1.1.3. Стратегічне планування

Третій етап розвитку управлінських систем – 1960–1980-ті р.р. – управління на основі передбачення змін (стратегічне планування) (управління “за цілями”) і визначення реакції на них шляхом вироблення відповідної стратегії. Для даної системи управління характерні:

відхід від екстраполяції;

облік мінливості факторів діяльності;

аналіз внутрішніх можливостей і зовнішніх факторів діяльності підприємства;

пошук шляхів найкращого використання внутрішніх можливостей з урахуванням зовнішніх обмежень і відповідності наявних резервів вимогам зовнішнього середовища;

альтернативність рішень.

У 60-ті роки у США та більшості країн Західної Європи почався “бум стратегічного планування”, який базувався на домінуванні концепції підприємства як “відкритої системи” на мікрорівні і на розвит­ку прогнозування та індикативного планування на державному piвні. Він був обумовлений потребою розробляти реальні та надійні плани майбут­нього розвитку підприємств з урахуванням ситуації, що склалася, визначати перспективи на основі альтернатив, орієнтуватися передусім на ринкові та фінансово-економічні перспективи.

Д. А. Стейнер визначив чинники, що сприяли розвитку стратегічного планування у 60 – 80-х роках [47]:

зростання poзмірів підприємств завдяки підвищенню комплексності та багатопрофільності діяльності;

науково-технічний прогрес;

використання зв’язків з іншими організаціями;

зростання конкуренції на внутрішніх i зовнішніх ринках внаслідок їх заповнення;

розвиток методології та інструментарію планування;

наявність необхідної електронно-обчислювальної техніки та кваліфікованих кадрів;

лідирування підприємств, які більше уваги приділяли стратегічному плануванню.

Стратегічне планування — це адаптивний про­цес, за допомогою якого здійснюються регулярна розробка та корекція системи досить формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їхнього виконання на основі безперервного контролю та оцінки змін, що відбуваються зовні та всередині підприємства [47].

Стратегічне планування охоплює систему довго-, середньо- та короткострокових планів, проектів i програм, однак головний змістовний акцент при цьому робиться на довгострокові цілі та стратегії їх досягнення. Спочатку стратегічне планування обмежувалося визначенням цілей та стратегій їх досягнення, тобто визначенням стратегічної політики підприємства у системі “продукт — ринок”. Але, оскільки у межах стратегічного планування широко застосовуються такі категорії, як “життєвий цикл продукту”, “цикл попиту на продукцію”, “період, потрібний для досягнення цілей” тощо, то це сформувало потребу в більш гнучких підходах до визначення горизонтів планування, а також зумовило необхідність підвищення ролі стратегічного аналізу в діяльності підприємств. На підставі такого аналізу зростає кількість доступних підприємству альтернативних варіантів роз­витку, внаслідок чого відкривається більш широкий вибір дій на перспективу.

Стратегічний аналіз середовища підприємства закладає підвалини для прогнозування можливостей розвитку ситуації. У стратегічному плануванні широко застосовуються сценарії, планування “портфеля підприємства”, широкий арсенал методів маркетингу та планування.

Стратегічне планування набирає все більш органічної форми з орієнтацією на визначення цілей; перехід на альтернативні варіанти вже не сприймається як порушення “нормального перебігу подій”; успіх визначає досягнення комплек­су соціально-економічних результатів, встановлених як критерії на довгостроковий період.

Стратегічне планування зайняло своє місце в ряді функцій менеджменту. Сьогодні, поряд з формальними, кількісними методами, стратегічне планування використовує творчий, інтуїтивний підхід. Так як планування не є універсальним способом досягнення успіху в бізнесі, то воно створює основу для успішної діяльності фірми.

Саме застосування стратегічного планування зумовило необхідність інтеграції різних видів планової діяльності, а також потребу подальшого розвитку стратегічної діяльності на підприємстві, оформленої у вигляді системи стратегічного управління.