1.2.2. Підсистема понять, що розкриває сутність уніфікації та гармонізації права

Найбільш проблемним питанням у створенні терміносистеми зближення правових систем є розмежування понять "гармонізація" та "уніфікація", єдиного розуміння яких, як відмічає більшість дослідників, просто не існує¹⁴². Наприклад, якщо А. Х. Саїдов вважає, що поняття "уніфікація" ширше за "гармонізацію"¹⁴³, то М. В. Савчин дотримується іншої точки зору¹⁴⁴.

Однак поступово стає домінуючим розуміння гармонізації та уніфікації як двох способів зближення правових систем або правової інтеграції¹⁴⁵.

На наш погляд, найбільш продуктивним щодо їх розмежування зближення є підхід, який за основу бере процес нормотворчості.

Якщо створюється нове, спільне для декількох правових систем, певним чином юридично оформлене джерело права — це уніфікація. Результат такого зближення — "уніфіковані" норми, які далеко не завжди є однаковими, унітарними нормами. Але вони завжди єдині, тому що системно зв’язані, сполучені, певним чином упорядковані за допомогою спільних джерел права. Дуже важливо, щоб така норма мала більшу юридичну силу, ніж інші норми національного законодавства.

Якщо нові спільні джерела не створюються, а зближення правових систем відбувається шляхом подолання розбіжностей існуючих норм на підставі неофіційного зразка (моделі, еталона), тобто за допомогою необов'язкових для систем, що зближуються, джерел, — це гармонізація.

Таке "джерельне" впорядкування цих термінів в цілому відповідає загальним тенденціям їх визначення, що склалися в юриспруденції. Так, уніфікація права найчастіше визнається процесом "розробки і введення в дію загальнообов'язкових одноманітних юридичних норм" (Ю. А. Тихомиров) або трактується як "заміна двох або більше правових систем однією єдиною правовою системою" (П. Круз). Гармонізація ж визначається як узгодження загальних підходів, концепцій, розробка загальних правових принципів (Ю. А. Тихомиров) і усунення суперечностей та відмінностей правових систем, формування мінімальних загальних вимог і стандартів (П. Круз)¹⁴⁶.

Зупинимось більш детально на уніфікації, яка зазвичай визнається найбільш ефективною і розповсюдженою формою зближення національних правових систем.

В науковій літературі переважає позитивна оцінка уніфікації як процесу прогресивного розвитку права¹⁴⁷. Про особливу увагу до уніфікації свідчить той факт, що деякі дослідники навіть пропонують виділити "науку уніфікації права" в якості самостійного наукового напрямку¹⁴⁸ .

Проте тенденція до розширення змісту цього поняття аж до ототожнення із самим процесом правового зближення або інтеграції приховує небезпеку банальної логічної помилки — підміни тези. Тому праві ті дослідники, які закликають не забувати його етимологію — "у вузькому або власному сенсі слова уніфікація права як результат означає одноманітне нормативне регулювання у різних країнах тих або інших суспільних відносин"¹⁴⁹.

Дійсно, термін "уніфікація" прийшов до юридичної науки з французької мови як unie facere — робити єдиним. Проте первісна етимологія терміна "уніфікація" походить від латинських слів "unio" і "facere". "Unio" означає поєднувати, сполучати¹⁵⁰, а "facere" — робити, виробляти, вчиняти дії¹⁵¹. Поєднання цих слів може означати — "вчиняти дії щодо поєднання, сполучення".

Цей термін виник на початку XX в. для позначення зближення різних національних правових систем шляхом трансформації встановлених в міжнародних конвенціях єдиних правових норм у внутрішньодержавне законодавство країн-учасниць. Це, до речі, пояснює той факт, що найчастіше у назві міжнародних актів і передусім з міжнародного транспортного права (де конвенційна уніфікація набула найбільших масштабів) використовується саме термін "уніфікація"¹⁵². Поява розмаїття нових форм зближення призвела до використання в доктрині правової інтеграції інших суміжних термінів і понять. Серед них особливо виділяються ті, за допомогою яких здійснюється уточнення форм уніфікації: "міжнародно-правова уніфікація" та "приватноправова уніфікація", які ввела до наукового лексикону Н. Г. Вілкова¹⁵³.

