1.3.2. Складання конспекту джерела наукової інформації

Складання конспекту джерела наукової інформації – складний процес, що має на меті опрацювання та глибоке осмислення інформації, стисле відображення джерела у письмовій формі.

«Запам’ятайте».

Конспект (від лат. conspectus – огляд) – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Розрізняють:

• текстуальний конспект (письмова фіксація інформації словами і реченнями з тексту);

• вільний конспект (основний зміст передається тезами, доповненими фактичним матеріалом);

• комбінований конспект (поєднання вищеназваних видів конспектування).

Окрім того, можна написати стислий конспект, передаючи в узагальненому вигляді тільки найсуттєвішу інформацію джерела, або докладний (деталізований) конспект, який буде містити конкретні основні положення джерела у вигляді пояснень, аргументів тощо.

«Перевірте себе».

Складаючи конспект друкованого джерела, спочатку необхідно визначити основну інформацію абзаців, виділивши ключові слова, словосполучення, речення. Далі слід розподілити текст на структурно-змістові частини, визначивши у кожній з них основну і другорядну інформацію. Виділивши основну інформацію, необхідно визначити ту її частину, яку передаватимете дослівно, і ту, яку трансформуєте у скорочений варіант.

Записуючи інформацію, доцільно:

• прості речення об’єднати у складні,

• вилучити дієприкметникові та дієприслівникові звороти,

• спростити складні конструкції,

• скористатися загальноприйнятим скороченим записом слів,

• передати інформацію у вигляді схем, графіків, таблиць тощо,

• використати підкреслювання різними кольорами, спеціальними позначками.

Після того, як конспект уже записано, доцільно перевірити, чи точно наведено цитати та інші дані, чи нормативним є текст конспекту, чи є логічним за побудовою.

Набагато складніше складати конспект наукової інформації, що сприймається на слух, оскільки одночасно необхідно не тільки відбирати необхідний матеріал, а й швидко його занотовувати. Такий процес передбачає три етапи: по-перше, це усвідомлення інформації, що сприймається на слух; по-друге, визначення основної і допоміжної інформації; по-третє, фіксація обраного матеріалу.

«Перевірте себе».

Створюючи конспект, наприклад, лекції, необхідно відкидати неголовне, скорочено фіксуючи головну інформацію у вигляді дієслів та частин фраз. Уже відому інформацію можна записувати у скороченому вигляді, наприклад, іменники замінювати особовими займенниками, вживати символи, абревіатури, уникати несуттєвих прикметників при іменниках та прислівників при дієсловах. Фраз, що дублюються, необхідно уникати. Нову інформацію слід записувати найбільш точно та повно.

1.4.1. Анотування джерела науково-технічної інформації

Опанувавши композиційно-змістовий аналіз наукового джерела, майбутні фахівці архітектурної галузі повинні розвинути навички аналітичного опрацювання джерел: анотування, реферування, рецензування.

«Запам’ятайте».

Анотування (від лат. annotatio – зауваження, помітка, від annoto – позначаю) – це процес створення анотації. Анотація – коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо, тобто дає інформацію про структуру, особливості джерела.

Подається анотація на звороті титульної сторінки джерела, а також у видавничих проспектах, журнальних оглядах, бібліографічних покажчиках.

За структурою анотація складається із трьох частин:

• опису бібліографічних ознак джерела;

• короткої інформації про зміст, структуру та особливості джерела;

• вказівок, для кого джерело призначене.

Розрізняють такі види анотацій:

1. довідкові та рекомендаційні анотації (за змістом та цільовим призначенням);

2. загальні та спеціалізовані (за повнотою охоплення змісту анотованого джерела);

3. групові та негрупові (за кількістю анотованих джерел).

Довідкові анотації найбільш поширені, оскільки вони є найефективнішими у наданні вчасної, об’єктивної та достатньої інформації про появу нових наукових (і не тільки) джерел [34].

Для створення анотації спочатку необхідно ознайомитися з вихідними даними наукового джерела, тобто з’ясувати назву, жанр, інформацію про автора, рік і місце видання, структуру, обсяг, ілюстрації тощо.

Після ознайомлення з вихідними даними необхідно прочитати текст джерела, проаналізувавши структуру тексту: визначити вступну, основну та заключну частини. Далі слід з’ясувати, які проблеми висвітлюються у джерелі, які завдання розв’язує і яких висновків дійшов автор, актуальність та адресат джерела.

Мова анотації має бути науковою, лаконічною, з дотриманням мовних норм. Обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків.