь.

Капітан раптом різко повернувся, немов невидима сила крутонула його за плече, і впав на спину. Кулемети перенесли вогонь на атакуючих, і одна куля вдарила Сергія в руку, друга — обпалила волосся.

Кулі знову лягали попереду, і Сергій, піднявши голову, затремтів: попереду піднімався із землі капітан. Він пішов, падав, знову йшов; з десяти метрів — із такої відстані промахнутися не можна — ударила довга черга, відкинула його, повалила. В сутінках Сергій побачив спалах над валуном, звідки били кулемети: граната, кинута капітаном, розірвалася — і все стихло.

(249 слів)

9. Люди й океани.

Вітер, свіжий, лагідний, летить, огортаючи кручі, приносячи до нас прохолоду й звуки селища, розташованого внизу, в долині, у самому серці Тянь-Шанських гір. Будиночок, в якому ми розмістилися, причепився до виступу скелі, як приклеєний; я дивлюся на вогні, мерехтливі, примарні, і мені здається, що все це: гори, сніг, хмари, селище внизу — величний сон.

Мимоволі виникає інша картина: хвилі набігають на берег Барбадосу, восьмеро чоловіків, наш екіпаж, сидять напіводягнені, задумливі під пальмами; скелі навколо — це південно-східна частина Карибських островів, які раніше називалися Вест-Індією.

Ми вже не мандрівники — глядачі. Хвилі, безкрай моря, хмари, гнані трансатлантичною повітряною течією, — усе це якось віддалилося, неначе ми й не мандрували, пройшовши півсвіту на човні з папірусу, як давні єгиптяни, — небезпечна пригода. Не знаю, для чого все це було: наукові дослідження, гідрографічні, етнографічні, історичні, — це зрозуміло, але про деякі речі важко казати словами.

Френсіс Чичестер, старий, немічний, обійшов навколо світу на яхті один, без екіпажу. Пройшовши через ніким не видимі страждання, він, безперечно, здійснив подвиг; не менш важливими були і його особисті відкриття: він розкрив собі власні можливості, знайшов у собі вершини, незнані досі, — і переміг.

Ален Бомбар, французький лікар, переплив Атлантику теж один; усе, що в нього було, — це гумовий човен, невеличкий аварійний запас їжі і води в опломбованих мішечках, весло, ще й годинник, який згодом перестав працювати. Збирав дощову воду, їв рибу й планктон, страждав від авітамінозу й виснаження, спав уривками, щоб не випасти за борт, — людина, виявляється, здатна діяти і в таких умовах. Усе це — ствердження духу людини.

(243 слова)