Для зменшення періоду обороту КЗ:

• Проводити роботу по покращенню всіх показників д-сті під-ва;

• Зменшити період обороту готової продукції і грошових коштів.

Етапи управління включають:

1. Аналіз ТМЦ у попередньому періоді.

2. Оптимізація розміру основних груп поточних запасів – з метою оптимізації запаси поділяються на :

   • Запаси сировини, матеріалів, напівфйабрикатів;

   • Запаси готової продукції.

Найбільш поширеною оптиміз.розмірів запасів є модель економ.обгрунтування розміру замовлення, яка базується на мінімізації сукупних операційних витрат по закупці та збереженні запасів на підприємстві. Дану модель відображає графік мінімізації витрат при оптимальному розмірі партії поставок.

С – мінімальні сукупні операційні витрати;

Т_EOQ – оптимальний розмір партії поставки ТМЦ;

МВ – матеріальні витрати.

Із зростанням середнього розміру однієї партії поставок товару, зменш.операц.витрат по розміщенню замовлення і збільш.операц.витрати по збереженю товарних запасів на складі підприємства і навпаки.

Модель Т_EOQ дозволяє оптимізувати пропорції між цими двома групами операційних витрат таким чином, щоб сукупна їх сума була мінімальною.

3. Система контролю за рухом запасів на під-ві. Найбільш вживаною є система АВС, яка передбачає розподіл запасів на 3 категорії:

   • Категорія А – включає наййбільш дорогоцінні види запасів з тривалим циклом їх поставки, які вимагають постійного моніторингу, дана категорія передбачає щотижневий контроль за товаро-матеріальними цінностями, які надійшли.

   • Категорія В – має менше значення ніж 1 контроль за запасами цієї категорії здійсн.раз на місяць.

   • Категорія С – всі інші види ТМЦ, контроль здійснюється раз у квартал.

4. Реальнее відображення у фін.обліку вартості запасів в умовах інфляції.

Для відображення реальної вартості запасів в умовах інфляції за метод інфляції за метод оцінки вироб.запасів обирається метод Ліфо.

Запаси вкл.: сировину, осн. і допоміжні матеріали, що призначенні для вир-ва п-ції, Вик.робіт, надання послуг, обслуг.вир-ва, адмін.потреб.

НВ у вигляді незамічених обробкою виробів скл.деталей вузлів і незамінних технолог.процесів. НВ на п-вах, що вик.роботи і надають послуги скл.з витрат на Вик.незам.робот, щодо яких п-вам ще не визначено доходу.

Готову продукцію, що Вик.на під-ві,призначена для продажу і відповідає техн.якісних х-кам, передб.договором чи ін. Нормат.правовим актом.

Товари у вигляді мат.цінностей, що передбачені та утримуються п-вом з метою подсиленого продажу.

МШП, що вик.протягом не > 1р., або норм.-операт.циклу, якщо він > 1р.

Поточні біологічні активи, якщо вони оцінюються за цим П(С)БО, а також с/г призначення.

Придбані або (отрим.) вироб.запаси зарах.на баланс п-ва за первісною вартістю.

Первісна вартість запасів, що придбані за плату є собівартість запасів, яка скл.з суми, що сплачується згідно з договору постачальнику:

• За вирах.непрчмих.податків;

• Суми ввізногомита;

• Суми непрямих податків у зв'язку з придбан.запасів, які не відшкод.п-ву;

• Транс-загот.витрати;

• Ін.вит-ти, які пвязані із придбанням і доведенням їх.

5. Управління дебіторською заборгованістю

Деб.заборгованість – це сума заборг.дебіторів під-ву на певну дату:

• дебіторська довгострокова заборгованість;

• поточна дебіт.заборг.

Довгострок.дебіт.заборгованість – це сума дебіт.заборгованості, яка не виникає в ході нормал.операц.циклу та буде погашена через 12 місяців після з дати балансу.

Поточна деб.заборг. – дебіт.заборг., яка виникає в період операційного циклу, буде погашена на протязі 12 місяців з дати балансу.

Політика управління дебіт.заборгов.направлена на розширення обєму реалізації продукції і заключається в оптимізації розміру заборгованості та забезпечені своєчасної її інкасації, тобто дебіт.заборг.

Етапи управління деб.заборг.:

1. Аналіз дебіт.заборг.за поперед період:

   • Аналіз динаміки дебіт.заборг.вцілому і в розрізі статей.

   • Структурно-динамічний і параметричний аналіз.

2. Формування кредитної політики до покупців – під-во розробляє принципи кредитної політики задля підвищення його діяльності, встановлюючи:

• Форми реаліз.продукц.в кредит.

• Типи кредит.політики.

Існує 2 форми реаліз.продукц.в кредит:

• Товарний або комерційний кредит – форма гуртової реаліз.продукц.на умовах відстрочки платежу, якщо ця відстрочка перевищує звичайні терміни банків.розрах. Такий кредит надається гуртовим покупцям на термін від 1 до 6 місяців.

• Споживчий кредит – роздрібна реалізація продукції з відстрочкою платежу на термін від 6 місяців до 2 років.

Типии кредитної політики:

• Консервативний – характериз.тим, що під-во не прагне до максимізації прибутку, який отримується додатково за рахунок розширення обсягів реаліз.продукції. Головна мета – знизити кредитний ризик.

• Помірний – продаж продукції з відстрочкою платежу відбувається при середньому рівні кредитного ризику.

• Агресивний – максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення обсягів реалізації продукції у кредит незважаючи на високий ступінь ризику, який притаманний цим операціям шляхом збільшення періоду надання кредиту.

Існують такі умови, які є оптимальними для надання кредиту:

1. Строки надання кредиту (кредитний період).

2. Розмір надання кредиту або кредитний ліміт.

3. система штрафних санкцій.

3. Формування процедури інкасації дебіт.заборг.:

• Визначає форми і строки попереднього і настпного нагадування покупцем про дати платеж.

• Вивчаються і визначаються умови пролангування боргу і кредиту.

• Визнач.умови відкриття справи про банкрутство дебіторів.

4. Розробляються заходи по використанню сучасних форм рефінансування дебіт.заборг.(факторинг, вексель, форфейтинг).

Факторинг – це надання комерційним банкам певних фінансових послуг клієнтам – юрид.особам. послуга факторингу полягає в тому, що фактор – фірма купує у клієнта право на стягнення боргів і частково оплачує своїм клієнтам вимоги до їх боржників.

Вексель – це письмове боргове зобовязання встановленої законом форми в яку вказані велечина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу після закінчення встановленого строку. Вексель є простий і переказний.

Форфейтинг – це придбання у кредитора боргу вираженого в оборотному документі, на безповоротній основі.

6. Управління грошовими активами

Управління грошовими активами – це прцес оптимізації залишку грошових активів з метою забезпечення постійної платоспроможності під-ва і мінімізації банкрутного ризику.

Гр.активи на під-ві складаються з наступних елементів:

• Нац.валюта.

• Інозем.валюта.

• Резервні гр.активи у формі високоліквідних короткотермінових вкладів на строк до 3 місяців.

У процесі управління гр.актив.використ.такі вид гр.активів:

• Операційний залишок гр.активів – використ.для забезпечення поточних платежів.

• Страховий залишок гр.активів – використ.для страхування ризику несвоєчасних надходжень гр.активів.

• Інфляційний залишок гр.активів – формується з метою здійснення ефективних короткотермінових фін.вкладень при сприятливій коньюктурі ринку грошей.

• Компенсаційний залишок гр.активів – формується за вимогою обслугов.банку для підтримки постійної мінімал.суми на рахунку, що є для під-ва умовою для отримання незабезпеч.заставою майна кредиту.

Метою управління гр.активами є забезпечення постійної платоспроможності.

Завдання політики гр.активів:

• Максимізація залишку гр.активів для забезпеч.постійного високого рівня платоспроможності.

• Оптимізація Сум залишків гр.активів з метою ефектив.їх зберігання.

Етапи управління гр.активами:

• Аналіз гр.активів.

• Оптимізація залишку гр.активів – визнач.потреба в окремих видах активів.

• Забезпечення рентаб.використ.вільного залишку гр.активів.

• Контроль за гр.активами.

ТЕМА 4

1. Сутність гр.. Потоків та їх класифікація.

Рух гр.. коштів – це надходження і вибуття гр.. коштів та їх еквівалентів.

Гр.. кошти – кошти отримані і витрачені підприємством у готівковій та безготівковій формі.

Еквіваленти гр.. коштів - короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, які вільно конвертуються у певні суми гр.. коштів і які характеризуються незначним ризиком зміни їх вартості.

Висока роль ефективного управління ГП підприємства визнач:

1. ГП обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства практично у всіх її аспектах.

2. ефективне управління ГП забезпечує фін. Рівновагу підприємства в процесі страт. Розвитку.

3. рац. Формування ГП сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу підприємства.

4. Ефективне управління ГП дозволяє скоротити потребу під – ва в позиковому капіталі.

5. Управління ГП є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталом під – ва.

