11. Київські князі — Ярослав Мудрий.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 pp.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Ярослав відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030—1031 pp. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».

У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Ярослава називали «тестем Європи».

У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину «Руську Правду». Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом.

Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва Давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Русі в середньовічному світі.

12. Хрещення Київської Русі.

Етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родоплемінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Постала необхідність1 у релігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об'єднань, трансформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі - князя, царя більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичеські вірування.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством