33. . Акустичний аспект вивчення звукової будови мови

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коли­вання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою буде й амплітуда коливання і відповідно сила звука. Сила зву­ка вимірюється белами. Десята доля бела називається де­цибелом. Гучність шелесту листя дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова — 70 децибелам, а звук літа-. ка — 100 децибелам.

Висота звука залежить від частоти коливань за одини­цю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопра­но). Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динаміч­ним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним на­голосом. Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важ­ливих особливостей звуків, за якою вони протиставляють­ся і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій, чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та корот­кі голосні.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр (від фр. timbre "дзвіночок") — звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додатко­вих тонів, які є вищими від основного. Такі тони назива­ють обертонами (від нім. dber "верхній, вищий"). Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають оберто­ни в 200, 300, 400 герців.

В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор — порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для музичних інструментів — їх корпус, у лю­дини — порожнина рота, носа і глотки). Самі обертони є слабкими, але їх звучання може бути посилене резонато­ром — тілом, у якому відбувається явище резонансу.

34.Сегментні та суперсегментні явища.

Між типами інтонаційних конструкцій і розмаїтими кон­кретними, мовленнєвими реалізаціями їх приблизно така ж різниця, як між фонемою і звуком. Це означає, що інтонацію і так само наголос можна, подібно до звуків, розділити між фонетикою і фонологією, виділити тут чисто мовленнєві фо­нетичні явища і такі речі, що мають мовну, фонологічну зна­чимість. В останньому випадку, при розгляді інтонації та на­голосу з лінгвістичної точки зору, їх прийнято визначати як супрасегментні фонологічні одиниці. Сегментні фонологічні одиниці — фонеми.

Синтагма. Енклітики і проклітики. У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спіль­ним наголосом. Такі слова називають клітиками. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище — проклізою (від гр. proclino "нахиляю вперед"). Наприклад: переді мною, ми­мо нас, польськ., przy óknie, нім. an die Tafel [andltáfsl], англ. in the house [möahaus]. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою (від гр. endino "відхиляю"). Наприклад: рос. во поле, за руку, ó земь, аз лесу, за спину; польськ. nié daj вщ.