3. Українські землі як об’єкт змагань держав Центрально-східної Європи.

0. Україна в контексті міждержавних відносин середини XIV - середини XV ст.

Початок добі литовсько – польського володарювання на українських землях поклала смерть галицько – волинського князя Юрія – Болеслава (1340р.), володіння якого успадкував його зять Любарт – син могутнього правителя Литви Гедиміна. Претендентами на галицько – волинську спадщину заявили про себе – польський король Казимир Великий та його союзник Людовік Угорський. Вже наприкінці 1340р. полякам вдалося захопити Галичину.

Першим реальним надбанням Литви на українських землях стала Волинь. Протягом двох десятиліть під контроль Литви перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшувало Литовську державу. Східнослов’янські землі значно переважали власне Литву за своєю площею (в 1341р. – 2.5:1, а 1430р. 12:1), а також за рівнем соціально–економічного розвитку. Наслідком цього стало ’’зрушення’’ литовської правлячої династії й устрою держави, яка ввійшла в історію як ’’велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське’’/

Дослідники пояснюють швидкість з якою Литва захопила українські землі феодальними усобицями, які розпочалися в Золотій Орді. (Протягом 1359-1361рр. в Сараї, столиці Орди, помінялось 7 ханів). Орда розкололася на дві частини (1362р.), кордоном між якими стала Волга. Усобиці між ними тривали до 1380 р., аж до влади хана Тохтамиша. Характерно що взаємини між Правобережною Ордою і Литвою у цей період будувалися не на протиборстві, а на договірній основі.

За князювання в Литві Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою та Ордою. Відносно недавно почали висловлювати гіпотезу про можливість існування компромісної угоди всередині 60-их років XIV ст у дипломатичній сфері між ними. Найвірогідніше це пов’язане із просуванням литовців на Південно-Західну Русь у 1350-их роках і обумовлене сплатою татарам данини. Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу Великого Литовського було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди. (кондомініум (від лат. con – разом, dominiym - володіння) – спільне управління однією територією, однією чи кількома державами). Про наявність такої залежності свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу в 1393 р., де вимагається з нього данина за руські землі.

Безумовно ріст Литви був зумовлений тим, що вона: 1) формувалася підкоренням цілих руських земель, а не відокремленням від них окремих шматків; 2) татарська залежність була цілком реальна, але вона сприяла переходу руських земель до Литви (н-д: у 1514 р. хан Менглі Гірей вимагав від московського князя Висилія ІІІ передати Литві Сіверщину (Брянськ, Путивль, Карачев, Стародуб, Новгород-Сіверський)). Проте Ольгерду не вдалося істотно підірвати позиції Москви, яка у цей час почала претендувати на роль захисника загальноруських інтересів.

У 1385 р. Ягайло уклав Кревську унію, яка передбачала інкорпорацію Великого Князівства Литовського до складу Польщі й перехід у католицтво всіх підданих. Всі литовські князі повинні були присягнути на вірність ’’королеві польському, литовському і руському’’. До нашого часу збереглися присяжні грамоти трьох Гедиміновичів, які в останнє десятиліття XIV ст. правили українськими землями (Володимира Ольгердовича, Дмитра Корибута Ольгердовича, Федора Любартовича). Ягайло прагнув всі українські землі повністю закріпити за Польщею. Однак на противагу цьому, його двоюрідний брат Вітовт прагнув збереження політичної незалежності Литви.

Вже 1501 р. Олександр об’єднав обидві держави. Ця ситуація тривала і за Сигізмунда І (1506 - 1548), Сигізмунда – Августа (1548 - 1572). Однак, хоча обидві держави очолював один володар, державна окремішність Корони Польської і Великого князівства Литовського проіснувала аж до Люблінської унії (1569 р.)