ЛЕКЦІЯ 5.

РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У XVI ст.

ПЛАН

1. Міжнародні відносини у Західній Європі. Дипломатія Іспанії, Англії та Франції.

2. Міжнародні відносини у Східній Європі. Польсько-литовські та московсько-польські відносини.

3. Українські землі як об’єкт змагань держав Центрально-східної Європи.

1. Міжнародні відносини у Західній Європі. Дипломатія Іспанії, Англії та Франції.

Утвердження англіканської реформації за правління Елізабет Тюдор (1558-1603) ста­ло однією з причин загострення англо-іспансь-ких суперечностей. Але іспанський король Філіпп II далеко не завжди підпорядковував свою зовнішню політику інтересам релігії й тому, незважаючи на неодноразові прохання англійського й шотландського католицького духівництва, зволікав з розривом протягом багатьох років. Його стримувало те, що роз­рив з Англією буде на руку Франції, ворогу Іспанії, й може погіршити становище в Нідер­ландах, до того ж на війну з Англією потрібні будуть величезні кошти. Проте папа Сикст відкрито заохочував короля Філіппа до походу на Англію. До релігійних причин англо-іспанського конфлікту додавалося також су­перництво двох держав на морях.

Каталізатором англо-іспанського конфлі­кту стала ситуація довкола шотландської ко­ролеви-католички Марії Стюарт. Вона була вимушена покинути свої володіння внаслідок повстання 1563 р. й утекла до Англії. При цьо­му Марія звернулася до Катерини Медичі, матері французького короля Шарля IX, й до Філіппа II із закликом надати їй допомогу для повернення втраченої корони. Але Марія за­тіяла складну інтригу, що мала метою скинен­ня Елізабет Тюдор з англійського престолу, розраховуючи на підтримку англійських ка­ толиків. Іспанський посол в Лондоні Херау де Сесса (1568-1572) з власного почину вступив у змову з Марією Стюарт проти королеви Елізабет.

Королева Елізабет ставилася з підозрою до намірів Філіппа й вжила заходів у відповідь, зав­давши Іспанії відчутного удару. 1569 р., коли в англійські порти сховалися від піратів декілька іспанських кораблів з грішми для герцога Аль-би, Елізабет наказала їх захопити. Вимога Іспанії щодо повернення цих грошей залишилася без відповіді. Іспанський посол Херау, який дуже грубо вів переговори, наказав у відповідь на­класти ембарго на власність англійців, що про­живали у Фландрії. В свою чергу Елізабет на­клала ембарго на майно іспанців, що прожи­вали в Англії. Проте й ці різкі кроки не спричи­нили розриву між державами.

Тим часом 1570р. Марії Стюарт продов­жувала брати участь у змові проти Елізабет, маючи при цьому підтримку Філіппа, якого в Мадриді відвідав таємний агент Марії Стю-арт - італієць Ридольфі. До змови був при­четний іспанський посол в Лондоні. Змовники важили на вбивство Елізабет й висадку іспанських військ в Англії для надання допо­моги Марії Стюарт. Іспанська королівська рада схвалила план, але змова провалилася. Херау було вислано з Англії (березень 1572 р.), після чого на сім років було перервано диплома­тичні відносини Іспанії з англійським двором. Але й це не призвело до війни, хоча англійці всіляко підтримували повсталих голландців, а англійський флот систематично перехоплю­вав іспанські судна, що йшли з Америки й здійснював напади на іспанські колонії.

Дипломатичні зносини були відновлені з прибуттям до Лондона нового іспанського посла дона Бернардино де Мендоси, який не­вдовзі почав переговори з Марією Стюарт. 1580 р. Філіпп II разом з шотландськими като­ликами та єзуїтами розробив обширний план, який передбачав релігійну пропаганду в Шот­ландії, возведения на престол Марії Стюарт, арешт її сина Джеймса, підозрюваного в про­тестантизмі, висадку іспанських військ й організацію повстання в північній Англії, де католицька партія була особливо сильною.

­ Згодом Філіпп II став схилятися до плану пря­мого вторгнення до Англії.

Невдовзі з Англії було вислано іспансь­кого посла Мендосу (січень 1584 p.), при­четного до змови на життя королеви Еліза-бет. Дипломатичні відносини були перервані й війна почалася, хоча формально її ще не було оголошено.