Нині у тлумаченні змісту терміна "уніфікація" простежується дві тенденції: з одного боку (і найчастіше) під цим терміном розуміється процес створення уніфікованих норм, а з іншого — процес їх застосування. Обидва ці процеси супроводжують міжнародну (міжнародно-правову) уніфікацію права, яка за засобами здійснення поділяється на два види:

1. Договірна або конвенційна уніфікація законодавства, яка передбачає створення за допомогою міжнародних договорів (конвенцій) єдиних для держав-членів норм. Основною перевагою конвенційного способу зближення національних систем права є можливість варіювання масштабами правової інтеграції, оскільки такий міжнародний договір може містити як норми прямої дії, так і визначати лише загальні параметри зближення.

Конвенційна уніфікація може відбуватися і в формі міжнародної кодифікації, яка або ототожнюється з уніфікацією¹⁵⁴, або розглядається як окремий процес¹⁵⁵. І в жодному випадку ці поняття не протиставляються. Це дозволяє припустити, що "уніфікація" є родовим поняттям щодо "кодифікації". Дійсно, створення кодифікованих норм завжди призводить до уніфікації системи законодавства, до якої вони інтегровані. Однак сама уніфікація може відбуватися і за допомогою інших засобів, ніж створення загальних кодексів та зводів законів¹⁵⁶.

З'ясувати правову природу міжнародної кодифікації та відмежувати її від інших форм конвенційної уніфікації можна за допомогою редукції, яку запропонував С. М. Лєбєдєв. На його думку, використовуються дві основні форми уніфікації, які здійснюються конвенційним шляхом: інкорпорація відповідних правил у текст інтегральної конвенції — convention integrale або конвенції inter partes (інтегральна конвенційна уніфікація), чи виклад таких правил у вигляді одноманітного закону loi uniforme або uniform law, що є додатком до конвенції (одноманітна конвенційна уніфікація). Отже в обох випадках уніфікація відбувається на основі конвенційного міжнародного зобов’язання держави-члена¹⁵⁷.

2. М'яка уніфікація, яка спирається на застосування джерел міжнародного права інших, ніж міждержавні конвенції (головним чином рішень міжнародних організацій), що одержали назву м'якого права (soft law).

На відміну від конвенційних норм міжнародного права, обов’язковість норм м’якого права потребує підтвердження, яке відбувається різними способами. Основним з них є спосіб визнання таких норм обов’язковими у застосуванні через підтвердження державами-членами обов’язковості такого акта міжнародної організації при його прийнятті шляхом голосування. При тривалому застосуванні на практиці такі норми можуть набувати юридичної сили міжнародного звичаю¹⁵⁸.

М'яка уніфікація з певними застереженнями може бути визнана перехідною формою зближення, що займає проміжне місце між уніфікацією та гармонізацією. Така невизначеність ("перехідність") зберігається доти, доки обов’язковість м'якої міжнародної норми є потенційною. Якщо вона підтверджена, — то це вже форма міжнародної уніфікації. Якщо ж обов’язковість такої норми заперечується або не підтверджується у встановлений чи розумний термін (при недостатності мовчазної згоди), але при тому ці норми фактично впливають на законодавство країни, яка формально її не визнала, то ми маємо приклад гармонізації права.

Незважаючи на певну теоретичну "незручність", ця форма зближення є виправданою на практиці, оскільки таке визнання юридично зобов’язуючої сили норм м’якого права відбувається поступово і це дає можливість у процесі застосування вдосконалювати їх зміст та механізм реалізації.

Необхідно визнати особливу роль у процесі конвенційної (договірної) уніфікації деяких процедур, які її супроводжують, певною мірою її забезпечують, але безпосередньо не належать до цієї форми уніфікації.

Так, у класичній науці міжнародного права переважна більшість дослідників (А. С. Гавердовський, Л. Х. Мінгазов, А. С. Мюллерсон, Е. Т. Усенко, С. В. Черніченко) конвенційну уніфікацію пов'язує з імплементацією, яка визначається як процес, спрямований на визнання та застосування міжнародних норм у внутрішньодержавному праві¹⁵⁹.

