3.3. Люблінська унія та її наслідки.

Переходячи до розгляду третього питання, необхідно зробити декілька зауважень, особливо про те, як Литва, Москва, Польща обстоювали свої права на українські землі.

1) обстоюючи свої права на українські землі, як литовські князі, так і московські Рюриковичі охоче вдавалися до аргументу ’’отчинності’’, що вони спадково, з діда-прадіда порядкували на цих землях.

2) щоб спростувати закиди Литви, московські дипломати твердили, що литовські князі володіли українськими землями, особливо Сіверщиною за допомогою ’’зради’’. Тому в Москві навіть переглянули генеалогію Гедиміновичів і доказували, що Гедимін був тільки ’’рабом’’,’’конюшим’’ смоленського князя з роду Ростислава Мстиславовича, (який втікши з татарського полону побрався з дочкою смоленського князя, що дало початок роду Гедеміновичів).

3) у відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова і Вільно лунали заяви, що позаяк ’’Київ належить Литві, то титулом царства київського непристойно писатися ні польському королеві, ні князю московському. Водночас литовські князі плекали власну ’’римську’’ ідею, декларуючи походження литовців від латинян (сформулював польський історик Ян Длугош). Вона базувалася на схожості мов та поховальної обрядовості двох народів, що римлян бурями занесло в Литву за часів Юлія Цезаря, коли вони пливли підкоряти Британію. (Зразу, на згадку про свою рідну землю нову територію вони називали Літалією, потім уже Литва).

4) ідея римського походження шляхти литовської не здобула визнання у Москві. Натомість (гадаю під тиском Гедиміновичів, які служили в Москві (30-40 рр XVІ ст..) – Трубецьких, Бєльських, Мстиславських виникла нова версія походження роду Гедиміновичів від Рюриковичів (полоцького князя Регволда)). Цей варіант задовольняв як московських князів, так і Гедиміновичів що їм служили.

5) після падіння Константинополя (1453 р.), яке розглядалося російськими ортодоксами як Божу кару за Флорентійську унію (1439 р.) Москва почала всіляко підкреслювати своє духовне лідерство у православному світі. (що Іван ІІІ є новим царем Константином, а Москва є другим Константинополем) Ця ідея згодом сформувалася в теорію ’’Москва – третій Рим’’. (Почали пояснювати що Київ був другим Константинополем, всі храми в ньому на зразок візантійських. Тому Москва є законною спадкоємицею Київських князів).

6) династичним претензіям московських володарів литовська сторона також протиставляла право завоювання (jus okupationis), яке визнавалося як історико-юридичний аргумент.

Мотиви захисту литовськими князями руських земель фігурують і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Поділля, Київщину, Брацлавщину.

Об’єднання Польщі і Великого Князівства Литовського в єдину ’’Річ Посполиту’’ було здійснено в Любліні на сеймі, який тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. і завершив унійні змагання, започатковані в Крево 1385р.

1. за цим актом Польща і Литва зливалися в єдину державу, з єдиним королем. (Попередні унійні акти не влаштовували польську шляхту, яку вабили безкраї простори українських земель, та розбої, грабіж)

2. суб’єктивним чинником, який актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. (Під час переговорів Василія ІІІ і папи Лева Х – ’’Литву не потрібно воювати зброєю, час її воює. Оскільки король Сигизмунд не має нащадків, то після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки литвина, і тому обидві держави зійдуть на ніщо.’’).

3. верхи Великого князівства Литовського неприхильно ставилися до унії, їх відлякувала перспектива втрати політичної влади. Литовська делегація 1 березня навіть таємно покинула Люблін. Цей вчинок спантеличив польську сторону, яка вжила заходів щоб хоч реалізувати програму – мінімум, приєднати Волинь і Підляшшя. Сейм зажадав від короля повернути литовську делегацію.

Коли 6 червня 1569 р. литовська делегація прибула до Любліна, всі українські землі опинилися поза межами Великого князівства Литовського. В такому урізаному вигляді Литва уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1.07.1569 р. Литва й Польща злилися воєдино, мали управлятися єдиним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власну зовнішню політику, хоча не припинила свого державного існування (ознаки: окремі адміністративні і фінансові системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього стало лише внесення пункту про їх ’’повернення’’ Польщі до додаткового акту від 11 серпня 1569р. Українські землі остаточно злилися з Короною. Мляві протести литовців були і пізніше (1572 р. після смерті Сигізмунда-Августа), але вони не увінчалися успіхом через байдужість української верхівки, яка дбала лише про свої станові привілеї.

Вимоги української шляхти в Любліні були мінімальними (збереження існуючих привілеїв, руської мови в діловодстві, віросповідання), а їх реалізація вичерпувала політичний потенціал української еліти. Це був час (60-70 рр. XVІ ст.) прогресуючого занепаду Литовської держави, що ставило шляхту українських земель перед вибором між ягеллонською Польщею та Московською державою. Проте Польща була країною з прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими свободами і привілеями, релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську еліту. Здавалося, що польська політична система має майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVІ – поч. XVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зінченко А. Історія дипломатії : від давнини до початку нового часу. Навч. посібник. – Вінниця, Нова книга. 2002. – 564с.

2. Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. З англ. П.Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2008. – 1464 с.

3. Історія міжнародних відносин України від найдавніших часів до 1917 року. Ч. I. – Львів : ЛДУ, 1992 – 90c.

4. Вернадский Г.В. Россия в средние века. - Тверь: ЛЕАН; Москва: АРГРАФ, 2000. - 352 с.

5. Нариси з історії дипломатії України / За ред. В.А. Смолія. - К.: Видавничий дім "Альтер­нативи", 2001. - 736 с.

6. Яковенко Н. Нарис історії України: 3 найдавніших часів до кінця XVIII століття. - К.: Генеза, 1997. - 312с.

7. История Еропы: В 8 т. - Т.З: От средневековья к новому времени: (конец XV -. первая половина XVII в.). -.М.: Наука, 1993 - 653 с.