Значні кошти на організацію походу про­ти Англії виділив папа. В разі перемоги Філіпп мав волю визначити, хто стане королем Англії. З цим збіглася чергова змова проти Елізабет та деяких її наближених. У ній брало участь значне число знатних англійських католиків і духовних осіб. Нитки змови вели до Марії Стю-арт. Філіпп II всіляко схвалював цю змову. Але змову було розкрито й 1587 p. Марію Стю­арт страчено.

Ця подія викликала роздратування като­лицького світу. Було укладено формальний союз між Філіппом і папою. Останній обіцяв Філіппові допомогу у війні проти Англії мільйон скуді. Щоправда, заявив про те, що гроші будуть виділені, коли король займе одну з англійських гаваней. Король наказав зібрати з архівів всі факти, які мали служити доказом його прав на англійську корону після Стюартів. Це мало б відкрити перспективи до повного панування на морі. Страта шот­ландської королеви прискорила здійснення задуму Філіппа щодо походу на Англію. В Англії також готувалися до нападу на Іспа­нію. 18 квітня англійська ескадра під коман­дуванням Френсиса Дрейка раптово пі­дійшла до бухти Кадиса й знищила всі іспанські кораблі, які стояли там на якорі. Щоправда, цим Дрейк порушив наказ коро­леви, який приписував лише спостереження за іспанською ескадрою. Дії Дрейка роздра­тували короля й схилили його до війни.

ЗО травня 1588 р. іспанський флот вий­шов з Лісабона. За свою величезну чи­сельність його названо Непереможною Арма­дою. Через погану погоду дальше просування флоту сповільнилося і лише 22 червня він вий­шов з Ла-Коруньї. Флот складався з 131 кораб­ля, на них знаходилися 7050 матросів, 17000 солдатів і 1300 офіцерів. Досвідчені флотоводці пропонували спочатку захопити Плімут, а вже потім йти на з'єднання з військами командува­ча іспанською армією в Нідерландах Фарнезе, який мав рушити з Фландрії. Але командувач флотом не посмів не послухатися короля.

Біля Плімута іспанський флот був атако­ваний англійцями. Їхня ескадра складалася всього з 50 кораблів, що мали кращі морехідні якості й були краще озброєні. Використовую­чи швидкохідність своїх суден і далекостріль-ність гармат, англійці діяли в тилу й на флан­гах англійського флоту, не ризикуючи йти на абордаж, але безкарно завдаючи іспанцям значних втрат.

Переслідувана англійцями ескадра схова­лася в Кале. При виході її з Кале бій відновився, він закінчився розгромом Армади. Коли ж вітер, що змінився, поставив іспанський флот в сприятливі умови для атаки, бездарний ко­мандувач ескадри герцог Медина Сидонія, всу­переч думці численних командирів наказав повернути назад. Буря, що розгулялася, розки­дала Армаду. Значне число кораблів загинуло. До Іспанії повернулося лише 65 суден і не більше 10000 чоловік. Хоча через два роки ан­глійському флотові було завдано декілька по­разок в Атлантичному океані, вони не компен­сували розгрому Непереможної Армади.

Незважаючи на поразку іспанської ескад­ри, англійські й ірландські католики протягом ще кількох років зверталися до Філіппа II за підтримкою, вважаючи, що він зробить нову спробу висадки. Для попередження цієї можливої загрози англійці послали експедицію, яка пограбувала й зруйнувала Кадис і знищила всі іспанські кораблі, що стояли там на якорі (1596р.). 1597р. було зібрано нову армаду для надання допомоги Ірландії й для відвернення англійських нападів. Але вийшовши з порту, вона була розсіяна бурею, так і не виконавши свого завдання.

Якщо в XVI ст. першу роль у міжнародних відносинах Західної Європи відігравала Іспа­нія, то в XVII ст. можна говорити про справж­ню гегемонію Франції. Зі смуги великих гро­мадянських звад другої половини XVI ст. Фран­ція вийшла сильною й згуртованою абсолют­ною монархією. Численне й працелюбне французьке селянство та багата буржуазія давали в скарбницю у вигляді податків вели­чезні кошти. Ці кошти дозволяли французько­му королеві вести енергійну зовнішню полі­тику й поставили Францію на перше місце в Європі. Зміцнення Франції було досягнуто значною мірою завдяки збалансованій полі­тиці короля Анрі IV Бурбона (1589-1610).