Імплементація здійснюється за допомогою таких способів, як трансформація, рецепція, інкорпорація, відсилання¹⁶⁰.

Трансформація розуміється як сукупність "способів здійснення міжнародних зобов'язань держави за допомогою видання нею національних правових актів"¹⁶¹ і має досить розгалужену класифікацію¹⁶².

Якщо трансформація здебільшого є одноактною дією національного парламенту, ухваленням формального законодавчого акта, то сукупність правових заходів держави щодо ухвалення низки взаємопов'язаних актів, спрямованих на виконання приписів міжнародного права, а також щодо їх правореалізації, називається рецепцією національним правом правил міжнародних договорів. Рецепція включає дві складові: ратифікацію або схвалення міжнародних договорів та передачу (трансмісію) прав і обов'язків, покладених договором на державу, компетентним державним органам з метою безпосередньої їх реалізації¹⁶³.

Інкорпорація — це процес внесення до відповідних нормативно-правових актів певної держави, як правило, спеціальних норм міжнародного права, що не суперечать загальним нормам і принципам національного законодавства.

Міжнародним договором може бути прямо передбачена імплементація його норм у законодавство країни-члена. Як свідчить практика, "у формі інкорпорації у внутрішньодержавне право впроваджуються переважно різні технічні, медико-санітарні, адміністративні норми, правила, регулюючі міжнародні повітряні і морські сполучення"¹⁶⁴.

Відсилання — це правова форма припису з боку держави суб'єктам національного права за зазначених обставин керуватися міжнародно-правовими нормами або нормами іноземної системи права¹⁶⁵.

Нині загальновизнаним постає виділення такого виду зближення національних правових систем, як приватноправова уніфікація, що істотно відрізняється від уніфікації міжнародно-правової.

Як вже нами зазначалося, на рівні докторської дисертації обґрунтування цього виду уніфікації договірного права було здійснено Н. Г. Вілковою у 2001 році¹⁶⁶. Проте першим розширив коло інструментів уніфікації А. С. Комаров, який до міжнародних конвенцій додав альтернативні методи уніфікації — типові (модельні) закони і рекомендації, кодекси поведінки в певній області діяльності і стандартні форми договорів¹⁶⁷. Потім ця позиція набула академічного закріплення в роботах М. М. Богуславського, який зауважив, що уніфікація може здійснюватися шляхом введення в національне законодавство нормативних положень, розроблених в рамках міжнародних договорів; формування модельних і одноманітних законів; вироблення різних типових договорів; формулювання міжнародними організаціями торгових звичаїв, що склалися, у вигляді так званих торгових термінів¹⁶⁸.

Суть приватноправової уніфікації полягає в тому, що при такій уніфікації національних правових систем створюються єдині для них норми не у позитивній формі, а у формі звичаю міжнародного торгового обороту. Отже уніфікація у даному випадку відбувається не на основі норм міжнародного публічного права, а на основі особливого правопорядку, який отримав назву нового lex mercatoria. Незважаючи на те, що ці норми можуть бути санкціоновані неурядовими міжнародними організаціями або академічними товариствами (наприклад УНІДРУА, ЮНСІТРАЛ, МТП), вони не підлягають імплементації в офіційно встановленій формі, а отримують фактичне державне санкціонування юрисдикційно, коли стають підставою для ухвалення того чи іншого судового рішення.

Формально логічним, але не праксіологічним є виділення в класифікації правової інтеграції прецедентної уніфікації, оскільки дуже складно виявити уніфікуючу дію рішень міжнародних судів¹⁶⁹. Прикладом такої "прецедентної" уніфікації може бути імплементація рішень Європейського Суду з прав людини¹⁷⁰, які створюють обов’язковий судовий прецедент для судів країн-членів. На жаль, це поки не отримало поширення у вітчизняній судовій практиці.

