2.3.3. Засоби "регламентарної" уніфікації контрактного права держав — членів єс

Як свідчать останні події, найбільш активним напрямом європейсько-правової уніфікації контрактного права поступово виявляється вже не "директивна" гармонізація і навіть не конвенційна уніфікація колізійних норм, а зближення цих норм на основі регламентів або "регламентарна" уніфікація⁵⁶⁴.

Все більшу роль в утворенні системи матеріальних та колізійних норм контрактного права відіграють регламенти ЄС (англ. regulation; франц. reglement; нім. Verordnung), ухвалені по деяких питаннях цивільного та комерційного права. Незважаючи на те, що регламенти характеризуються певною ситуативністю і передбачають лише погоджені мінімальні вимоги, вони підлягають негайному і повсюдному застосуванню всіма суб’єк­тами господарювання, а також компетентними судовими інстанціями.

Як свідчить практика правової євроінтеграції, регламенти є дієвим засобом європейсько-правової уніфікації. Такий висновок ґрунтується на тому, що для набуття ними чинності не потребується їх імплементації державами-членами. Тому регламенти нині виступають основними засо­бами досягнення єдності законодавства права Співтовариства, яка є бажаною метою всього процесу правової євроінтеграції⁵⁶⁵.

Необхідно пам’ятати, що регламенти мають особливе значення для штучно уповільненої європейсько-правової уніфікації англійського контрактного права. Незважаючи на те, що право ЄС становить частину національного права Сполученого Королівства, на практиці тільки ті положення "коммунітарного" права, які мають пряму дію, застосовуються в англійських су­дах⁵⁶⁶.

Повноваженнями щодо укладення регламентів наділені дві інституції — Рада і Комісія. Окрім регламентів, які ухвалені ними спільно, можливе ухвалення відповідних регламентів окремо кожною з цих інституцій. Якщо мають місце суперечності між окремо прийнятими регламентами, то прецедентне право ЄС визнає перевагу актів Ради над актами Комісії. Регламенти підписуються Головою Європейського Парламенту і Головою Ради та оприлюднюються в Офіційному Віснику Європейського Союзу. Регламенти набувають чинності на 20-й день після опублікування, якщо інше не зазначено в самому акті. Однак, вони підлягають застосуванню тільки після завершення 14-місячного строку, протягом якого держави-члени повинні привести своє законодавство у відповідність з цим чинним регламентом. Скасування регламентів належить до виключної компетенції Суду ЄС⁵⁶⁷.

Однак у праві ЄС ставлення до цього сильного засобу уніфікації дуже обережне. Ухвалення регламенту передбачає точно визначені процедурні умови. Договір про утворення Європейського співтовариства обмежує використання регламентів тільки у тих випадках, які цим Договором передбачені, а в інших випадках застосовуються інші правові акти.

Коли з певних питань виявляються істотні розбіжності між правовими системами країн-членів, то робиться виняток із загального правила і передбачається обов’язок національної імплементації регламентів. Такі імплементаційні заходи здійснюються у чітко визначений в регламенті строк⁵⁶⁸. При цьому прецедентне право ЄС уточнює поняття "прямої дії" актів Співтовариства⁵⁶⁹ і категорично забороняє державі-члену на власний розсуд змінювати дату набуття чинності регламентом, що імплементується⁵⁷⁰, або змінювати сферу його застосування⁵⁷¹: "Усі фор­ми імплементації, які перешкоджають прямій дії регламентів Співтовариства і ставлять під загрозу їх одночасне і уніфіковане застосування у всьому Співтоваристві, суперечать Договору"⁵⁷².

У виняткових випадках у самому регламенті може бути передбачено право на дерогацію регламенту, що надає державам-членам повноваження у чітко визначених межах відступити від його загальних приписів і замінити певну норму регламенту нормою національного законодавства.

Необхідно підкреслити, що у випадках імплементації і особливо дерогації, регламенти виконують не притаманні їм функції актів уніфікації, а функції актів гармонізації, що не є загальним правилом, а скоріше — винятком із цих правил. Такі акти "регламентарної" гармонізації застосовуються поза предметом правового регулювання контрактного права і регулюють відносини у галузі вільного пересування працівників⁵⁷³ і соціального забезпечення працівників-мігрантів⁵⁷⁴.