6. ефективне управління ГП забезпечує зниження ризику неплатоспроможності.

7. Активні форми управління ГП дозволять під –ву діставати додатковий прибуток.

Класифікація ГП:

1. За масштабами обслуговування господарського процесу:

• ГП по під –ву вцілому;

• ГП по окремим структурним підрозділам;

• ГП по окремим господарським операціям;

2. За видами господарської діяльності:

• операційної діяльності – х – зується грошовими виплатами постачальнику сировини та матеріалів, ЗП персоналу, зайнятому у вир. Процесі;

• інвестиційної діяльності - х – зує платежі і надходження коштів пов’язані із здійсненням реального і фін. Інвестування, продажем ОЗ і нема тер. Активів.

• Фін. Діяльність – потік хар – зує надходження і виплату коштів пов’язаних із залученням додаткового акціонерного чи пайового капіталу, одержанням довгострокових чи короткострокових кредитів і позик , сплатою у гр.. формі дивідендів і відсотків, які пов’язані із здійсненням зовн. Фінансування госп. Діяльності.

3. За напрямком руху ГП:

• позитивний ГП – являє собою надходження гр.. коштів на під –во від усіх видів діяльності;

• негативний ГП – х – зує сукупність виплат гр.. коштів під –ва у процесі здійснення усіх видів його гостю операцій.

4. За методом обчислення:

• валовий ГП = надходження гр.. коштів +видаток ГК;

• чистий ГП = надходження гр.. коштів -видаток ГК;

5. За оцінкою в часі:

• теперішній ГП х – зує ГП під – ва виражений на даний момент часу;

• майбутній ГП х – зує ГП виражений по вартості на якусь конкретну дату в майбутньому.

6. За принципом безперервності:

• безперервний ГП – х – зує надходження чи витрачання коштів по окремим господ. Операціям, які у розглянутому періоді часу здійсн. Постійно по окремих інтервалах цього періоду;

• дискретний ГП - х – зує надходження чи витрачання коштів пов’язаних із здійсненням одиничних господ. Операцій під –ва за певний період часу.

2. Принципи управління гп

Управління ГП – забезпечення фін. Рівноваги під -ва шляхом збалансованості надходження і видатків ГК.

Процес управління ГП під –ва базується на таких принципах:

1. Інформативна достовірність – своєчасне і якісне забезпечення інформаційною базою даних.

2. Збалансованість – оптимізація ГП за видами, обсягом, часовими періодами та ін.. х –ками у розрізі підпорядкованості ГП стратегії та тактиці функціонування і розвитку під –ва.

3. Ефективність – забезпечення ефек. Використання тимчасово вільних гр.. активів під – ва.

4. Ліквідність під – ва – забезпечення достатнього рівня ліквідності під –ва в умовах нерівномірного руху ГП у часі.

3. Політика управління гп

Етапи управління ГП:

1. Забезпечення обліку і звітності щодо ГП – проводиться координація функцій і задач служби бух. Обліку і фін. Менеджменту під – ва. Основна мета полягає у забезпеченні менеджерів необхідною інформацією для проведення аналізу, планування і контролю ГП. Рух ГК у звіті про рух гр.. котів відображається у 3 видах діяльності: операційна, інвестиційна, фінансова.

Схема ГП під –ва згідно ПСБО4

2. Аналіз Гп – основна мета полягає у виявленні рівня достатності формув. Гр.. коштів, ефект від їх використання. Аналіз ГП проводиться: по під – ву вцілому; в розрізі основних видів його осп. Діяльності; за окремими структурними підрозділами.

За результатами аналізу ГП фін. Менеджер може оцінити: обсяг і джерела отримання ГК і напрями їх витрачання; здатність під –ва створювати стабільне перевищення сум надходження ГК над сумами здійснених платежів; Ліквідність під –ва; достатність власних коштів для здійснення інвестиційної діяльності.

1. на першому етапі аналізу розглядається динаміка об’єму формування позит. ГП спів ставляючи темпи приросту позитивного ГП з темпами приросту активів під –ва, об’єму вир –ва і реаліз. Прод - ції.

2. На 2 етапі розгляд. Динаміка об’єму формування негат. ГП, а також структури його потоку за напрямками його використання ГК.

3. Розглядається збалансування негативного і позитивного ГП в заг. Об’ємі

4. Досліджується синхронність формування позитивного і негативного ГП в розрізі окремих інтервалів звітного періоду.

К_{ліквідності} = позитивний ГП : негативний ГП

За результатами аналізу виявляються резерви оптимізації ГП під –ва .

2. Оптимізація ГП під –ва. Проводиться виявлення і реалізація резервіві, які дозволяють знизити залежність під –ва від зовн. Джерел залучення ГК, а також більша збалансованість позит. І негативного ГП.

Для оптимізації дефіцитного ГП під –во може:

• зб. Розміру цінових знижок за готівковий розрахунок;

• забезпечення повної або часткової передоплати за вироблену прод –цію, яка користується високим попитом;

• скорочення термінів надання товарного кредиту покупцям;

• прискорення інкасації простроченої ДЗ;

• використання суч. Форм рефінансування ДЗ;

• залучення інвесторів;

• додаткова емісія акцій;

• залучення довгострокових фін. Кредитів;

• здача в оренду ОЗ

• зниження суми ПВ.

Для оптимізації надлишкового ГП під –во може:

• розширення власного вир –ва, шляхом закупівлі нових необоротних активів, вир. Запасів.

• Прискорення періоду розробки реальних інвестиційних проектів

• Активне формування портфелю фін. Інвестицій;

• Дострокове погашення фін. Кредитів.

3. Планування ГП під –ва у розрізі основних їх видів. Найпоширеніші прогнозні документи: касовий бюджет, який розробляється на фін. Рік з помісячною сегментацією; платіжний календар – розробляється на короткостроковий період із щоденною сегментацією.

4. Забезпечення ефективного контролю ГП під –ва. В процесі моніторингу фін. Діяльності під –ва контролюється виконання встановлених планових завдань з формув. Необхідного обсягу ГК та їх витрачання за відповідними напрямами, а також рівномірність формування ГП у часі

Управління ГП під –ва

Тема 5: управління інвестиціями

1.Особливості інвестиційної діяльності, види інвестицій

Фінансові інвестиції—це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку, зростання вартості капіталу або інших винагород для інвестора.

Інвестиційна політика—це реалізація найбільш ефективних форм реальних і фінансових інвестицій для забезпечення економічного росту підприємства.

Інвестиційна діяльність характеризується такими особливостями:

1. Інвестиційна діяльність характеризує стратегію розвитку підприємства та зростання його операційної діяльності;

2. Обсяги інвестиційної діяльності характеризують інвестиційний розвиток підприємства. Для характеристики цих обсягів використовують 2 показники: валові і чисті інвестиції.

Валові інвестиції—це придбання та реалізація фінансових інвестицій, необоротних активів, отримання дивідендів.

Чисті інвестиції—це валові інвестиції мінус амортизаційні відрахування.

Якщо чисті інвестиції більше 0, це характеризує розширення операційних активів та зростання економічної бази формування прибутку.

Якщо чисті інвестиції дорівнюють 0, це характеризує відсутність економічного росту.

Якщо чисті інвестиції менше 0, це характеризує зниження виробничого потенціалу і економічної бази формування прибутку.

3. Інвестиційна діяльність відіграє допоміжну роль у формуванні прибутку підприємства, тому що інколи інвестиційна діяльність може приносити більшу частку прибутку ніж операційна, хоча головним завданням підприємства є розвиток операційної діяльності та забезпечення зростання операційного прибутку.

4. Інвестиційна діяльність характеризується циклічністю її здійснення оскільки підпорядковується певним умовам:

• Попереднє накопичення інвестиційних ресурсів для реалізації проекту;

• Використання сприятливих зовнішніх умов здійснення інвестиційної діяльності;

• Поступовість формування внутрішніх умов для здійснення інвестиційної діяльності.

5. Високий рівень інвестиційних ризиків у порівнянні із операційними ризиками, оскільки ризик втрати капіталу має перевищувати ймовірність виникнення ніж операційний ризик.

6. Прибуток від інвестиційної діяльності отримується невчасно, оскільки проміжок часу між внесками інвестиційних ресурсів та отримання з них доходів є тривалим.

Види інвестицій за ознаками:

1. За об’єктами:

• реальні (інвестиції в ОЗ, нематеріальні активи, запаси ТМЦ та інші об’єкти інвестування, що пов’язані із здійсненням операційної діяльності або покращенням умов праці та побуту персоналу)

• фінансові (інвестиції у фінансові інструменти, головним чином у цінні папери для отримання інвестиційного доходу)

2. За характером участі в інвестиційному процесі:

• прямі (інвестор приймає безпосередню участь у інвестиційному процесі)

• непрямі (інвестиції за допомогою фінансових посередників)

3. За періодом інвестування:

• Короткотермінові (поточні) – до 1 року.

• Довготермінові – понад 1 рік.

