50.Декабристський рух на Україні.

Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей.

51.Початок українського національного відродження

Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти, задавлені поборами, не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Та й не до того було - дбали лише, щоб вижити в жорстоких умовах колоніальної окупації. Українська освічена еліта - нащадки козацької старшини, вихідці з верхів духовенства - майже вся зрадила свою народність, яку вважала грубою, мужицькою, провінційною. He розуміючи сили й краси народної мови та поезії, вона захоплювалась усім чужим - російським, польським, французьким, вважаючи його взірцем аристократизму. Так же, як легко вона поміняла козацькі кунтуші на іноземні камзоли і фраки, так же просто зреклася і свого народу. Національно-культурні та визвольні ідеї на певний час завмерли. Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українського суспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження. «Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу. В основному це були вчені, поети,письменники, митці – культурницька діяльність в умовах русифікації була тією єдиною цариною, де можна було засвідчити свою національну ідентичність. Народ не був учасником культурницького руху початку XIX ст., і цей рух не пішов у глибини народу з однієї простої причини: український народ, задавлений кріпаччиною, був темний і неграмотний, у безпросвітних злиднях і нужді. He взяли у ньому участь і Правобережжя та Західна Україна, де верхні прошарки суспільства посідали поляки й австрійці. Лише на Лівобережжі і Слобожанщині, де ще жили корені козацьких традицій, що 150 років грілися під гетьманським берлом, почалося повільне відродження ідеї української державності. В умовах шовіністичної реакції народна освіта України розвивалася слабо і не задовольняла зрослих потреб. Це призводило до того, що ос-повна маса трудового населення залишалася неписьменною. Вчитися рідної мови було заборонено. У недостатній кількості шкіл, що все ж Таки діяли, навчання велося російською або церковнослов'янською мовами. Для вільних селян навчання закінчувалося початковою школою. Середня та вища освіта простому народу була зовсім недоступна. У нечисельних гімназіях, що існували в Україні, навчалися лише діти дворян і розбагатілих міщан. Незважаючи на те, що царизм не бажав розвивати в Україні ні середню, ні, тим паче, вищу освіту, передова українська громадськість докладала великих зусиль, щоб мати учбові заклади. у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України. У Західній Україні центром наукової думки продовжував залишалися Львівський університет, відкритий ще у XVII ст. Російський царизм і австрійські Габсбурги бажали зробити університети центрами асиміляції українського населення, опорою своєї реакційної політики. Підготовлені в них освічені чиновники мали вірою й правдою служити короні, нести в народні маси монархічний дух. Однак, переборюючи реакційні задуми монархів, українські університети стали вогнищами поширення вільнолюбних ідей, центрами заснування і дії різних антиурядових таємних товариств. Вони виховали цілу плеяду прогресивних громадських діячів і велику групу видатних учених. Харківська група вчених поклала початок і науковому українському мовознавству. У 1818 р. Олекса Павловський написав і видрукував «Грамматику малороссийского наречия». 3 огляду на тодішні умови автор граматики вважав українську мову діалектом, до того ж відмираючим. I, щоб зберегти його красу для нащадків, він і впорядкував свою працю. Напевно, подібними ж думками керувався й Іван Войцехович, який склав у 1823 р. перший (після Памви Беренди) невеличкий словник української мови. Початок науковому вивченню багатої епічно-пісенної творчості України поклав князь Микола Цертелєв (Церетелі) грузин з походження, який тривалий час жив в Україні й дуже її полюбив, як свого часу Давид Гурамішвілі. 1819 p. y Петербурзі він видрукував збірник українських народних пісень - «Попытку собрания старых малороссийских песен». Значення цієї маленької книжечки важко переоцінити: тоді, коли всі вважали українців росіянами, що піддалися згубному впливу поляків, своїм збірником Цертелєв показав, що українці - окремий народ, і відмежував їх від росіян. Як на крайньому сході України Харків, так на крайньому заході Перемишль став вогнищем просвіти простого народу. У 1816 р. тут ченцем Іваном Могильницьким та єпископом Михайлом Левицьким засновано греко-католицьке Клерикальне товариство, що поширювало серед українців релігійні тексти простого змісту українською мовою, молитовники, букварики. У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури. Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури. Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свогодальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського. Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів. У 1806 р. в Києві відкривається постійний театр на 740 місць. Незабаром подібні театри виникають у Полтаві (1810) та Харкові (1812). Репертуар у них був головним чином російський. Але з появою нової української літератури на сценах з'являються й українські п'єси.Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. Існують лише різні припущення з цього приводу. А загадковість і таємничість пояснюються тим, що «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі (звідси і назва книги). 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення. А в умовах царської деспотії правдиве її висвітлення стало небезпечною справою.. Розвиток образотворчого мистецтва у першій чверті XIX ст. не відзначився особливими досягненнями, все через той же національний гніт. Наприклад, будувати церкви в українському стилі було заборонено, а кам'яні споруди для знаті мурували в основному російські будівничі у західноєвропейському стилі. He було і шкіл, які б готували українських митців - художників, будівничих, графіків.Скульптурне мистецтво в Україні теж було розвинене слабо. Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. У них оспівано борців за народне щастя, виплекані мрії про жадану волю, про жадану землю. Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.