Про особливе ставлення у праві ЄС до регламентів як головних засобів європейсько-правової уніфікації свідчать додаткові вимоги щодо юридичної техніки їх утворення. Ухвалення регламенту потребує ретельного обґрунтування, що має містити визначення мети, причин, порядку застосування і обов’язкове посилання на відповідну статтю Договору про заснування Європейського Співтовариства. Навіть якщо таке посилання має місце, але не конкретне — тобто вказана стаття Договору не містить інформації про певну сферу, що підпадає під виключне регулювання саме регламентами, то такий регламент може бути анульований Судом ЄС на тій підставі, що його прийняття було недостатньо обґрун­тованим⁵⁷⁵.

Отже характерними рисами регламентів є те, що ці акти:

1. Є загальнообов'язковими — регламент "повинен застосовуватись і мати однаково обов'язкову силу в усіх державах-членах у контексті правової системи Співтовариства"⁵⁷⁶;

2. Підлягають загальному застосуванню — регламент утворює права і обв’язки для всіх суб’єктів права ЄС;

3. Мають пряме застосування — регламент має силу закону в усіх державах-членах, від яких його імплементація за загальним правилом не вимагається. До речі, у Великобританії серед актів похідного законодавства тільки регламенти мають застосування в судах цієї країни, в силу того, що є актами прямої дії⁵⁷⁷.

У 1980-90-х роках "регламентарна" уніфікація лише доповнювала (уточнювала) конвенційну уніфікацію контрактного права. Так, вона використовувалася для визначення особливостей застосування ст.85(3) Римського договору 1980 р. до окремих видів договорів — виключних дистриб'юторських угод, угод про передачу технологій, договорів про виключний продаж, договорів франчайзингу тощо. Це забезпечували шість перших "договірних" регламентів: Регламент 1983/83 від 22 червня 1983 р. Регламент 1984/ 83 від 22 червня 1984 р., Регламент № 417/85 від 19 грудня 1984 р., Регламент № 428/85 від 19 грудня 1984 р., Регламент 4087 від 30 листопада 1988 р., Регламент № 240/96 від 31 січня 1996 р.⁵⁷⁸

З початку ХХІ ст. "регламентарна" уніфікація стала провідною формою євроінтеграції. Початок останньому "наступу" регламентів поклали акти з уніфікації норм країн — учасниць ЄС, що регулюють виконання судових рішень. Так, 22 грудня 2000 р. Європейська Комісія підготувала та ухвалила Регламент № 44/2001 "Про юрисдикцію, визнання і примусове виконання рішень у цивільних та торгових справах" ("Брюссель І")⁵⁷⁹. Цей регламент набув чинності для держав-членів Європейського Союзу з 1 березня 2002 р. і замінив Брюссельську конвенцію та Конвенцію Лугано.

Основною метою ухвалення Регламенту "Брюссель І" було забезпечення швидкого й простого "вільного пересування судових рішень щодо цивільних і торгових справ" (free movements of judgments) у рамках Європейського Союзу. У преамбулі документа відзначається як загальний принцип визначення підсудності справи — вибір юрисдикції держави постійного місця проживання (domicile) відповідача.

Згодом "Брюссель І" було доповнено іншим Регламентом № 2201/2003, який стосується юрисдикції, визнання і примусового виконання рішень у сімейних справах ("Брюссель ІІ")⁵⁸⁰. Послідовна реалізація в Євросоюзі принципу взаємного визнання судових рішень з ухваленням регламентів "Брюссель І" і "Брюссель ІІ" призвела до появи нового універсального інструмента правового регулювання — "європейського виконавчого листа".

Долю Брюссельської конвенції та Конвенції Лугано, як нами вже неодноразово відмічалося, поділяє і Римська конвенція 1980 р. "Про право, що застосовується до контрактних зобов’язань", яка підлягає заміні Регламентом (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради від 17 червня 2008 р. з аналогічною назвою ("Рим I")⁵⁸¹.

До цього в 2007 році був ухвалений Регламент (ЄС) № 864/2007 "Про право, що застосовується до недоговірних зобов’язань" ("Рим ІІ"), який, попри свою назву, також належить до уніфікаційних джерел європейського контрактного права⁵⁸².

Особливе місце в низці регламентів як новітніх засобів європейсько-правової уніфікації займає останній за часом ухвалення — Регламент "Рим І". Тому саме він обирається для більш детального аналізу даного засобу зближення колізійних норм контрактного права держав — членів ЄС.