4. За ступенем ризику:

• безризикові

• низькоризикові

• середньоризикові

• високоризикові

• спекулятивні—внески капіталу у найбільш ризикові проекти за якими очікується найвищий рівень інвестиційного доходу.

5. За формами власності:

• приватні

• державні

6. За регіональною приналежністю:

• національні

• іноземні

2.Управління реальними інвестиціями

Реальне інвестування є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства. Тому для більшості підприємств характерні реальні інвестиції. Існують такі форми реальних інвестицій:

• придбання майнових комплексів - модернізація

• нове будівництво - оновлення окремих видів обладнання

• реконструкція - інвестиції в приріст ТМЦ

Управління реальними інвестиціями—це частина політики підприємства, яка направлена на підготовку, оцінку та реалізацію найбільш ефективних інвестиційних проектів.

Метою управління реальними інвестиціями є оцінка найефективніших реальних інвестиційних проектів і забезпечення реалізації окремих інвестиційних програм.

Етапи управління реальними інвестиціями:

1. аналіз реальних інвестицій

2. розрахунок обсягу реалізації інвестицій на майбутній період

3. визначення форм реалізації інвестицій

4. розробка бізнес-планів під реальні інвестиції

5. оцінка ефективності окремих видів інвестиційних проектів шляхом співставлення певних параметрів.

3.Управління фінансовими інвестиціями

Форми фінансових інвестицій:

• Вкладання капіталу у статутні капітали інших підприємств;

• Вкладання капіталу у депозити;

• Вкладання капіталу у ринкові цінні папери.

Управління фінансовими інвестиціями забезпечує вибір найбільш ефективних фінансових інструментів вкладення капіталу і своєчасне його реінвестування.

Етапи управління фінансовими інвестиціями:

1. Аналіз фінансових інвестицій

2. Визначення форм і обсягу фінансових інвестицій на майбутній період

3. Формування портфелю інвестицій та оцінка їх ефективності

4. Забезпечення управління фінансовими інвестиціями з метою їх реструктуризації за необхідності, тому що зміна кон’юнктури ринку може змінювати прибутковість фінансових інструментів, а управління дає змогу своєчасно провести реструктуризацію сформованого портфелю.

Тема 6

1. Сутність і класифікація фінансових ризиків.

За ринкових умов господарювання ефективність діяльності підприємства визначається трьома основними параметрами: рентабельністю, ліквідністю та ризиковістю. Головна мета фінансово-господарської діяльності - максимізація рентабельності за стабільної платоспроможності та при мінімальних ризиках. Необхідність оволодіння основами управління фінансовими ризиками пояснюється тим, що підприємства здійснюють сеою фінансову, інвестиційну та операційну діяльність під постійним впливом чинників, що зумовлюють загрозу заподіяння збитків, неплатоспроможності та банкрутства. '

Управління фінансовими ризиками є одним з найважливіших функціональних завдань фінансового менеджменту. На практиці цю сферу управління фінансами здебільшого виокремлюють у специфічний напрям діяльності фінансового менеджменту — ризик-менеджмент.

Фінансові ризики - ймовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходів, капіталу чи ліквідності. Можна розглядати в широкому та вузькому смислі. У широкому смислі фінансові ризики — це сукупність операційних, інвестиційних та ризиків структури капіталу; у вузькому — фінансові ризики характеризують ті ризики, джерелом яких є фінансова діяльність, тобто діяльність, результатом якої є зміни в складі та структурі капіталу^ (пасивів) підприємства.

Система управління ризиками включає такі блоки завдань:

•ідентифікація ризиків: виявлення та інвентаризація всіх ризиків, які

загрожують підприємству;

•оцінка ризиків: відображення наслідків впливу ризиків та

ймовірності їх настання в кількісному виразі;

• нейтралізація ризиків: вжиття відповідних заходів щодо зменшення

ймовірності настання ризиків і зменшення наслідків їх впливу.

Класифікація фінансових ризиків:

1) за об'єктами

а) фінансові ризики окремих фінансових операцій;

б) ризики різних напрямків фінансової діяльності; в) ризики фінансової діяльності вцілому;

2) за джерелами виникнення:

а) внутрішні фінансові ризики;

б) зовнішні фінансові ризики;

3) за тривалістю існування:

а) постійні;

б) періодичні;

4) за рівнем фінансових втрат:

а) допустимий фінансовий ризик (фінансовий ризик, при якому фінансові втрати не перевищують суму розрахункового прибутку);

б) критичний (фінансовий ризик, при якому фінансові втрати не перевищують суму валового доходу);

в) катастрофічний (сума фінансових втрат дорівнює сумі власного капіталу);

5) За можливістю страхування: а) фінансові ризики, Що підлягають страхуванню; &) фінансові ризики, що не страхуються;

6) за видами діяльності: і ризик втрати фінансової стійкості; і ризик втрати платоспроможності; інвестиційні ризики:

інвестиціні ризики по реальних інвестиціях; - інвестиційні ризики по фінансових інвестиціях;

г) інфляційний ризик;

д) валютний ризик;

е) депозитний ризик; є) кредитний ризик;

ж) податковий ризик;

з) структурний ризик;

и) криміногенний ризик; і) інші ризики.

2. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ.

Управління фінансовими ризиками - процес нейтралізації негативних наслідків ризиків, пов'язаних з фінансовою діяльністю підприємства. До основних інструментів нейтралізації ризиків слід віднести такі:

1. Формування резервів.

Найпоширенішим інструментам нейтралізації наслідків надання ризиків є використання для цих цілей резервного капіталу.

♦Резервний капітал створюється відповідно до законодавства та засновницьких документів підприємства>на'*йокриття в майбутньому непередбачуваних збитків і витрат. Резервний капітал—це джерело, яке створюється для гарантії безперервної роботи і виконання зобов'язань перед третіми особами. Наявність цього джерела надає останнім упевненість, у погашенні підприємством своїх зобов'язань. Ним,, більший резервний капітал, тим більша сума збитків може бути компенсована (покрита), і в підприємства з'являються більші можливості для покриття збитків-» якщо останні мають місце.

Створення резервного капіталу може мати Обов'язковий (передбачається " законодавством).! добровільнийхарактер —відповідно до установчих документів, На сучасному етапі створення резервного тільки для акціонерних товариств і підприємств з іноземними інвестиціями. Якщо в установчих документах не передбачено створення резервного фонду, то підприємство його не створює.

Інформація про розмір резервного капіталу в балансі підприємства має велике значення для зовнішніх користувачів бухгалтерської звітності, які розглядають резервний капітал як запас фінансової міцності підприємства.

Недостатній розмір обов'язкового резервного капіталу свідчить або про недостатній прибуток або про використання резервного капіталу на покриття збитків.

Розміри відрахувань у резервний капітал визначають збори акціонерів і фіксуються в установчих документах товариства. При цьому АТ і спільні підприємства повинні дотримуватися мінімальної його межі. Розмір резервного капіталу ВАТ не може перевищувати 25 % від статутного капіталу. При цьому щорічно підприємства повинні робити відрахування в резервний капітал не менше 5 % чистого прибутку до тога періоду, поки його розмір не досягне розміру, визначеного товариством.

Резервний капітал спрямовують для покриття збитків у звітному періоді, для погашення облігацій і викупу акцій акціонерного товариства, якщо інших джерел немає. Резервний капітал створюється підприємствами і на випадок ліквідації підприємства для покриття кредиторської заборгованості.

2. Диверсифікація ризиків.

Зменшення рівня фінансових ризиків можна також досягти, застосовуючи механізм диверсифікації.

Диверсифікація — один зі способів зниження ризиків, який полягає в розподілі ризиків шляхом розширення об'єктів капіталовкладень асортименту товарів і послуг, фінансових інструментів тощо. Розрізняють диверсифікацію інвестицій, активів, продукції та виробництва. "

Диверсифікація активів може здійснюватися шляхом розподілу значної їх частини між найліквіднішими, безпечнішими і прибутковішими категоріями, наприклад:

•кошти на розрахунковому рахунку;

•банківські вклади (депозити);

• нерухоме майно;

•цінні папери, що передбачають одержшня прибутків; ;' •цінні папери, що емітуються державою; •готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси.

3. Хеджування.

Хеджування і— один з поширених способів нейтралізації ризиків зміни-цін на окремі елементи активів, який полягає в здійсненні зустрічних операцій з купівлі-продажу активів, (фінансових інструментів). До хеджування твердих контрактів належать форвардні, ф'ючерсні та аналогічні щодо них контракти. До хеджування умовних контрактів належать опціони та аналогічні щодоних-контракти.^ --«■

Форвардний контракт - стандартний документ, Який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт - стандартний документ, який, засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у^визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

Ощіон - стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

У форвардних контрактах ціна на товари фіксується під час заключення контракту.

У ф'ючерсних контрактах ціна фіксується на момент здійснеї іня зобов'язання.

В опціонах фіксується ціна на момент підписання контракту або на момент здійснення зобов'язань.

4. Страхування ризиків за допомогою страхових компаній.

У ряді випадків нейтралізувати ризики за рахунок внутрішніх механізмів фінансової стабілізації неможливо. В цьому разі з метою уникнення збитків від настання ризиків фінансовим службам підприємства доцільно звертатися до послуг страхових компаній. На ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків:

•кредитів (товарних, експортних тощо);

•інноваційних ризиків;

•депозитних ризиків;

• відповідальності;

•на випадок недосягнення планового рівня рентабельності і т. ін. Етапи управління фінансовими ризиками:

визначення видів фінансових ризиків, що властиві для підприємства;

Оцінка інформації щодо визначення рівня фінансових ризиків;

• визначення розміру можливих фінансових втрат за різними методиками і порівняння з граничними рівнями

При здійсненні помірної фінансової політики, граничні значення рівня \ фінансових ризиківокремих операцій такі:

1) за фінансовими операціями з допустимим рівнем втрат. Рівень фінансового

ризику -0,1;

за фінансовими операціями з критичним розміром втрат, допустимий рівень, фінансового ризику - 0,01; "

за фінансовими операціями;..з катастрофічним рівнем ризику, граничний рівень -0,001;

.• підбір внутрішніх м^хацізш

• підбір видів страхування фінансових ризиків.

ТЕМА 7

1.Поняття кризового стану підприємства. Види банкрутства.

Банкрутство – неплатоспроможність підприємства, боргова нездатність і неможливість продовження виробничої і фінансово-господарської діяльності через відсутність коштів.

Банкрутство – такий фінансово-господарський стан підприємства, при якому воно не може задовольнити свої зобов’язання перед кредиторами.

Розрiзняють такі види криз:

1. Крuза cmpamezii - на пiдприємствi втрачено виробни­чий потенцiал i вiдсутнi довгостроковi фактори успiху:

• . неправильний вибiр виробничої площi;

• . неефективна полiтика збуту й асортиментна полiтика;

• . неефективне планування й прогнозування;

• . помилкова полiтика диверсифiкованостi;

• . неефективний апарат управлiння;

• . дефiцит в органiзацiйнiй структурі;

• . вiдсутнicть успiху в виробничiй програмi;

• . вiдсутнicть або недостатнicть системи контролiнгу;

• . форс-мажорнi обставини.

2. Криза nрuбутковостi - збитки вiдволiкають власний капiтал, i це призводить до незадовiльної структури балансу:

• . невиправдане спiввiдношення цiн i собiвартостi;

• . невиправдане пiдвищення цiн;

• . бiльш ризиковi проекти;

• . зниження обороту вiд реалiзації продукції;

• . збитковiсть окремих структурних пiдроздiлiв;

• . придбання збиткових пiдприємств;

• . значнi запаси готової продукції на складi;

• . високi запаси на персонал;

• . високi процентнi ставки;

• . неефективна маркетингова полiтика;

• . форс-мажорнi обставини.

3. Криза ліквідностi - пiдприємство неплатоспроможне або icнує реальна загроза втрати платоспроможностi:

• . незадовiльна структура капiталу;

• . вiдсутнicть або незначний piвень резервних коштiв;

• . незадовiльна робота з дебiторами;

• . надання незабезпечених товарних кредитiв;

• . великий обсяг капiталовкладень iз тривалим строком окупностi;

• . великий обсяг низьколiквiдних оборотних активiв;

• . зниження кредитоспроможності господарюючого суб’єкта;

• . високий рівень кредиторської заборгованості;

• . форс-мажорні обставини.

Причини виникнення банкрутства поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами можуть бути:

• спад кон'юнктури (умови виробництва і реалізації продукції) в економіці в цілому;

• зменшення купівельної спроможності населення;

• значний рівень інфляції;

• нестабільність господарського та податкового законодавства;

• посилення конкуренції в галузі (монополізму на ринку);

• криза окремої галузі;

• політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств - постачальників сировини (споживачів продукції);

• конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи має частіше стратегічний характер. Вони спричиняють фінансову кризу на підприємстві, де менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або неправильно функціонує система раннього попередження й реагування, однією з умов якої є прогнозування банкрутства.

До складу ендогенних факторів слід віднести:

• низька якість менеджменту;

• низький рівень кваліфікації персоналу;

• недоліки у виробничій сфері;

• прорахунки в галузі постачання;

• низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;

• прорахунки в інвестиційній політиці;

• брак інновацій та раціоналізаторства;

• дефіцити у фінансуванні;

• відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).

Усі зовнішні та внутрішні причини досить тісно взаємо­пов'язані і становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків.

Існують наступні види банкрутства:

○ реальне банкрутство – повна неможливість підприємства відновити у наступному періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність, що викликане катастрофічними втратами;

○ технічне банкрутство – характеризує такий рівень неплатоспроможності підприємства, який викликається значними термінами прострочення дебіторської заборгованості. При цьому виді банкрутства, дебіторська заборгованість значно перевищує кредиторську заборгованість, а сума активів значно перевищує суму його фінансових зобов’язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні, як правило не призводить до юридичного (реального) банкрутства;

○ навмисне банкрутство – власник підприємства навмисно завищує рівень його платоспроможності, здійснює завідома неефективні фінансові операції. Такий вид банкрутства переслідується в кримінальному порядку;

○ фіктивне банкрутство – подання керівництвом підприємства завідома неефективної інформації для введення в оману кредиторів для забезпечення відстрочення оплати кредитних зобов’язань або їх списання. Переслідується в кримінальному порядку.

2. Порядок оголошення підприємства банкрутом.

Послідовність дій зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації складається з наступних етапів:

1. Підстави та порядок подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника.

Справа про банкрутство підприємства порушується за пись­мовою заявою будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби, працівників підприємства до арбітражного суду за наявності відповідних підстав (формальних ознак фінансової неспроможності). Кредитори мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності.

Справи про банкрутство розглядаються арбітражними судами за місцем перебування боржника.

Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

2. Ухвала про порушення справи про банкрутство.

Суддя, прийнявши заяву стосовно порушення справи про банкрутство, не пізніш ніж на п'ятий день від дня її надходження виносить і надсилає сторонам ухвалу про порушення справи про банкрутство. В ухвалі має йтися про таке:

- прийняття заяви до розгляду;

- упровадження процедури розпоряджання майном боржника;

- призначення розпорядника майна;

- заходи, спрямовані на забезпечення грошових вимог креди­торів;

- упровадження мораторію (відстрочка платежів) на задоволення вимог кредиторів;

- дату проведення підготовчого засідання суду.

Арбітражний суд в ухвалі стосовно порушення справи про банкрутство може зобов'язати боржника подати аудиторський висновок або провести аудит. Якщо в боржника немає для цього коштів, арбітражний суд може призначити проведення аудиту за рахунок кредитора лише за згодою останнього.

3. Підготовче засідання

До дати проведення підготовчого засідання боржник зобов'язаний подати до арбітражного суду та заявникові відгук про заяву стосовно порушення справи про банкрутство. Такий відгук має відбивати:

- наявні в боржника заперечення щодо вимог заявника;

- загальну суму заборгованості боржника перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати працівникам боржника, а також щодо податків і зборів (обов'язкових платежів);

- відомості про наявне у боржника майно, у тому числі й кош­ти, які перебувають на його рахунках у банках або інших фінансово-кредитних установах, поштові адреси банків чи інших фінансово-кредитних установ.

Зрозуміло, що коли заявником є боржник, то він не подає відгуку про власну заяву. Основні відомості, які є у відгуку, подаються ним разом із заявою про порушення справи.

На підготовчому засіданні, яке має відбутися не пізніш ніж на 30-й день від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін, розглядає обґрунтованість заперечень боржника та обґрунтованість заяви кредитора про наявність і безперечність боргу і неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника на підготовчому засіданні встановлюються ознаки його реальної або потенційної неплатоспроможності.

4. Попереднє засідання арбітражного суду.

Попереднє засідання арбітражного суду проводиться не пізніш як через 3 місяці після проведення підготовчого засідання суду. На попередньому засіданні арбітражний суд:

- розглядає реєстр вимог кредиторів;

- вивчає вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів;

- виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, що включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів (затвердження реєстру), та призначається дата проведення зборів кредиторів.

5. Проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів.

Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання арбітражного суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів і організовує їх прове­дення.

На час процедури банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більш як семи осіб. Створення комітету є обов'язковим, якщо кількість кредиторів перевищує 10 осіб.

До компетенції комітету кредиторів належить прийняття рі­шення про:

- вибори голови комітету;

- скликання зборів кредиторів;

- підготовку та укладення мирової угоди;

- внесення пропозицій арбітражному суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпоряджання майном боржника чи санації боржника;

- звернення до арбітражного суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим зазначених угод боржника.

6. Визнання боржника банкрутом.

За відсутності пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з її умовами, а також коли не досягнено домовленості про укладення мирової угоди, арбітражний суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Згідно ЗУ “Про відновлення платоспроможності божника або визнання його банкрутом” санація – це система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів;

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

Фізичні та юридичні особи, які побажали стати санаторами, мають подати до арбітражного суду заяву з письмовою гарантією погашення боргів особи, проти якої розпочато справу про банкрутство.

