64.Речення як основна одиниця синтаксису

За Ю. Масловим, речення - центральний аспект синтаксису, основна ділянка, в якій формується людська думка і здійснюється мовленнєве спілкування людей.

Речення характеризується:

- комунікативністю

- відносною самостійністю

- структурною цілісністю (речення будується за певною структурною моделлю)

Шкільне визначення речення як групи слів або окремого слова, що виражає закінчену думку, є неприйнятним, оскільки не кожне речення здатне до цього: А ну! Що? Ось тобі на! Крім того, речення може виражати кілька завершених думок.

В реченні можна виділити 2 аспекти: структурний і функціональний, причому перший належить мові, а другий - мовленню.

За структурним аспектом стало закріплюватись поняття речення, або синтаксема, а за комунікативним - висловлення, таким чином, синтаксема входить до парадигми фонема, морфема, лексема, синтаксема, а висловлення - до іншого термінологічного ряду: звук, морф (аломорф), слово (лекса), висловлення.

Крім того, основними ознаками речення є предикативність та інтонація.

Предикативність - співвіднесеність змісту речення з обєктивною дійсністю. Завдяки цій ознаці зміст речення трактується як реальний, можливий, бажаний тощо: Він читає книжку. Він, можливо, читатиме. Читай книжку! (Читав би ти:).

Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичним значенням модальності, способу і часу.

Модальність - висловлення мовцем свого відношення до дійсності.

Інтонаційна ознака розподіляє речення на 3 групи: розповідні, питальні, спонукальні.

За структурою речення можуть бути простими і складними, поширеними чи непоширеними, односкладними чи двоскладними.

Інформація. яка повідомляється в реченні, нащивається пропозицією, або диктумом, а власне ставлення мовця - модусом.

Дрібнішою синтаксичною конструкцією є словосполучення

65. Предикативність і модальність як основні ознаки речення

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.