1.3.3. Зближення інститутів контрактного права європейських країн у Новий та Новітній час

В континентальній Європі широкомасштабний наступ на звичай торгового обороту як засіб уніфікації контрактного права розпочався з поширенням національних кодифікацій цивільного та комерційного права. Яскравим прикладом такої систематизації законодавства є створення французького Цивільного кодексу 1804 р. (Кодексу Наполеона)²⁶², за яким Франція перетворювалася на "Республіку стабільної власності"²⁶³. У Кодексі Наполеона вперше законодавчо був закріплений принцип свободи договорів. Навіть імперативна норма "публічного порядку" (ст. 6) не скасовувала цього принципу²⁶⁴. Право за законом, об’єк­тивне право у Кодексі було прирівняне до суб’єктивного права, яке випливає з партикулярної угоди.

Найвпливовіші кодифіковані акти германської правової сім’ї — це Германське цивільне уложення та Германське торгове уложення, які були розроблені майже через століття після відповідних французьких кодексів і набули чинності 1 січня 1900 р.

Проте найстарішим серед кодексів країн германської правової сім’ї є Австрійське цивільне уложення 1811 р. Воно містить прогресивні для свого часу норми, які регулюють оферту і акцепт, дієздатність, визнання договору недійсним на підставі помилки, обману або погрози. Задовго до ухвалення подібних норм у Німеччині та інших країнах континентальної Європи до Австрійського цивільного уложення були включені норми, які захищають від негативних наслідків типових "загальних умов ведення бізнесу", що мають "особливий зміст" або "серйозно зачіпають інтереси одного з партнерів" (§ 864а, 879, ІІІ).

Всі інші країни континентальної Європи орієнтувались у своїй кодифікації на французький або німецький зразок. Кодекс Наполеона вплинув на приватноправову кодифікацію в Італії та Іспанії. Німецькі кодекси — на систематизацію законодавства в скан­динавських країнах. Однак 10 грудня 1907 р. був ухвалений швейцарським парламентом, а 1 січня 1912 р. набув чинності Цивільний кодекс Швейцарії, який поєднав як романську, так і німецьку традиції приватного права²⁶⁵.

Заради справедливості необхідно підкреслити, що національні кодифікації контрактного права аж ніяк не відмінили, а лише на певний час загальмували його приватноправову уніфікацію на основі звичаїв міжнародного торгового обороту. Показово інше — "націоналізація" норм договірного права підготувала і спричинила появу третьої історичної тенденції його інтеграції — міжнародно-правову уніфікацію контракт-ного права європейських країн.

Для виявлення зв’язку між національною та міжнародною уніфікацією вдалим вбачається приклад зближення приватного права скандинавських країн. Так, характерна для скандинавської правової традиції особливість — міждержавна уніфікованість норм приватного права цих країн — була забезпечена створенням так званих універсальних кодексів (Кодекс Данії 1683р. Шведський кодекс 1743). Здійснена на основі цих кодексів внутрішньодержавна уніфікація приватного права скандинавських країн у XVII — XVIII ст. ст. сприяла скандинавській міждержавній уніфікації у другій половині ХІХ ст. Так, у Швеції, Данії, Норвегії одночасно (1880 р.) набув чинності єдиний Кодекс про вексель. У 90-х роках цього ж століття було ухвалено єдині закони, які регулювали різні аспекти торгового і морського права.

Уніфікація договірного права, яка розпочалася на межі ХІХ та ХХ століть, в цілому була завершена у 1920-х роках шляхом укладення єдиних для скандинавських країн нормативно-правових актів: Закону про купівлю-продаж рухомого майна та Закону про договори та інші правові угоди у сфері речового права. Таким чином у скандинавських країнах сформувалося уніфіковане договірне право.

Таємниця особливої схильності скандинавів до правової уніфікації приватного права, на наш погляд, розкривається через безпосередню дію принаймні двох факторів. По-перше, інтеграційні процеси в праві цих країн розгорталися на базі унікальної культурно-історичної єдності цих народів. По-друге, скандинавській міждержавній уніфікації приватного права передувала скоординована національна правова уніфікація в окремих країнах цього європейського регіону.

Отже національна уніфікація підготувала безпосередні передумови міжнародної правової інтеграції, яка розгорнулася у ХХ ст. Однак взаємозв’язок між цими двома формами правової інтеграції не є простою, механічною детермінацією.

Гальмуючий вплив на інтернаціоналізацію приватного права з XVII ст. до середини ХІХ ст. здійснюють саме тогочасна політика та публічне право, що її забезпечувало. Виникнення мистецтва політики в Італії та Іспанії спричиняє появу нової доктрини європейської єдності на основі "політичної рівноваги" або "балансу сил в Європі"(англ. the balance of power in Europe). Ця доктрина завдала серйозного удару по праву, підмінила ідею верховенства права установкою політичної доцільності. Викликом доктрині рівноваги стали Велика французька революція і наполеонівські війни. Однак доктрина встояла, а ідея рівноваги отримала нове підґрунтя після утворення Загальноєвропейської коаліції на основі договорів 1814 і 1815 років. Згодом революції 1830—1848 років зруйнували загальноєвропейський "політичний ареопаг". З другої половини ХІХ століття починається нова ера — ера скликання конгресів, початок якої поклав Паризький конгрес 1856 р.²⁶⁶

На відміну від політичних, економічні фактори завжди виконували функцію каталізатора інтеграційних процесів у галузі приватного права. У якості провідних галузей економіки, які спонукали до активізації інтеграційно-правових процесів у Новий час, виділяється стрімке зростання міжнародної торгівлі наприкінці XIX ст.²⁶⁷ та пов’язаний з цим розвиток транскордонних перевезень²⁶⁸.

Як свідчить історія приватного права, у ХІХ — ХХ ст. провідною формою міжнародно-правової інтеграції приватного права виступає конвенційна уніфікація.

Початок укладення таких конвенцій закладає уніфікація морського торгового права. Так, у 1865 р. в Йорку (Великобританія) була розпочата уніфікація так званих Йорк-Антверпенських правил про загальну аварію. Бернський конгрес 1874 р., привів до створення Світового поштового союзу. В результаті державами-членами було створено низку одноманітних правил поштового зв’язку. Телеграфні конференції додали до них гармонізовані правила, яких дотримувалися члени Телеграфного союзу.

З кінця ХІХ ст. за ініціативою відомого італійського юриста П.С. Манчіні починається процес укладення спеціальної міжнародної конвенції з міжнародного приватного права. Ця підготовча робота була завершена у 1893 р. урядом Нідерландів, коли було скликано першу сесію Гаазької конференції з міжнародного приватного права. В подальшому ця конференція скликається вже регулярно і в 1951 р. вона отримує статус міжнародної організації.

Паралельно з міждержавним співробітництвом у цій галузі активізуються напрями доктринально-правової та приватноправової уніфікації контрактного права, які були призупинені з початком національних кодифікацій цього правового інституту. Починається відродження концепцій ius commune та lex mercatoria. З кінця ХІХ ст. цей процес супроводжує створення міжнародних наукових асоціацій, які ставлять собі за мету зближення правових систем усіх цивілізованих країн. Так 1873 р. в Генті створюється Інститут міжнародного права, а в Брюсселі — Асоціація з реформи та кодифікації права народів, яка з 1895 р. отримує назву Асоціації міжнародного права. Як нами вже зазначалося, на межі ХІХ і ХХ ст. в європейських академічних колах починається рух юристів-компаративістів, що призводить до утворення у 1924 р. Міжнародної академії порівняльного права в Гаазі.

У цей же час в межах приватноправової уніфікації починають утворюватися не тільки наукові, а й неурядові міжнародні організації, які спеціалізуються на сприянні інтеграції різних правових систем. Так, наприклад, 1897 р. в Антверпені за підтримки уряду Бельгії створено Міжнародний морський комітет, який об'єднав асоціації морського права різних держав і з 1897 р. регулярно проводить конференції з уніфікації морського права. Показово, що Статут цієї неурядової міжнародної організації передбачає не тільки міжнародну конвенційну, а й приватноправову уніфікацію морського права шляхом "сприяння всіма належними засобами і діяльністю уніфікації морського і торгового права, а також морських звичаїв та практики"²⁶⁹. Величезні практичні наслідки мало утворення у 1920 р. авторитетної неурядової організації — Міжнародної торгової палати (МТП), яка нині є одним з найбільш активних організаторів процесу приватноправової уніфікації та глобалізації торгівлі.

Найбільших масштабів міжнародна уніфікація контрактного права набула в ХХ ст. Характерна риса цього періоду — підвищення ролі урядових міжнародних організацій, які все більше виконують функції організаторів інтеграційно-правових процесів. Так, під егідою Ліги Націй 1926 р. створюється міжурядова наукова установа — Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА), діяльність якої виявляється дуже плідною. За сприяння Ліги Націй 1930 р. ухвалюються Женевські вексельні конвенції і 1931 р. — Женевські чекові конвенції.

Зближення національних інститутів контрактного права, як і процес міжнародної правової інтеграції в цілому, уповільнюється напередодні другої світової війни і практично зупиняється під час її розгортання.

Принципово новий період зближення систем приватного права розпочинається у другій половині ХХ ст. з утворенням у 1945 р. Організації Об'єднаних Націй та системи її інституцій (серед яких в першу чергу виділяється Комісія ООН з міжнародного торгового права — ЮНСІТРАЛ, що створена у 1966 р.). Посилюється вже проявлена до війни тенденція провідної участі в цьому процесі міжнародних організацій. Однак виникає і нова тенденція — активізація інтеграційно-правових зусиль на регіональному рівні.

Поява Європейських Співтовариств висуває на перший план європейську правову інтеграцію, яка все більше набуває своєрідних рис. Це дозволяє розглядати її як особливу, четверту історичну тенденцію "європеїзації" контрактного права, яка. виходячи з провідних засобів правового зближення, задіяних в її межах, має бути позначена як європейсько-правова уніфікація та гармонізація контрактного права.

Зближення правових систем держав-членів як мета Співтовариства було передбачено Договором від 25 березня 1957 р. про створення Європейського економічного співтовариства²⁷⁰. В цьому Договорі була навіть передбачена окрема глава (Глава 3. Зближення законодавств), в якій передбачалося, що за пропозицією Комісії і після консультацій з Європейським Парламентом і Економічним та соціальним комітетом, Рада має повноваження на основі одноголосного волевиявлення ухвалювати рішення про зближення законів та правових актів виконавчої влади держав-членів (ст. 101 Договору 1957 р.). При цьому дотримувався функціональний підхід — уніфікації підлягають лише ті акти національного права, які безпосередньо впливають на функціонування спільного ринку, який, як виявилося, не заважає розширенню масштабів правової інтеграції.

Договір про утворення Європейського Союзу (Маастрихтський договір 1992 р.) вніс істотні зміни до процедури зближення законодавства держав — членів ЄС. Відповідно до п. 1 ст. 100a Рада може розробляти заходи щодо зближення правових норм не одноголосно, а кваліфікованою більшістю голосів. Однак, що важливо, вибірково-функціональний підхід був збережений — інтеграційний процес націлюється на норми, що забезпечують створення і функціонування внутрішнього ринку Євросоюзу.

Процес "європеїзації" контрактного права розпочався не відразу, а на певному якісному рівні економічної інтеграції, коли всім стало зрозуміло, що одним із ризиків, що стримують вільний рух товарів, послуг, осіб та капіталу, є невідоме для сторін контрактів цивільне та господарське законодавство інших держав — членів ЄС, "нетарифний бар’єр щодо торгівлі"²⁷¹.

Можлива наступна періодизація новітньої історії зближення контрактного права європейських країн:

1 етап (кінець 1960 — кінець 1980 рр.), для якого характерні європейська "конвенційна" уніфікація колізійних та процесуальних норм та жорстка "директивна" гармонізація матеріальних норм національних інститутів контрактного права;

2 етап (1990 — 2003 р.), під час якого здійснено перехід до м'якої "директивної" гармонізації та розгортання кодифікації матеріальних норм контрактного права, що кінцевим рахунком набула неофіційного, приватноправового характеру;

3 етап (2003 р. — по цей час) починався з розгортання "регламентарної" уніфікації колізійних та процесуальних норм контрактного права європейських країн, що замінює аналогічну "конвенційну" уніфікацію. Відмічається поглиблення широко-масштабних і довготривалих підготовчих наукових робіт з кодифікації цивільного права, а Єврокомісією ініціюється пошук нових моделей "європеїзації" контрактного права.

Отже за підсумками аналізу історичного аспекту предмета дослідження ми надійшли до наступних методологічних висновків, які вбачаються досить важливими для подальшої логіки роботи:

по-перше, виявлено основні історичні передумови правової інтеграції контрактного права, які можуть бути проранжовані наступним чином: економічні, політичні, культурно-правові й, нарешті, юридико-технічні;

по-друге, з’ясовано головну причину зближення національних інститутів контрактного права, яка формується через протилежну спрямованість стихійної економічної інтеграції і тенденції на самоідентифікацію внутрідержавного права, якій значно сприяє перманентний процес систематизації законодавства. Ця причина полягає в необхідності подолання конфлікту між транснаціональною природою нових економічних відносин, що сформувалися, і національного характеру старих правових норм, що призначені їх врегульовувати;

по-третє, можна констатувати, що історія "європеїзації" контрактного права характеризується застосуванням різноманітних засобів. Проте на початку ХХІ століття з різних причин зближення контрактного права країн-членів ще є далеким від свого завершення. Все це змушує ретельно дослідити всі відомі засоби уніфікації та гармонізації для з'ясування інтеграційних можливостей кожного з них та адекватної оцінки перспектив "європеїзації" контрактного права в цілому.