Короткий змістовний аналіз поняття правової уніфікації свідчить про те, що ключовою проблемою визначення інтегруючих можливостей цього способу зближення є встановлення нормативності ("джерельності") тих приписів, на основі яких таке зближення здійснюється. Ця тонка межа, що розділяє офіційне, формальне джерело і неофіційне джерело змісту, і є віссю розмежування уніфікації та гармонізації.

Невипадково, що в умовах, коли в сучасній доктрині відбувається "реабілітація" природно-правових джерел права, правова гармонізація все реальніше постає одним з центральних об’єктів науково-правового вивчення. Сучасні дослідники пропонують розглядати її як комплексну (міжнародно-правову і національно-правову) проблему, єдине "завдання сучасного розвитку", питання "гармонізації правових систем різних держав і кожної системи окремо"¹⁷¹.

У вітчизняній правовій традиції гармонізація переважно розглядається в науці міжнародного права, де відмічається множинність визначень цього поняття, тенденція до розширеного його тлумачення аж до ототожнення гармонізації з поняттям правової інтеграції¹⁷². Останнім часом навіть пропонується розуміти під гармонізацією "конвергенцію систем законодавства, інтеграцію основних принципів і властивостей правових систем з урахуванням національної специфіки"¹⁷³. Отже наявне посилення саме міжнародно-правового аспекту цього способу правового зближення. У цьому світлі виглядає штучною полеміка стосовно доцільності використання поняття "гармонізація національного законодавства з міжнародним правом" або "міжнародна гармонізація"¹⁷⁴. Позицію щодо доцільності застосування поняття "гармонізація" до зближення права України з міжнародним правом докладно обґрунтував В. Ф. Опришко¹⁷⁵.

Уникаючи схоластичного перегляду абстрактних дефініцій гармонізації, підкреслимо, що, з практичної точки зору, більш продуктивним є підхід до розуміння гармонізації як певного способу правового зближення¹⁷⁶.

Отже для з'ясування видових відмінностей поняття гармонізації доцільно проаналізувати цей спосіб правового зближення за двома параметрами — за її підставою та наслідками, які, до речі, і є основними лініями розмежування гармонізації та уніфікації.

Незважаючи на те, що в гармонізації стихійний елемент¹⁷⁷ набуває провідного значення, цій формі правової інтеграції властиві певні засоби цілеспрямованого зближення. Тому за цією підставою гармонізацію національних правових систем доцільно класифікувати наступним чином¹⁷⁸.

1. Якщо засобами (підставою) зближення національних правових систем є неімплементовані джерела міжнародного права, то має місце міжнародно-правова гармонізація, яка, на наш погляд, є основною формою гармонізації національних правових систем. Відмічається, що в процесі такої гармонізації для держав не створюються міжнародні зобов’язання, зафіксовані у міжнародних договорах¹⁷⁹, або, якщо при цьому і задіяний міжнародний акт, то він має рекомендаційний характер¹⁸⁰.

Серед форм подібної гармонізації виділяються міжнародна модельна конвенційна гармонізація національних правових систем. Головними засобами такої гармонізації є "типове право", "модельне право", "модельний акт" (англ. model act; франц. loi type, loi modele), які необхідно відмежовувати від обов’язкових для імплементації "єдиного права" або "єдиних актів" (англ. uniform law, uniform act; франц. loi uniforme) як засобів конвенційної уніфікації. Отже "модельні" або "типові" засоби є засобами модельної конвенційної гармонізації і не утворюють для держав-членів даної конвенції відповідних міжнародних зобов’язань. Переваги модельної конвенційної гармонізації у тому, що до модельного закону держави можуть вносити необхідні зміни з метою урахування їх особливостей та окремих обставин¹⁸¹.

Однак необхідно враховувати, що в деяких міжнародних конвенціях гармонізація законодавства ставиться в обов'язок її учасникам. Це зовсім не означає, що таким чином утворюється певна єдина норма. Обов'язок гармонізації — рамкове міжнародне зобов’язання, що не тягне за собою імплементації жодної норми як конкретного правила поведінки.

Зближення норм національних систем права може здійснюватися й на підставі міжнародних конвенцій, що так і не набули чинності. Таку гармонізацію С. М. Лєбєдєв образно назвав "радіаційним ефектом"¹⁸².

