37. Нацистський окупаційний режим. Гітлерівська політика державного терору.

На окупованій території німці встановили жорсткий окупаційний режим під назвою “новий порядок”. Адміністративно Україна поділялася на такі території:

Дистрикт “Галичина” у складі генерал-губернаторства (колишня територія Польщі).

Трансністрія у складі Румунії. Це частина Одеської, Вінницької і Миколаївської областей. А Північна Буковина і Бессарабія поверталися до складу Румунії.

Рейхскомісаріат “Україна” у складі північної, центральної і південної частини України вздовж Дніпра, а також частини Білорусі (Берестейщина). Ця територія перебувала під німецькою цивільною владою.

Військова зона – Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська і Сталінська (нині Донецька) області та Крим, що була владою військового командування.

Україну розглядали як життєвий простір для німців, тому передбачалося переселити сюди німецьких колоністів, частину українців знищити, а решту використовувати як робочу силу. Окупаційний режим в Україні виявлявся у:

вивезенні устаткування заводів і фабрик, сировини, продовольства, худоби. У 1943 – березні 1944 рр. було вивезено 9,2 млн. тонн зернових, 3 млн. тонн картоплі, 600 тис. тонн м’яса, 400 тис. тонн цукру тощо;

вивозі культурних цінностей (40 тис. творів мистецтва);

депортації молоді на примусові роботи до Німеччини. Остарбайтерів з України було 2,4 млн. осіб, що складало 85 % від загальної кількості остарбайтерів з СРСР;

створенні 180 таборів для військовополонених, в яких загинуло 1,8 млн. червоноармійців;

загибелі понад 4 млн. осіб мирного населення;

влаштуванні 50 гетто, в яких загинуло 70% євреїв, які проживали на території України;

спаленні за опір окупантам понад 250 сіл разом із мешканцями;

застосуванні системи колективної відповідальності, коли за вчинення опору чи саботажу розстрілювали заручників

38. Націоналістичний та комуністичний рухи опору в Україні у роки Другої світової війни.

На захопленій ворогом території виник Рух опору. Можна виділити такі його види:

1 Польський визвольний рух на західноукраїнських землях. Вони сподівалися, що після війни ця територія знову опиниться у складі Польщі.

2 Радянський партизанський і підпільний рух, який підпорядковувався Москві. Протягом першого року війни діяло небагато загонів. Негативно на розвиток партизанського руху вплинули прорахунки радянського керівництва – довоєнні репресії, ліквідації підпільних баз, наступальна доктрина, спалення лісів при відступі Червоної армії тощо.

Наприкінці травня 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі із Т.Строкачем. З кінця того самого року боротьба проти німців посилюється, особливо після переброски через лінію фронти професійних розвідників і підпільників. Особливо відзначилися партизанські об’єднання О.Федорова, М.Попудренка, С.Ковпака. О.Сабурова, О.Наумова.

Крім того, діяли ще й самостійні загони, які не підпорядковувалися Українському штабу партизанського руху.

Український самостійницький рух. Його очолила Організація українських націоналістів. Історія і роль цієї організації ще потребує об’єктивної оцінки. У 1940 р. стався розкол організації. Фактично утворилося дві структури – ОУН (бандерівці) та ОУН (мельниківці). За ідеологією вони не відрізнялися між собою, різниця полягала у тактиці ведення боротьби за незалежність України.

30 червня 1941 р. провід ОУН(б) таємно від німецького керівництва прибув до Львова й оприлюднив Акт відновлення Української держави. Був створений уряд на чолі з Я.Стецьком. Керівництво ОУН і уряду було заарештовано і відправлено до Берліна. Там від них вимагали публічно відмовитися від Акту. Так і не дочекавшись цього,С.Бандеру, Я.Стецька та декількох інших керівників ОУН запроторили до концтабору. Збагнувши, що Україна перетворюється на колонію, бандерівці почали створювати власні збройні сили, підпільні групи. Похідні групи направлялися в різні регіони – Центральну, Східну і Південну Україну та Крим. Базою національних формувань ОУН(б) стали повстанські загони, утворені на Волині і Поліссі відомим діячем визвольного руху Тарасом Боровцем (Тарасом Бульбою) і названі Українською Повстанською Армією (УПА).

Більш помірковане крило самостійницького руху - ОУН(м) спочатку співпрацювало з німцями, сподіваючись, що вони дозволять створити українську державу після перемоги над Радянським Союзом. У листопаді 1941 р. у Києві було створено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з професором М.Величківським. Це не був орган влади, він мав статус представницького органу українців перед німецькою владою.

У січні 1942 р. на адресу Гітлера надійшов меморандум, підписаний М.Величківським, митрополитом А.Шептицьким та А.Мельником. У ньому висловлювався протест проти німецької політики на Україні, в тому числі і щодо євреїв. Членів Укради піддали репресіям, а невдовзі вона була розпущена.

Історія ОУН-УПА, що вели запеклу боротьбу за незалежність України, залишається важливим фактором легітимації української нації. Тому настав час Президенту і Верховній Раді України визнати представників ОУН-УПА воюючою стороною в роки Другої світової війни, неупереджено розв’язати питання про статус учасників українського національно-визвольного руху.