1.Істрія України як суспільний процес і наука (джерельна база, історіографія)

Історія України – галузь історичної науки, що вивчає історію українського народу та Української держави. Як наука, історія України виникла ще в епоху Київської Русі. Першими писемними джерелами з історії України є літописи, які розповідають про Київську Русь, про боротьбу проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини. З часом Історія України поповнювалася новими історичними працями. Історія України нерозривно пов’язана з такими велетнями історичної науки, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський. До утворення незалежної Української держави історія України як наукова галузь майже не розвивалась. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. Переважна більшість учених поділяють історію України за принципом, якого дотримувався Михайло Грушевський: історія України стародавньої доби, історія України княжої доби, історія України литовсько-польської доби, історія України епохи козаччини і гетьманської держави, історія України періоду боротьби за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), історія України в часи Української національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.), історія України в радянську державність, історія України в період незалежної Української держави.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

*речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

*етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

*лінгвістичні — дані з історії розвитку мови;

*усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки ;

*писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.