41. Сучасні джерела легітимності політичної влади.

Основними джерелами легітимності влади, як правило, виступають основні суб’єкти: народ, уряд і зовнішньополітичні структури.

Джерелами влади є авторитет, харизма, сила, престиж, закон, багатство, знання, інтерес, таємниця.

Для успішної реалізації влади елітою, необхідно, щоб люди які до неї входять володіли як політичною волею так і знаннями у сфері застосування влади. Воля робить владу активною. Знання наділяють владу передбачуваністю.

У психологічному плані влада виникає через природну схильність однієї частини до володарювання, іншої до підкорення.

В соціальному плані вона випливає з соціальної та ролевої неоднорідності суспільства, незадоволеності інтересів певних суспільних груп, необхідності їх узгодженості, поділу праці на управлінську та виконавчу.

Народ (маси) - делегує частину своєї волі політичній еліті, - засвоює зміст політичної волі еліти, погоджується з її наказами та виконує їх

Політична еліта - має право приймати рішення від імені всього народу, що регулюють суспільні відносини, - контролює поведінку мас через позитивні і негативні санкції - має престиж і певні привілеї.

При цьому політична еліта використовує всі наявні у державі ресурси

1.структурні: закони, суд, державний апарат, партійну дисципліну;

2.психологічні: страх, інтерес, переконання

3. матеріальні ресурси

42. Централізація та децентралізація влади.

Проблема централізації/децентралізації влади є достатньо широкою, тому для більш структурованого викладу варто розглядати її у контексті аналізу особливостей форм державного устрою - територіально-організаційної структури держави, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати, провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади. Так, поділ форм державного устрою на централізовані і децентралізовані дозволяє проводити аналіз двох рівнів взаємодії державних структур:

По-перше, дозволяє з'ясувати характер взаємин між центральними і регіональними органами влади.

По-друге, визначає специфіку зв'язків між центральними і регіональними органами влади, з одного боку, і місцевою владою, з іншого.

У такому випадку стає зрозумілим, що політичні регіони посткомуністичних держав відрізняються ступенем централізації/децентралізації (концентрації/деконцентрації) влади та способом її функціонування.

Однак зазначені вище характеристики не дозволяють вказати на всі особливості та характеристики пострадянських держав. Для цього варто застосувати критерії визначення рівня деконцентрації влади у пострадянських державах, що виділяє К. Мацузато :

1)конституційний статус;

2)виборність обласних і районних голів і мерів;

3)виборність обласних і районних депутатів населенням чи делегування цих депутатів з нижчих органів влади;

4)існування регіональних чи місцевих бюджетів, чи наявність консолідованого загальнонаціонального бюджету;

5)призначення обласних і районних голів і мерів зверху чи ні; їх призначення з місцевих кандидатів чи ні;

6)кар'єрні вподобання регіональних еліт (їх поведінка у скрутні часи своїх регіонів);

7)функціонування інститутів, що управляють державною власністю, включаючи приватизацію.

Є ще принаймні кілька переваг від посилення ролі місцевого самоврядування. Одна з них – створення передумов для ліквідації корупції. Нинішня централізація влади концентрує і економічні та бізнесові потоки, спрощує зв’язок бізнесу і влади, робить такий зв’язок практично невідворотним, звідси робить неможливими принципи демократії, прав і свобод людей, того, що є серцевиною європейської демократії.