Санація запроваджується на строк не більш як 12 місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Мирова угода — це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів.

Мирова угода укладається переважно в тих випадках, коли боржник, якому загрожує неплатоспроможність, звертається із заявою до арбітражного суду щодо порушення справи про своє банкрутство. У такому разі боржник розраховує укласти мирову угоду в ході провадження справи про банкрутство, щоб виграти час для здійснення санації підприємства.

Угода укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню арбітражним судом. З цією метою арбітражний керуючий протягом п'яти днів від дня укладення мирової угоди має подати до арбітражного суду заяву про затвердження мирової угоди.

Ліквідаційна процедура – це сукупність заходів щодо підприємства, відносно якого прийнято рішення про банкрутство чи ліквідацію, спрямованих на задоволення вимог кредиторів продажем майна боржника та ліквідацією його як юридичної особи.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. У деяких випадках арбітражний суд може продовжити цей строк на шість місяців. Постановою про визнання боржника банкрутом арбітражний суд призначає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію).

З моменту визнання боржника банкрутом:

- припиняється підприємницька діяльність боржника;

- до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

- вважаються такими, що настали, строки всіх боргових зобов'язань банкрута;

- припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута;

- відомості про фінансове становище банкрута втрачають конфіденційність і не становлять комерційної таємниці.

3. Функції фінансового менеджменту під час здійснення ліквідаційних процедур.

Функції фінансового менеджменту під час здійснення ліквідаційних процедур:

▪ оцінка майна підприємства банкрута за балансовою вартістю (інвентаризація);

▪ визначення обсягу і складу ліквідаційної маси майна підприємства (майно, призначене для реалізації з метою задоволення претензій кредиторів. Не вкл.: застава, оренда, особисте майно працівників);

▪ оцінка майна, що входить до складу ліквідаційної маси за ринковою вартістю (оскільки майно підлягає реалізації, необхідно визначити його вартість за ціною попиту);

▪ визначення обсягу реальних фінансових зобов’язань підприємства-банкрута (ліквідаційна комісія аналізує всі фінансові зобов’язання, складає список претензій та черговість їх виконання);

▪ вибір найбільш ефективних форм продажу майна (мета – максимальна сума коштів від реалізації; як правило через аукціон, конкурс);

▪ задоволення потреб і претензій кредиторів за рахунок продажу майна підприємства-банкрута (у порядку черговості):

По черговість розподілу коштів, отриманих від реалізації майна.

Кошти, отримані від продажу майна підприємства-банкрута розподіляються в 2 етапи.

На першому етапі:

1) відшкодування витрат арбітражн. суду в зв’язку з веденням справи про банкрутство;

2) відшкодування витрат ліквідаційної комісії;

3) відшкодування витрат розпорядника майна;

4) відшкодування вимог кредиторів, забезпечених заставою.

На другому етапі проводиться подальший розподіл коштів, що залишився на першому етапі:

1) виконання зобов’язань перед працівниками підприємства-банкрута, за винятком повернення внесків працівників у статутний капітал та виплат по акціям трудового колективу;

2) виконання зобов’язань по податкам і обов’язковим платежам по розрахунках з Пенсійним фондом і органами соціального страхування;

3) виконання вимог кредиторів незабезпеченних заставою майна;

4) відшкодування вимог працівників по внескам до статутного капіталу і по виплатам, по акціям трудового колективу.

▪ розробка ліквідаційного балансу підприємства-банкрута (складається після реалізації необхідної частини активів і повного задоволення усіх вимог кредиторів. Якщо майна у ліквідаційному балансі не залишилось – постанова про ліквідацію. Майно залишилось – можна вільно продовжувати свою діяльність, якщо інше не суперечить законодавству).

4. Антикризове управління.

Антикризове фінансове управління – це система прийомів і методів управління фінансами, спрямована на попередження фінансової кризи та банкрутства підприємства, яка включає комплекс заходів щодо профілактики фінансової кризи та її подолання.

Основною метою антикризового фінансового управління є розробка й першочергова реалізація заходів, спрямованих на нейтралізацію найнебезпечніших економічних явищ, що призводять до кризового стану, а також заходів, спрямованих на швидке поновлення платоспроможності й відновлення достатнього рівня фінансової стабільності підприємства, що забезпечують його вихід із кризового фінансового стану.

Політика антикризового фінансового управління – частина загальної фінансової стратегії підприємства, що представляє собою комплекс заходів по розробці системи ранньої діагностики банкрутства і механізмів фінансової стабілізації.

Принципи антикризового управління:

1) постійна готовність підприємства до можливого порушення фінансової рівноваги;

2) рання діагностика кризових явищ;

3) диференціація індикаторів кризових явищ в залежності від ступеня їх загрози фінансового стану підприємства.

4) терміновість та адекватність реагування підприємства на окремі кризові явища та на ступінь реальної загрози його фінансовій рівновазі;

5)повна реалізація внутрішніх можливостей виходу під-ва із кризового стану;

6)використання при необхідності відповідних форм санації під-ва для запобігання його банкрутству.

Об’єктами спостереження кризового поля підприємства є:

- ринкова вартість підприємства;

- грошовий потік підприємства;

- структура активів підприємства;

- структура капіталів підприємства;

- склад зобов’язань підприємства за ступенем їх погашення;

- склад і структура поточних витрат;

- рівень концентрації фінансових операцій в зонах критичних і катастрофічних ризиків;

4) терміновість реагування на окремі кризові явища у фінансовому розвитку підприємства;

5) адекватність реагування підприємства на ступінь реальної загрози його фінансовій рівновазі;

6) повна реалізація внутрішніх можливостей (резервів) виходу підприємства з кризового поля;

7) використання відповідних форм санацій і стабілізації.

Етапи формування і реалізації політики антикризового управління підприємства:

1) постійний моніторинг фінансового стану підприємства з метою ранньої діагностики банкрутства;

2) визначення масштабів кризового стану підприємства;

3) дослідження основних факторів, що обумовлюють кризовий стан;

4) формування системи заходів по нейтралізації негативних впливів факторів дослідження на дослідження основних факторів, що обумовлюють кризовий стан;

5) вибір і використання внутрішніх механізмів фінансової стабілізації, що відповідають рівню його кризового стану.

При здійсненні фінансової стабілізації, основними заходами є:

а) ліквідація неплатоспроможності підприємства, шляхом забезпечення прискорення ліквідності всіх активів підприємства і в тому числі оборотних активів:

◘ ліквідація портфелю короткотермінових фінансових вкладень;

◘ прискорення інкасації дебіторської заборгованості;

◘ зменшення періоду надання товарного (комерційного) кредиту;

◘ забезпечення більших цінових знижок, при оплаті за реалізований товар готівкою;

◘ зниження розміру страхових і резервних запасів ТМЦ;

◘ уцінка активів утрудненої ліквідності до цін можливої реалізації на ринку;

б) відновлення фінансової стійкості (рівновага):

в) забезпечення фінансової рівноваги у тривалому періоді:

◊ пролонгація короткотермінових фінансових кредитів;

◊ реструктуризація портфелю короткострокових фінансових кредитів з переведенням окремих з них в довгострокові;

◊ збільшеного періоду надаваємого постачальником товарного кредиту;

◊ відстрочка розрахунків за окремим видами внутрішньої кредиторської заборгованості;

6) Вибір ефективних форм санації підприємства.

Санація – це система заходів щодо фінансового оздоровлення підприємства, реалізованих за допомогою сторонніх юридичних або фізичних осіб і спрямованих на запобігання оголошенню підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації. Або

Санація- це сукупність всіх можливих шляхів, які можуть привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Існують такі етапи управління санацією:

- визначення доцільності проведення санації;

- формування концепцій санації;

- визначення напрямків здійснення санації;

- вибір форми санацій;

- розробка бізнес-плану санації (підбір санатора, розрахунок ефективності санації, затвердження плану санації моніторинг реалізації заходів плану санації);

- проведення процедури санації.

Розрізняють такі форми санації підприємства, що направлені на реорганізацію (реструктуризацію):

■ злиття;

■ поглинання;

■ розподіл;

■ перетворення в ВАТ;

■ передача в оренду;■ приватизація;

Основними формами санації підприємства, що направлені на реструктуризацію його боргу є:

▪ дотації за рахунок коштів бюджету;

▪ державне пільгове кредитування;

▪ державні гарантії Комерційних банків по кредитам, що видаються санованому підприємству;

▪ цільові банківські кредити;

▪ переведення боргу на іншу юридичну особу;

▪ реструктуризація короткотермінових кредитів в довготермінові;

▪ випуск облігацій і інших боргових Цінних паперів під гарантії санатора;

▪ списання за рахунок коштів санаторів боргів кредиторам.

7) Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів по виведенню підприємства з кризи.

5. Діагностика банкрутства.

Кризовий стан підприємства характеризується рядом показників, рівень яких формується за рахунок впливу вищеперерахованих внутрішніх і зовнішніх факторів.

