0. Воєнно–політична боротьба за українські землі наприкінці XV–першій половині XVI ст.

Протягом другої половини XV ст. у Східній Європі відбувалося істотне перегрупування політичних сил. У цей період Московське князівство перетворилося на могутню державу з виразно експансіоністським курсом. Під владою Івана ІІІ був об’єднаний основний масив великоруських земель. Це навіть позначилося на титулі великого князя московського. Від середини 80-их років він почав себе називати ’’государем и великим князем вся Руси’’.

В науковій літературі стверджується, що апелювання до патримоніального права під час вирішення Москвою зовнішньополітичних завдань у XV-XVI ст.. не було новаційним. Кілька десятиріч назад московський князь вже це використовував при приєднанні Новгорода. Однак необхідно підкреслити, що такі заяви Івана ІІІ пов’язані і специфічним статусом Києва як спільної ’’отчини’’ Рюриковичів, на яку всі відгалуження цього роду мали права. (Заява Івана ІІІ про те, що: ’’ вся Русская земля, Киев и Смоленск, и иные города, которые он (Олександр Казимирович) за собой держит к Литовской земле, з Божьей волей, из старины, от наших прародителей наша отчина, а их отчина Ляшская земля да Литовская ’’ 1504 р.)

У формуванні зовнішньополітичного курсу Івана ІІІ чималу роль відігравали й економічні мотиви. Приєднавши Новгород і Твер він дістав вихід до північних і західних торгових шляхів, а на південь (це дніпровським шлях) вони були закриті. Дипломатичне листування XV ст. свідчить, що московських купців утискали з боку місцевої адміністрації в Києві, Чернігові, Брянську, Новгороді-Сіверському, Гомелі та ін. Документи свідчать, що московські правлячі кола активно обстоювали свої економічні інтереси на міжнародній арені. Московські посли у Литві вимагали не лише відшкодування збитків, але й гарантії безперешкодної торгівлі.

Втім існували й воєнні засоби розв’язання таких проблем. Між Москвою і Литвою з 80-их років XVст почалися прикордонні конфлікти, хоча офіційно війна не оголошувалася. Тому ці події в науковій літературі ще дістали назву ’’дивна війна’’. Ареною для воєнних сутичок стало Верхнє Пооччя (володіння князів Новосильських, Воложинських, Одоєвський, Бельовських). В кінці 1502 р. ситуація стабілізувалася, почалися переговори.

У березні 1503 р. спільне литовсько-лівонське посольство прибуло до Москви. Литовська сторона стала вимагати повернення захоплених земель, на що не погоджувався Іван ІІІ, вказуючи, що це його ’’отчины’’. Тоді литовська сторона запропонувала укласти 6-річне перемир’я при збереженні статус-кво. Перемир’я уклали 1503 р., за яким до Московської держави відійшли Чернігів, Стародуб, Путивль, Новгород-Сіверський, Любеч та інші міста. Переговори (московсько-литовські) відновилися у 1504 р., але ненадовго. 1507 р. спалахнула нова московсько – литовська війна. Литва не отримала допомоги Лівонії, а на її території розгорнулося повстання Михайла Глинського (талановитого авантюриста). Він був католиком, але поширював чутки про насильне окатоличення руських, що пізніше перетворило його в оборонця національних інтересів, виразника настроїв православної шляхти.

У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями миру, який уклали в жовтні. За ним Сіверщина юридично оформлено увійшла до складу Московської держави, за винятком Любича. Незабаром (1512-1522) почалася нова війна, під час якої відзначився Костянтин Острозький, який повернувся з полону. 8 вересня 1514 р. під Оршею розгромив російське військо (загинуло 30 тис москвичів з 80 тис.) – цифри подає Сигізмунд І є завищеними.

Останньою у низці московсько – литовських воєн XVІ ст. є так звана Стародубська війна. Сигізмунд І вирядив свою армію на Сіверщину. Воєнні дії тривали у 1534-1536 рр. Литовці захопили Стародуб, Гомель, Почен, Радогогу, однак після мирних переговорів 1537 р. утримали за собою лише Гомель. Залишилася рівновага: 1) Литва була неспроможна повернути втрачені землі; 2) Москва тимчасово припинила нові загарбання слов’янських земель, які належали Великому князівству.