Серед його талановитих сподвижників слід назвати Максиліільєна Сюллі (1560—1641). Він уважав, що повернути Франції її колиш­ню славу - значить повернути сусідні тери­торії, що колись їй належали, тобто Савою, Франш-Конте, Лотарингію, Геннегау, Артуа, Нідерланди. Сюллі мріяв про гегемонію Франції над цивілізованим світом та над усі­ма християнськими народами.

За його політичними проектами Габс-бургів належало звести до рівня державців лише Піренейського півострова, прогнати турків і татар в Азію, відродити Візантійську імперію й здійснити потім переділ усієї карти Європи. На чолі такого сузір'я християнських держав мала стояти, за задумом Сюллі, Фран­ція. Реальна ж політика короля Анрі IV і ще більшою мірою - його наступника в політиці кардинала Ришельє диктувалася передовсім практикою. Не випускаючи з уваги природ­них меж для своєї країни, Анрі IV діяв у полі­тиці відповідно до іншого принципу, який тоді набував ваги. Це був принцип політичної рівноваги.

У зовнішній політиці принцип політичної рівноваги означав: прагнення зберегти спів­відношення сил між європейськими держа­вами, яке склалося історично; створення про­тиваги кожній державі, яка швидко розширю­валася; при загарбаннях, які здійснює сильні­ша держава, компенсування слабших з метою відновлення того-таки принципу рівноваги.

Звичайно, всі такі "принципи" були дійсни­ми лише до тих пір, поки вони працювали на користь Франції. Анрі IV керувався ними, поки іншими способами не можна було округлю­вати чи розширювати територію Франції. В цьому прагненні він використовував також мо­тиви національного характеру: "Я погоджую­ся з тим, - говорив він, - що країна, населення якої розмовляє іспанською, має залишитися у володіннях Іспанії, а країна, населення якої роз­мовляє німецькою, повинна належати Німеч­чині. Але ті землі, в яких населення розмовляє французькою, мають належати мені".

У зовнішній політиці король Анрі прагнув двох основних цілей: послабити могутність Габсбургів; підтримати рівновагу європейсь­ких держав, яка складалася вигідно для Франції. Як приклад гнучкости його зовніш­ньої політики, можна навести його політику щодо Англії, яка допомогла йому як протес­танту і ворогові Іспанії, заволодіти французь­ким престолом. Він зберігав дружні відноси­ни з нею, але водночас Анрі таємно протиді­яв планам англійських торгівців і моряків та підступам англійських дипломатів у Італії й на Сході. З метою послаблення іспанських Габс-бургів Анрі IV сприяв укладенню миру між Іспанією та Голландією й визнанню Іспанією незалежності семи північних провінцій Нідер­ландів, які відпали від неї.

Анрі відновив уплив, який мала Франція в Туреччині (1604р.). Пільги, одержані за часів короля Франсуа 1 від Туреччини, були послаб­лені під час релігійних війн у Франції в другій половині XVI ст. Дружба Анрі з султаном була засобом для того, щоб лякати австрійських Габсбургів нашестям турецьких армій, а іспанських Габсбургів - нападом турецького флоту. Таке балансування гарантувало знач­ною мірою безпеку Франції.

Щодо німецьких князів Анрі також дотри­мувався реальної політики, заповіданої йому XVI століттям. Його уповноважений Бонгар переконував німецьких протестантських князів, що перехід Анрі з протестантизму до католицизму не повинен їх непокоїти: дружнє ставлення до німецьких князів залишається незмінним, як і його бажання бути, як і рані­ше, захисником "одвічної німецької свободи". Така "свобода", тобто слабкість імператорсь­кої влади й всесилля князів не давали зміцни­тися Габсбургам у Німеччині й були важли­вою гарантією безпеки Франції на її східних кордонах та відкривали можливості для їхньо­го розширення в цьому напрямку.

Анрі вдалося врешті-решт створити коалі­цію проти Габсбургів й приступити до бороть­би з ними. Але кинджал католицького фанати­ка Равальяка вкоротив йому життя (1610р.)

В XVI ст. великі держави надають важливого значення створенню постійних дипломатичних представництв в інших державах. Започаткував цей процес у 1513 р. папа Лев Х, призначивши своїх нунціїв у Францію та Англію.