6. Вільгельм Телль.

Швейцарія — країна гір і озер: спустишся вниз, в долину, — там озеро; піднімешся наверх, в гори, — і там вода в кам’яних чашах. Золоті руки у швейцарців, усе вони вміють: сформувати сири, зробити ковбаси, наловити форелі; понад усе, однак, вони, поневолені Австрією, люблять одне волю.

Австрійський намісник, глумливий, зарозумілий, кинув посеред площі свого капелюха, звелів поставити солдатів-найманців, які слідкували б, щоб усі перехожі — від старого до малого — під барабанний бій кланялися його капелюхові. Перехожі вклонялися, але не всі: Вільгельм Телль, стрілець, прямуючи з двома синами до свого друга, не вклонився, зчинив бійку коли солдати змушували його це зробити. Доповіли наміснику; той, недовго думаючи, звелів:

— Ти зіб’єш стрілою яблуко з голови свого сина, відійшовши на сто кроків. Не зіб’єш — злетить твоя голова.

Вільгельм Телль взяв дві стріли; одну він поклав під одяг, другу — на самостріл, прицілився, зовні незворушний, скам’янілий. Постріл — і молодший син радісно побіг назустріч; в його руках — дві половинки яблука. Намісник здогадувався, що друга стріла призначалася йому. Вільгельма заарештували, щоб учинити допит: шпигуни доносили, що в горах, недоступних для них, збираються повстанці — Вільгельм мав знати про них. Відвезти його в замок на озері, однак, не вдалося: налетіла буря, а єдиний, хто міг провести човен серед скель, — стрілець. Його розв’язали, дали кермо, і він провів човен до берега, врятувавши всіх, але біля берега вистрибнув, щез у горах. Намісник загинув через кілька днів: стріла, випущена Вільгельмом Теллем, влучила йому в серце; зляканий кінь здибився — і вершник полетів у безодню.

(237 слів)

7. Перед штормом.

Гори підступають до самого моря, і його хвилі раз у раз зазирають у темні ущелини, в широкі гирла річок, струмків. Далеко, аж за горизонт, тягнеться вздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. Гори, суворі, холодні, здіймаються високо, у хмари, нависаючи над усім, що знаходиться внизу: над крутими горбами, піщаними косами, розкиданими де-не-де пасовиськами. На вузьких смужках землі пасуться коні, росте який-не-який хліб.

Де-не-де гори підходять до самого моря, гострі, скелясті, мертві; за ними — безмежний сніговий хребет, холодний, як безнадія. Холодом смерті віє від тих снігів; крижані вихори зароджуються у піднебессі, падають у тепле море; чорний дим хмар клубочиться між горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця. Сонце, неначебто злякавшись, утікає від нього далі й далі, і на морі починає діятися щось несамовите.

Десь над гірським обрієм зародився величезний, ніби з моторошної дитячої казки, змій, зітканий з примарливого жовтогарячого світла, круто вдарився в небо, полетів вище, вище, по-своєму зграбний, швидкий. Згодом, здійнявшись круто, закрив своєю головешкою, темною, кулястою, півнеба, впав звідти на море. Залишившись із ним віч-на-віч, став хлебтати з моря світло, жадібно й хапливо гнав його по своєму довжелезному тілу в оту кулясту головешку. Безмежне зміїне тіло судомилося від напливу світла, поглинутого з моря; головешка криваво кипіла вогнем, а море, завмираючи, темніло, темніло, мов уражене смертю. Чорнота насувалася на нього звідусіль, тяжка й щільна; інколи на поверхні моря пробивалася несміливим зблиском блакитно-зелена хвиля — це вмирали серед чорноти останні плями світла.

(240 слів)