В економічній літературі можна знайти чимало моделей прогнозування банкрутства. Одним притаманний фундаментальний підхід, іншим — суто технічне вирішення проблеми прогнозування банкрутства.

Фундаментальний підхід заснований на тому, що контролер збирає й аналізує всю інформацію про підприємство із внутрішніх та зовнішніх стосовно нього джерел. На підставі зовнішньої інформації оцінюється поточна і перспективна ситуація в галузі, до якої належить це підприємство, загальний розвиток кон'юнктури і т.д. З огляду на здобуті загальноекономічні дані, внутрішні джерела інформації та фінансові плани досліджуваного підприємства прогнозуються результати його господарської діяльності на найближчий період. Отже, фундаментальний підхід до оцінювання кредитоспроможності та прогнозування банкрутства підприємства зорієнтований на внутрішнє фінансове планування й бюджетування та на оцінку перспективного розвитку суб'єкта господарювання.

На противагу цьому технічний підхід до прогнозування банкрутства ґрунтується на аналізі даних звітності минулих періодів — показників балансу та звіту про прибутки і збитки.

Одним із найважливіших інструментів системи раннього попередження банкрутства підприємств та методом його прогнозу­вання є дискримінантний аналіз. Зміст дискримінантного аналізу полягає в тому, що за допомогою математично-статистичних методів будується функція та обчислюється інтегральний показник, на підставі якого з достатньою ймовірністю можна передбачити банкрутство суб'єкта господарювання.

Модель Альтмана (розроблена в 1968 році і відома також під назвою «розрахунок Z-показника» — інтегрального показника рі­вня загрози банкрутства):

Z = 1,2 * Х₁ + 1,4 * Х₂ + 3,3 * Х₃ + 0,6 * Х₄ + 1,0 * Х₅,

де: Z – рівень загрози банкрутства;

Х₁ – відношення оборотних активів до суми всіх активів підприємства;

Х₂ – рівень рентабельності власного капіталу;

Х₃ – рівень доходності активів;

Х₄ – коефіцієнт співвідношення власного і позикового капіталу;

Х₅ – оборотність активів(відношення виручки від реалізації до суми всіх активів).

Це п'ятифакторна модель, де факторами є окремі показники фінансового стану підприємства.

Імовірність банкрутства підприємства в моделі Альтмана оцінюється за шкалою:

За деякими джерелами, точність прогнозування банкрутства згідно з цією моделлю становить 95%.

Можливі шляхи виходу з кризового фінансового стану є наступні:

Для дуже високої ймовірності банкрутства – пошук ефективних форм санації (при невдачі – ліквідація).

Для високої ймовірності банкрутства – повне використання внутрішніх механізмів фінансової стабілізації.

Для можливої ймовірності банкрутства – нормалізація поточної фінансової діяльності.

Експрес-дiагностика кризового фiнансового стану характеризує систему регулярної оцiнки кризових параметрiв фiнансового розвитку пiдприємства, здiйснюваної на базi даних його фiнансового облiку за стандартними алгоритмами аналiзу.

Основною метою експрес-дiагностики банкрутства є раннє виявлення ознак кризового розвитку пiдприємства й попередня оцiнка масштабiв його кризового стану.

Експрес- дiагностика банкрутства здiйснюється за такими основ ними етапами.

1) Вuзначення об'єктiв спостереження "крuзового поля", що реалiзує загрозу банкрутства пiдпрuємства.

Iз цих позицiй система спостереження "кризового поля" господарю­ючого суб'єкта може бути представлена наступними основни­ми об'єктами:

. ринкова вартість пiдприємства;

. структура капiталу пiдприємства;

. склад фiнансових зобов'язань пiдприємства за термiновicтю погашення;

. склад активiв пiдприємства;

. склад поточних витрат господарюючого суб'кта;

. piвень концентрацiї фiнансових операцiй у зонах пiдви­щеного ризику;

. чистий грошовий потiк пiдприємства.

2) Формування системи iндuкаторiв оцiнкu загрозu банкрутства пiдпрuємства.

Система iндикаторiв по кожному з об'єктiв "кризового поля" пiдроздiляється на два класи: об'вмнi й cmpyктурні iндикатори. Об'ємнi iндикатори виража­ються абсолютною сумою, cmpyктурні - вiдносними показни­ками, коефiцiєнтами.

З) Аналiз окремих сторін кризового фiнансового роз­витку пiдпрuємства, здiйснюванuй cтaндapтнuми методами.

У процесi аналiзу окремих cтopiн кризового фiнансового розвитку пiдприємства використовуються такі стандартнi його методи: .

. горизонтальний (трендовий) фiнансовий аналiз;

. вертикальний (структурний) фiнансовий аналiз;

. порiвняльний фiнансовий аналiз;

. аналiз фiнансових коефiцiєнтiв;

. аналiз фiнансових ризикiв;

. iнтегральний фiнансовий аналiз, заснований на "моделi "Дюпон".

. 4) Попередня оцiнка масштабiв крuзового фiнансового стану пiдпрuємства.

Система експрес-дiагностики банкрутства забезпечує paннє виявлення ознак кризового розвитку пiдприємства й дозволяє вжити оперативних заходiв з їхньої нейтралiзацiї.

ТЕМА 9

1. Економічна сутність капіталу та його функції.

*Капітал – це одна з категорій, яка найбільш широко використовується у фінансовому менеджменті.

Сутність економічної категорії "капітал" досліджується на­уковою думкою протягом багатьох століть.

Первісне значення терміна "капітал" (від лат. capitalis) озна­чає головний, основний. Пізніше у німецькій та французькій мо­вах цим терміном стали позначати основне майно або основну грошову суму.

У подальших дослідженнях капітал розглядався як сукупність засобів виробництва, що приносять дохід власнику цих засобів; як запас, що використовується для господарських потреб і при­носить дохід; як сукупність речей, без яких виробництво не мог­ло здійснюватися, але які не є безплатними дарами природи.

У перелічених визначеннях категорія капіталу пов'язується з речовою формою і не враховує грошового капіталу, який не мо­жна ототожнювати з засобами виробництва і який призначається для їх придбання для забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Якщо ж розглядати капітал як певне вкладення коштів, що дає змогу отримувати дохід, то до нього треба віднести і витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів, тобто вкладення у робочу силу.

Розглянуті підходи до визначення капіталу можна охарактеризувати як макроекономічні.

Однак, з погляду підприємця (тобто на мікроекономічному рівні):

капітал – сума вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. Він є базою створення і розвитку підприємства

Капітал підприємства є головним вимірником його ринкової вартості. Зростання власного капіталу в динаміці характеризує рівень ефективності господарської діяльності підприємства, його здатність підтримувати фінансову рівновагу за рахунок внутрішніх джерел. І навпаки, зниження обсягу власного капіталу пов'язане з неефективною, або збитковою, його діяльністю.

Функціонування капіталу на мікроекономічному рівні характеризується процесом його індивідуального кругообороту, який передбачає його існування у трьох формах:

• грошовій;

• виробничій;

• товарній.

Для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал. Функція грошового капіталу зводиться до придбання елементів виробничого капіталу.

Якщо підприємство має засоби виробництва і робочу силу, починається виробничий процес. На цьому етапі капітал виступає як виробничий капітал. Основна функція виробничого капіталу – приносити більшу вартість, тобто самозростати.

Але для того щоб підприємство отримало більшу вартість у грошовій формі, треба реалізувати продукт капіталу. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу. Основна функція товарного капіталу – реалізація товару й одержання більшої вар­тості у грошовій формі.

*Обсяг капіталу підприємства визначається величиною виробничого капіталу. Чим трива­ліший процес виробництва продукції, тим більшим має бути виробничий капітал.

Саме виробничий капітал створює більшу вартість, і тому він виступає основним фактором, що впливає на розмір капіталу підприємства.

Підприємства (підприємці) певну частину капіталу формують у грошовій формі. Це пояснюється:

• потребою в наявних грошових коштах для забезпечення безперервності кругообороту капіталу;

• бажанням мати певний резерв, який можна пустити в обіг для швидкого отримання доходів (і прибутку);

• необхідністю мати частину капіталу в найліквіднішій формі на випадок непередбачуваних подій.

Розмір товарного капіталу обумовлений договірними і кредитними зобов'язаннями виробника. Головними чинниками при цьому виступають обсяг виробництва, стан ринку збуту, організація збуту й інфляційні процеси, які сприяють відносному зростанню товарного капіталу.

Оскільки капітал постійно перебуває в русі, всі його три частини (грошова, виробнича і товарна) здійснюють кругооборот. Безперервний рух капіталу у сферах виробництва й обігу, послідовне повторення стадій кругообороту перетворюють його в оборот капіталу.

2. Класифікація капіталу.

Капітал підприємства класифікується за такими ознаками:

1. За належністю підприємству:

   • власний капітал - це частка активів (майна) підприємства, яка формується за рахунок внесків засновників та власних коштів суб'єктів господарювання (статутний, пайовий, додатково вкладений, інший додатковий, резервний капітал та нерозподілений прибуток).

   • позиковий капітал – це кошти, які залучаються для фінансування господарської діяльності підприємства на принципах строковості, повернення та платності (банківські кредити, емісія облігацій, фінансовий лізинг).

2. За джерелами формування капіталу:

   • внутрішній капітал. До внутрішніх джерел формування власного капіталу належить: нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування і кошти, отримані від реструктуризації активів.

   • зовнішній капітал. До зовнішніх джерел формування власного капіталу належать: внески засновників і безповоротна фінансова допомога. Джерелами формування позичкового капіталу є банківські і комерційні кредити, облігаційні позики; фінансовий лізинг і кредиторська заборгованість.

3. За належністю власникам капіталу:

   • національний капітал, інвестований у підприємство;

   • іноземний капітал, інвестований у підприємство.

4. Формою власності:

   • приватний;

   • державний.

* Ця класифікація капіталу використовується насамперед у процесі формування статутного фонду підприємства. Вона є основою відповідної класифікації підприємств за формами власності

5. За організаційно-правовою формою залучення капіталу:

   • акціонерний капітал – формується підприємствами, що створені у формі акціонерних товариств відкритого та закритого типу. Акціонерні товариства мають широкі можливості форму­вання капіталу із зовнішніх джерел шляхом емісій акцій. При достатньо високій інвестиційній привабливості таких підприємств їх акціонерний капітал може бути сформований з участю іноземних інвесторів

   • пайовий капітал – формується при створенні товариств з обме­женою відповідальністю.

   • індивідуальний капітал – формується під час створення індиві­дуальних підприємств (сімейних).

6. За терміном залучення капіталу:

   • довгостроковий капітал – складається із власного капіталу, а також із позикового капіталу зі строком використання більше одного року.

   • короткостроковий капітал – залучається на період до одного року. Короткострокові кредити використовуються підприємством у разі фінансових труднощів, які вини­кають у зв'язку з нестачею оборотних коштів.

7. Об'єктами інвестування:

   • основний капітал – це сукупність майнових цінностей підприємства, які багаторазово беруть участь у процесі господарської діяльності і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції частинами. Основний капітал характеризує ту частину використовуваного підприємством капіталу, що інвестований в усі види необоротних активів. *уречевлена частина капіталу (будівлі, приміщення) функціонує багато років, тому обертається повільно

   • оборотний капітал – це сукупність майнових цінностей підприємства, які обслуговують господарський процес. Оборотний капітал втрачає свою споживну вартість за один виробничий цикл, його вартість повністю повертається на підприємство разом з реалізацією продукції

* Чим вища частка оборотного капіталу у співвідношенні між основним і оборотним капіталом, тим швидше обертається капітал. Підприємці повинні контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ними вартості, і повернення цього капіталу до вихідної форми – грошової.

8. Рівнем ризику:

   • безризиковий – характеризує ту його частину, яка використовується для здійснення безризикових операцій, що пов'язані з будь-якою (операційною, фінансовою, інвестиційною) діяльністю підприємства.

   • середньоризиковий – характеризує ту його частину, яка задіяна в операціях виробничого чи інвестиційного характеру, рівень ризику яких приблизно відповідає середньоринковому.

   • високоризиковий – характеризує його викорис­тання в операційній діяльності, що основана на принципово но­вих технологіях і пов'язана з випуском принципово нових продуктів, або в інвестиційній діяльності, що пов'язана з фінан­совим інвестуванням у високоризикові інструменти.

9. Правовою формою використання:

   • легальний капітал;

   • «тіньовий» капітал.

* На сучасному етапі економічного розвитку України досить поширений «тіньовий» капітал. Це значною мірою пояснюється проведенням непослідовної економічної політики в державі.

10. За характером використання у виробничому процесі

    • працюючий (функціонуючий)капітал – характеризує ту його частину, яка бере безпосередню участь у формуванні доходів та забезпеченні операційної, фінансової чи інвестиційної діяльності підприємства.

    • непрацюючий (не функціонуючий, «мертвий») капітал – характеризує ту його частину, яка авансована в активи, що не беруть безпосередньої участі у здійсненні різних видів діяльності підприємства й у формуванні його доходів (кошти, авансовані в приміщення та обладнання, що не використовуються, які перебувають в резерві, ремонті, на консервації; запаси сировини та матеріалів для продукції, що вже не виробляється, або готова продукція, на яку відсутній попит покупців у зв'язку з втратою нею споживчих якостей).

3. Принципи формування капіталу підприємства

Рівень ефективності господарської діяльності підприємства значною мірою пов'язаний з формуванням його капіталу. Основною метою формування капіталу підприємства є задоволення потреби у формуванні необхідних активів, оптимізації їх структури з позиції забезпечення умов ефективного використання.

У процесі формування капіталу підприємство повинно дотримуватись таких основних принципів (правил):

1. Урахування перспектив розвитку господарської діяльності підприємства. Формування капіталу доцільно пов'язувати з завданнями забезпечення господарської діяльності не тільки на початковій стадії функціонування підприємства, а й у найближчій перспективі. Досягається це шляхом здійснення всіх розраху­нків, пов'язаних з перспективами розвитку підприємства.

2. Забезпечення відповідності залученого капіталу обсягу оборотних і необоротних активів підприємства. Для створення нового підприємства загальна потреба в капіталі включає:

– капітал, який пов'язаний з початковими витратами (ці витрати необхідні для розроблення бізнес-плану; вони становлять незначну частину і мають, як правило, одноразовий характер);

– стартовий капітал, призначенням якого є безпосереднє формування активів підприємства.

3. Забезпечення оптимальної структури капіталу з позицій ефективного його функціонування.

Структура капіталу являє собою співвідношення власних і позикових фінансових коштів, які підприємство використовує у процесі своєї господарської діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості і платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків), а також формує співвідношення ступеня прибутковості і ризиків у проце­сі розвитку підприємства.

Підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює 1), але обмежує темпи свого розвитку (тому що не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон'юнктури ринку) і не використовує фінансових можливостей приросту прибутку на вкладений капітал.

Підприємство, що використовує позиковий капітал, має вищий фінансовий потенціал для свого економічного розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту рентабельності власного капіталу. Водночас більшою мірою генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (що зростає в міру збільшення питомої ваги позичкових коштів у загальній сумі капіталу).

Ефект фінансового важеля (лівериджу) – це збільшення рентабельності власного капіталу, яке отримане в результаті зміни структури пасиву балансу, тобто використання кредиту, незважаючи на те, що ця складова має планову основу.

Розглянемо приклад щодо визначення і з'ясування показника «ефект фінансового лівериджу».

Існує два підприємства з однаковою вартістю активів, але з різною структурою капіталу підприємства.

Як бачимо з наведених даних, два підприємства отримують однаковий прибуток (5 тис. грн), але підприємство "А" - тільки за рахунок використання власного капіталу, який покриває активи балансу, а підприємство "В" сформувало структуру капіталу з розрахунку 50/50, тобто 50% за рахунок власного капіталу та 50% – за рахунок позикового.

Рентабельність власного капіталу по підприємству «А» дорівнює 10 % (5 : 50 х 100). Підприємство «В» рентабельність має 20 % (5 : 25 х 100). Отже, за однакової суми авансованого капіталу у підприємства «А» і «В» склалися відмінності в рентабельності власного капіталу. Ця відмінність випливає із структури пасиву балансу. Різниця в рентабельності в 10 % (20 % - 10 % ) і має назву ефекту фінансового важеля (ЕФВ).

Вихідні дані для визначення рентабельності власного капіталу по двох підприємствах

*6. % за кредит, %		15
*7. Фінансові витрати за кредит, тис. грн. [п.3*п.4]		3,75

4. Забезпечення мінімізації витрат з формування капіталу з різних джерел. Така мінімізація здійснюється в процесі управління вартістю і структурою капіталу.

Вартість капіталу – витрати на забезпечення певного джерела.

Вартість власного капіталу, який використовується у звітному періоді, визначається за формулою:

де ВКзв – вартість власного капіталу товариства, який використовується у звітному періоді, %;

ЧП – сума чистого прибутку, яка сплачена акціонерам при його використанні;

– середня сума власного капіталу товариства у звітному періоді.

Приклад Сума виплачених дивідендів у звітному періоді становить 240 тис. грн. Власний капітал на початок звітного періоду — 720 тис. грн, а на кінець, відповідно, - 910 тис. грн. Визначити вартість власного капіталу, який використовується у звітному періоді.

Вартість власного капіталу в плановому періоді визначається за такою формулою:

ВКпл = ВКзв * І

де ВКпл — вартість власного капіталу в плановому періоді, %;

ВК зв — вартість власного капіталу у звітному періоді, %;

І — прогнозований індекс зростання виплат з чистого прибу­тку акціонерного товариства.

Вартість позичкового капіталу у формі банківського кредиту визначається за формулою:

де ПКб.к. — залучений капітал у формі банківського кредиту, %;

%б.к. — ставка процента за банківський кредит, %;

%п.п. — ставка податку на прибуток, %;

Вб.к. — рівень витрат за банківський кредит у його сумі (частка), %.

Приклад

Ставка процента за банківський кредит становить 25%, витрати, пов'язані з обслуговуванням кредиту, – 4%. Визначити вартість залученого капіталу у формі банківського кредиту.

5. Забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі господарської діяльності. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом максимізації показника рентабельності власного капіталу за прийнятного для підприємства рівня фінан­сового ризику.

4. Управління власним капіталом

Політика управління власним капіталом являє собою части­ну загальної фінансової стратегії підприємства, яка зводиться до забезпечення його виробничо-комерційної діяльності.

*Трансформація економічних відносин на сучасному етапі розвитку економіки потребує значних грошових вкладень, тому кожен суб'єкт господарювання самостійно вирішує питання збільшення свого капіталу, його ефективного інвестування і реінвестування. Вибір варіантів і шляхів залучення капіталу має відмінності залежно від сфер діяльності, організаційно-правової форми підприємства. Крім того, на прийняття рішень щодо управління власним капіталом впливають як фактори зовнішнього середовища, так і внутрішні характеристики підприємства і підходи власників і менеджерів (одна компанія вибирає метод збільшення капіталу через емісію акцій і облігацій, друга -- залученням позичкового капіталу, третя — вибирає політику внутрішнього фінансування, мобілізуючи резерви і реінвестуючи більшу частину прибутку, і т. д.).

Політика управління складовими власного капіталу підприємство може здійснюватися в такій послідовності:

1. Аналіз формування загального обсягу власного капіталу в передплановому періоді. На даному етапі вивчається відповідність темпів приросту власного капіталу активам і обсягу виробленої (реалізованої) продукції.

2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

Визначення загальної потреби у капіталі може здійснюватися прямим і непрямим методами.

Прямий метод базується на детальному плануванні інвестиційних потреб підприємства за його окремими активами: основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних запасів, грошових коштів (на стадії створення підприємства практично повністю відсутні дебіторська заборгованість, довгострокові й поточні фінансові інвестиції).

Цей метод може застосовуватися як при визначенні загальної потреби у капіталі для створення нового підприємства, так і у випадку обґрунтування необхідного додаткового капіталу для розширення виробничої діяльності діючого підприємства, здійснення модернізації та диверсифікації.

Для підприємства однаково небезпечним є несформованість капіталу та його надмірний обсяг. Так, якщо створені виробничі потужності підприємства використовуються не на повну силу внаслідок відсутності сировини, або навпаки, коли накопичені надмірні виробничі запаси, які не можуть швидко перероблятися на наявних виробничих потужностях, відбувається замороження інвестованого капіталу, уповільнюється його оборотність і, як результат, погіршується фінансовий стан підприємства та зростає ризик упущеної вигоди.

Непрямий (опосередкований) метод розрахунку загальної потреби в капіталі є менш трудомістким і базується на використанні відносного показника – капіталомісткості продукції (середній розмір інвестованого капіталу в розрахунку на одиницю виготовленої продукції). Цей показник залежить від конкретної галузі, масштабів діяльності підприємства, стадії його життєвого циклу, рівня технологічного оснащення виробництва та ступеня зносу виробничих засобів.

Для визначення потреби в капіталі непрямим методом необхідно капіталомісткість продукції (на аналогічному виробництві або в середньому по галузі) помножити на плановий обсяг виробництва. Крім того, необхідно враховувати передстартові витрати і передбачити резерв капіталу на випадок, якщо подорожчають будівельно-монтажні роботи, будівельні матеріали, сировина тощо (як правило, не менше 10 % від загальних витрат на будівництво й експлуатацію інвестиційного об'єкта).

Користуватися непрямим методом доцільно на попередніх стадіях розробки інвестиційного проекту, оскільки він дає лише приблизне уявлення про необхідний розмір початкових інвестицій. Для остаточного розрахунку потреби у джерелах фінансування застосовується прямий метод.

3. Оцінка вартості залучення власного капіталу із різних джерел.

4. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

5. У випадку необхідності визначення обсягу зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

6. Розробка механізму оптимального співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами формування власних фінансових ресурсів. При цьому доцільно враховувати, що зростання додаткового пайового чи акціонерного капіталу за рахунок сторонніх інвесторів може негативно вплинути на процес управління підприємством першими його засновниками.

5. Управління позиковим капіталом

*Для будь-якого підприємства принципове значення має віддача у формі прибутку використання як власних, так і залучених коштів. Якщо підприємство у своїй діяльності використовує як власний, так і залучений капітал, тоді дохідність власного капіталу може бути підвищена за рахунок банківських кредитів.

Політика управління позиковим капіталом:

1. Проаналізувати процес формування і використання залученого капіталу у звітному періоді.

Для цього доцільно:

• провести аналіз загального обсягу залучених позикових коштів у звітному періоді; форми залучення й ефективність їх використання;

• порівняти темпи зростання позикових і власних коштів; виявити зміну економічних показників діяльності підприємства (обсяг операційної, фінансової й інвестиційної діяльності); загальної суми активів підприємства.

• визначити і проаналізувати динаміку обсягів залученого капіталу за строками.

• вивчити кредиторів за умовами надання ними різних форм фінансового і товарного кредитів, пов'язуючи форми кредитів з кон'юнктурою фінансового і товарного ринків.

• розрахувати і проаналізувати ефективність використання позичкових коштів у розрізі окремих складових і в цілому. На цьому етапі доцільно визначити показники оборотності і рентабельності позичкового капіталу.

2. Визначити мету залучення капіталу в майбутньому періоді.

3. Визначити максимальний обсяг залученого капіталу з урахуванням забезпечення достатньої фінансової стійкості підприємства.

4. Оцінити вартість різних форм позичкового капіталу. Результати такої оцінки можуть бути покладені в основу прийняття управлінських рішень, щодо вибору альтернативних джерел залучення позичкових коштів, які забезпечують потребу підприємства в позиковому капіталі.

5. Визначити співвідношення обсягу короткострокових і довгострокових позичкових коштів.

6. Вибір форм залучення позикових коштів підприємство повинно здійснювати виходячи зі специфіки своєї господарської діяльності.

7. Визначити склад основних кредиторів. Цей склад доцільно визначати, пов'язуючи кредиторів з формами залучення позикових коштів.

8. Проаналізувати умови залучення кредитів (термін надання кредиту; ставка процентів за кредит; умови виплати суми процента; умови виплати основної суми боргу та інші умови).

9. Забезпечити своєчасні розрахунки за отримані кредити. Платежі за обслуговування залученого капіталу відображаються у платіжному календарі і повинні контролюватися в процесі поточної фінансово-господарської діяльності.

10. Забезпечити ефективне використання позичкових коштів. Критерієм такої ефективності є показники оборотності й рента­бельності позикового капіталу.

Для оцінки ефективності використання залучених коштів розраховується система аналітичних показників. Найважливіші з них:

• коефіцієнт концентрації залученого капіталу (ЗалучК/ВБ);

• коефіцієнт заборгованості (або коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів);

• коефіцієнт співвідношення між довгостроковим і короткостроковим залученим капіталом;

• коефіцієнт залучених коштів (КороткострЗалуч/ОА);

• коефіцієнт залучення коштів у частині покриття запасів (ВОК/Запаси)

• середній період надання кредиту (КрЗ*Д/Вр);

• узагальнюючий коефіцієнт фінансової стійкості підприємства ((ВК+ДЗ)/ВБ)

Тема 1

1. Сутність та мета ФМ

2. Принципи ФМ

3 Функції ФМ

4.Інформаційне забезпечення ФМ

Тема 2

1. Інформаційна база управління прибутком і витратами

2.Класифікація систем калькулювання собівартості

3.Поведінка витрат, точка беззбитковості

4.Управління прибутком від різних видів діяльності

5.Політика максимізації прибутку підприємства, операційний важіль

ТЕМА 3

1. Особливості оборотних активів.

Характер участі оборотних активів в опер.циклі.

2.Політика управління оборотними активами.

3.Управління запасами.

4.Управління дебіторською заборгованістю

5.Управління грошовими активами

ТЕМА 4

1.Сутність гр.. потоків та їх класифікація.

2.Принципи управління ГП

3.Політика управління ГП

Тема 5

1.Особливості інвестиційної діяльності, види інвестицій

2.Управління реальними інвестиціями

3.Управління фінансовими інвестиціями

Тема 6

1.СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВИХ РИЗИКІВ.

2.УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ.

Тема 7:

1. Поняття кризового стану підприємства. Види банкрутства.

2. Порядок оголошення підприємства банкрутом.

3. Функції фінансового менеджменту під час здійснення ліквідаційних процедур.

4. Антикризове управління.

5. Діагностика банкрутства.

Тема 9. Управління капіталом

1. Економічна сутність капіталу та його функції

2. Класифікація капіталу.

3. Принципи формування капіталу підприємства

4. Управління власним капіталом

5. Управління позиковим капіталом