Так само різновидом односторонньої конвенційної гармонізації буде адаптація національних правових систем до норм міжнародного права, коли приписи, зазначені в "гармонізуючих" конвенціях, знайшли своє відбиття в нормативно-правових актах декількох держав, які так до неї й не приєдналися, і стають для них "добровільно прийнятими нормами" (франц. — lois conventionelles; нім. — Consensualgesetze)¹⁸³. Прикладом гармонізації національного законодавства на основі міжнародної конвенції, до якої ця держава не приєдналася, є Конвенція 1924 р. про уніфікацію деяких правил відносно морських коносаментів, в який беруть участь 50 країн, а ще в 30 країнах ці правила включені у внутрішнє законодавство без ратифікації самої конвенції¹⁸⁴.

Можливий ще один спосіб міжнародної конвенційної гармонізації (Н. Г. Вілкова помилково називає таку гармонізацію "опосередкованим методом уніфікації"). Це має місце тоді, коли у інтегральній конвенції зазначена норма, що передбачає її застосування, навіть у тих випадках, коли сторонами транскордонних контрактів є суб’єкти, що не мають належності до держав-членів цієї міжнародної конвенції¹⁸⁵. Такий порядок передбачений у п.1 "б" ст. 2 Конвенції ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу, а також у Конвенції ООН 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг, які мають зобов'язуючу силу стосовно сторін відповідного контракту, які обрали у якості застосовуваного права законодавство країни-члена Конвенції. Така "іррадіація" юридичної сили міжнародної конвенції на правові системи, не зв’язані з нею відповідними міжнародними зобов'язаннями, сприяє їх пристосуванню до відповідних конвенційних норм (односторонній гармонізації).

Як ми вже встановили, до форм міжнародно-правової гармонізації може бути віднесена міжнародно-інституціональна (м'яка) гармонізація, яка здійснюється на підставі "м'яких" приписів, що не мають нормативності.

2. Не можна ігнорувати виняткового впливу деяких актів внутрішнього законодавства однієї держави на правову систему іншої. Тому наступною формою гармонізації, в основі якої знаходяться одностороння орієнтація на іноземне законодавство, можна назвати легально-правову гармонізацію.

Прикладом такого масового гармонізуючого впливу іноземних нормативно-правових актів є Кодекс Наполеона 1804 р., Германське цивільне уложення 1896 р., які заклали основу формування відповідно романської і германської правових родин. З новітніх актів, які вплинули на гармонізацію законодавства багатьох інших країн, можна виділити Закон про імунітет іноземних держав, укладений у 1976 р. в США, Закон про міжнародне приватне право Швейцарії 1987 р. тощо.

3. Незважаючи на те, що доктрина визнається джерелом міжнародного права¹⁸⁶, вона не є джерелом права жодної європейської країни¹⁸⁷, і тому в жодному разі не може бути визнана основою уніфікації. Водночас доктрина виступає або поряд з іншими чинниками, або самостійно підставою для такого зближення, яке можна назвати доктринально-правовою гармонізацією. Наочний приклад гармонізуючого впливу на формування національного законодавства європейських країн демонструє наука римського права під час його рецепції.

4. Менш помітною, але досить реальною, є звичаєво-правова гармонізація, коли зближення національних систем відбувається на основі звичаїв, що мають іноземне походження і не визначені загальновизнаними правилами поведінки в країнах, правові системи яких гармонізуються.

Найбільш поширеною формою такого зближення є так звана модельна приватноправова гармонізація. Вона має місце тоді, коли неурядові організації ухвалюють модельні закони, які самі пособі не застосовуються як звичаєві джерела права, але на їх підставі ухвалюються акти національного законодавства. Активність у цьому напрямі проявляє ЮНСІТРАЛ, під егідою якої розроблено п’ять модельних законів. Найбільш вдалим виявився ухвалений 1985 р. Модельний закон про міжнародний комерційний арбітраж — на його основі 32 держави і 4 штати США прийняли відповідні національні закони¹⁸⁸.

До прикладів такої гармонізації можна також віднести й орієнтацію законодавчої практики в країнах СНД на звичаєві правила поведінки, які є чинними в країнах Заходу і "відкрилися" для пострадянського простору лише останніми роками.

5. Потребує спеціального аналізу та узагальнення мало досліджена прецедентно-правова гармонізація, де підставою зближення є судові прецеденти, які обов'язкові в одних країнах і не є джерелами права в інших. Приклад такої гармонізації — зближення кодифікованого приватного права Шотландії і англійського приватного права, яке має місце тоді, коли шотландські судді, офіційно мотивують своє рішення через посилання на власне законодавство, але, як правило, застосовують ті норми, які не суперечать англійському прецедентному праву¹⁸⁹.

Неважко помітити, що запропонована класифікація гармонізації явно кореспондує з класифікацією джерел права і підтверджує тезу про продуктивність "джерельного" підходу до аналізу процесу зближення правових систем, який ми проголосили на початку нашого дослідження.

Орієнтація на процес правоутворення як одна з настанов діалектико-компаративного методу демонструє свою продуктивність і при порівнянні результатів гармонізації та уніфікації.

Найбільш докладно з компаративно-правових позицій проаналізував результати цих двох форм правового зближення С. В. Бахін у своїй докторській дисертації. Він справедливо резюмує: "Процес включення схожих правових приписів у національне право ми маємо іменувати гармонізацією. Головна її відмінність від уніфікації полягає в тому, що зближення правових систем відбувається не шляхом введення єдиної міжнародної норми, а за допомогою включення в правові системи різних держав одноманітних внутрішньодержавних норм. Застосування і тлумачення таких норм, навіть при їх повній текстуальній тотожності, може співпадати не завжди, оскільки вони є елементами різних правових систем"¹⁹⁰. На його думку, "відмінність між уніфікацією і гармонізацією визначається не предметом регулювання (характером регульованих відносин), а системною приналежністю норм, що створюються в рамках названих процесів. При уніфікації це будуть норми міжнародного права, а при гармонізації — норми внутрішньодержавного права"¹⁹¹. Також стверджується, що "…при уніфікації створюються єдині правові норми, а при гармонізації — одноманітні"¹⁹². До подібного висновку про те, що гармонізація це процес створення "схожих за змістом норм, але не ідентичних", приходять й інші дослідники правової інтеграції¹⁹³.

У цьому контексті не зовсім коректними видаються визначення правової уніфікації як процесу вироблення одноманітних (уніфікованих) норм¹⁹⁴ або як формування норм, одноманітно регулюючих певні відносини¹⁹⁵. Ми маємо підкреслити, що уніфіковані норми — не є нормами одноманітними, це норми єдині. Одноманітні норми є результатом гармонізації.

Такі розбіжності, на наш погляд, провокують наступні "мовні ігри", що склалися у термінології з питань правової інтеграції. Так, латиною uniformis [unus + forma] — одноманітний, простий; uniformitas — одноманітність, uniformiter — одноманітно, однаково, скрізь¹⁹⁶. Тобто англійські прикметники "uniform" та "unification" мають різну латинську етимологію: відповідно [unus + forma] та [unio + facere]. Отже англійський термін "uniform rules" має перекладатися як "одноманітні норми", які є результатом гармонізації; для позначення "уніфікованих або єдиних норм", що є результатом уніфікації; відповідний термін в англомовному юридичному лексиконі — "unified rules"¹⁹⁷.

Проте, заради об’єктивності, необхідно визнати, що в англомовній юридичній літературі також немає ладу в застосуванні термінів "unified rules" — "uniform rules", що значно посилює невпорядкованість похідної від них термінології: loi uniforme, uniform law, uniform act, які іноді підмінюються loi type, loi modele, model act.

Таким чином результатом уніфікації є створення уніфікованих або єдиних норм. Гармонізація призводить до виникнення одноманітних норм. Перші норми, як правило, відносять до міжнародних, а другі — до норм національного права. Якщо внутрішньодержавна належність одноманітних норм не викликає сумніву, то, ми переконані, єдині норми є єдиними не стільки тому, що вони міжнародні, а саме тому, що імплементовані до національного законодавства декількох країн і тому постають спільними для них.

Гармонізація пов'язана з уніфікацією і дуже часто держави обирають саме перший спосіб правового зближення як більш "м'який". Уніфікація при цьому виявляється більш дієвою формою правої інтеграції¹⁹⁸. Однак це відбувається за однієї дуже істотної умови. Окрім того, що уніфіковані норми мають бути імплементованими, чинними у правових системах, що інтегруються, вони ще й повинні займати вище місце в ієрархії норм цих систем¹⁹⁹.

Підсумовуючи узагальнення та впорядкування термінів і понять загальної теорії правової інтеграції, вважаємо за доцільне стисло викласти²⁰⁰ низку робочих термінів, які необхідні для подальшого розгортання логіки дослідження:

1. Суб'єкти процесу правового зближення — до них належать держави, міжнародні урядові організації, наддержавні інститути, міжнародні неурядові організації та наукові установи, приватні особи, в тому числі, й самі учасники транскордонних торгових операцій;

2. Об'єкти правового зближення — різні системи права, правові системи, галузі права, правові інститути;

3. Предмети правового зближення — різні за змістом, але однакові за функціональним призначенням норми права (матеріальні, процесуальні та колізійні норми), а також правові принципи (загальні та спеціальні), які є складовими відповідних об’єктів правового зближення;

4. Мета правового зближення — подолання змістовних розбіжностей між об’єктами чи предметами такого зближення;

5. Напрями правового зближення — паралельні процеси, кожний з яких націлений на подолання національних розбіжностей правоутворення певних об’єктів, окремо по кожній з його складових: правотворчості, праворозуміння, правореалізації;

6. Методи правового зближення — сукупність способів (прийомів), засобів (джерел) та форм (технологій), які долають розбіжності об’єктів чи предметів правового зближення безпосередньо в процесі здійснення приватними особами транскордонних операцій, або опосередковано через задіяння легіслатури та юрисдикції окремих держав. Залежно від того, хто виступає провідним суб’єктом правового зближення, ці методи поділяються на: міжнародно-правовий (опосередкований метод, який застосовують окремі держави або сукупності держав та міжнародні урядові організації в процесі міжнародного правового співробітництва), приватноправовий (прямий метод зближення, суб’єктами якого є міжнародні неурядові організації, наукові установи, приватні особи), європейсько-правовий (змішаний метод, який застосовують наддержавні інститути Європейського Союзу, що адресують свої директиви і регламенти як державам-членам, так і приватним особам);

7. Способи правового зближення — прийоми подолання розбіжностей відповідних об’єктів та предметів зближення, що мають характерний сталий набір певних засобів. Визначальною для певного способу зближення є правова природа цих джерел як підстав правового зближення. Якщо ці джерела є офіційними (встановлені або санкціоновані державою) для всіх об’єктів та предметів правового зближення, то має місце правова уніфікація. Якщо для певних об’єктів та предметів підставою правового зближення є неофіційне для них джерело, то такий спосіб має називатися правовою гармонізацією;

8. Засоби правового зближення — певні джерела права, на підставі яких відбувається зближення національних систем, галузей, інститутів, норм і принципів. Засоби зближення в основному класифікуються залежно від того, який метод і спосіб реалізується за їх допомогою — наприклад міжнародно-правові засоби уніфікації або європейсько-правові засоби гармонізації;

9. Форми (технології) правового зближення — конкретні акти та спеціальні прийоми їх реалізації, які задіяні в процесі зближення певних об’єктів та предметів. Класифікація цих форм розгалужена та розмаїта. Вони визначаються шляхом посилання на ці акти, об’єкти та предмети (наприклад, модельна конвенційна гармонізація матеріальних норм контрактного права);

10. Результат правового зближення — конкретні об’єкти, які тою чи іншою мірою подолали свої розбіжності (наприклад, "повна уніфікація" або "фрагментарна гармонізація"), або певні "зближені" предмети (єдині або одноманітні норми чи загальні або спільні принципи).