13. Українська козацька держава – Військо Запорізьке

Ві́йсько Запоро́зьке або Ві́йсько Запоро́зьке Низове — у XVI столітті назва козацького війська з центром у Черкасах, а потім у Запорожжі, від середини XVII століття — української козацької держави на чолі з гетьманом. Через розходження політики керівників Гетьманщини і кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII століття, єдність Війська Запорозького як єдиного військово-політичного тіла була порушена, що відбилося в появі терміну «Військо Запорозьке Низове», яким позначали Січ і підконтрольні їй території. Військо Запорізьке Низове, як військове і державно-адміністративне утворення є продовжувачем середньовічних військово-релігійних військ-орденів Європи.

Держава Війська Запорозького в основних рисах сформувалася протягом 1648—1652 років у ході Визвольної війни українського народу. Вирішальну роль у політичному житті війська відігравав виборний гетьман, якому належала вища військова, адміністративно-політична та судова влада. Провідною верствою виступала козацька старшина, основною соціальною опорою — козацтво, особливо вільне козацтво.

Після невдалої спроби Богдана Хмельницького заснувати монархію, форма правління у Війську Запорозькому еволюціонувала від демократичної до аристократичної республіки. Ускладнення внутрішньо- та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50—60-х років XVII ст. призвело до поляризації пропольськи та промосковськи орієнтованих сил, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо-політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.

Загострення соціального протистояння, нездатність старшини після смерті Б. Хмельницького об'єднанти зусилля та висунути загальновизнаного лідера призвели до деградації Війська Запорозького, ліквідації Запорізької Січі у 1775 й остаточно інкорпорації Гетьманщини до Російської імперії у 1783 році.

14. Україна в добу Руїни (1657-1687): загальна характеристика

Руїна - період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики пов’язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1658—1680.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Причини Руїни

*відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті:

*глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

*егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

*перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Гетьмани Руїни: Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович

Правобережні: Павло Тетеря, Петро Дорошенко

Лівобережні: Іван Брюховецький, Дем'ян Многогрішний