Юридичні підстави розробки Регламенту "Рим І" були закладені Договором про утворення Європейського співтовариства, зокрема пунктом "b" статті 65, пунктом "с" статті 61 і параграфом 5 статті 67. Концептуальні засади розробки Регламенту "Рим І" були визначені Європейською Радою на засіданні в м. Тампере (Фінляндія) 15 і 16 жовтня 1999 р., коли вона схвалила найважливіший для євроінтеграції цивільного процесу принцип взаємного визнання судових рішень і закликала Раду й Комісію ухвалити програму дій з метою втілення у життя цього принципу. Така спільна програма Комісії та Ради була ухвалена Радою 30 листопада 2000 р.⁵⁸³. Згідно з планом реформування європейської уніфікації колізійного контрактного права, який отримав назву "Зелена книга з модернізації Римської конвенції 1980 року" (Green Paper on the Modernisation of the 1980 Rome Convention) [COM(2002) 654 final], почався тривалий процес розробки, обговорення та узгодження проекту регламенту, покликаного замінити відповідну міжнародну конвенцію.

Організаційно розробка Регламенту розпочалася на основі Гаазької програми⁵⁸⁴, прийнятої Європейською радою 5 листопада 2004 р., яка передбачала проведення активних робіт з уніфікації колізійних норм за допомогою регламентів ЄС.

На виконання Гаазької програми Європейський Парламент розпочав процедуру ухвалення законодавчого рішення (англ. legislative resolution) щодо проекту Регламенту "Рим І". Ця процедура тривала близько чотирьох років і тільки 17 червня 2008 р. він був ухвалений на підставі пропозиції Комісії з урахуванням висновку Європейського економічного й соціального комітету⁵⁸⁵ як Регламент (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради⁵⁸⁶. Завчасно було проведено велику доктринальну роботу з розробки докладних коментарів до проекту Регламенту⁵⁸⁷.

Регламент "Рим І" установлює на території держав — членів Європейського співтовариства і Європейського Союзу (ЄС) однакові правила "конфлікту законів" — колізійні норми, що визначають, законодавство якої саме держави (не обов'язково держави — члена ЄС) має застосовуватися в тому випадку, якщо правовідносини містять іноземний елемент.

Як зазначається в преамбулі Регламенту "Рим I", він розв'язує проблему конфлікту законів (колізійну проблему) відносно найбільш розповсюдженого виду зобов'язань приватноправового характеру — зобов'язань, які виникають на підставі цивільно-правових або торгових (комерційних) договорів. До сфери застосування Регламенту "Рим I" входять і договори, якими оформляються трудові відносини найманих робітників ("індивідуальні трудові договори" — ст. 8 Регламенту).

Заміна Римської конвенції 1980 р. Регламентом "Рим І" була обумовлена передусім тим, що згадана конвенція вже не задовольняла нові вимоги щодо євроінтеграції контрактного права. Все це дозволило свого часу оцінити правила Конвенції як "бідний інструмент правової інтеграції", що не встановлює "юридичної однорідності, необхідної для об’єднаного ринку"⁵⁸⁸.

Витіснення конвенційних форм уніфікації "регламентарними" дозволяє реалізувати наступні цілі подальшої "європеїзації" контрактного права:

1. Спростити процедуру утворення нових уніфікованих колізійних норм у сфері європейського контрактного права шляхом ухвалення нових актів ЄС, внесення змін та доповнень до існуючих⁵⁸⁹.

На відміну від Римської конвенції, зміни до Регламенту "Рим I" здійснюються відповідно до законодавчої процедури спільного прийняття рішень, при якій обов'язкова згода Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу. Головне в тому, що цьому не заважає інститут права вето окремих держав-членів і ці інститути ЄС приймають рішення кваліфікованою більшістю голосів.

2. Розширити сферу застосування уніфікованих колізійних норм до більш широкого кола норм матеріального права, перш за все за рахунок європейського lex mercatoria та директив ЄС із захисту прав споживачів.

Суттєвим недоліком Римської конвенції 1980 р. як єдиного акта європейської уніфікації колізійних норм контрактного права було те, що вона з відомих причин ніяк не була пов'язана з головним актом приватноправової уніфікації матеріальних норм — "Принципами європейського контрактного права".

Свого часу висувалися проекти внесення поправки до ст. 3(1) Римської конвенції 1980 р., відповідно до якої сторони контракту могли б обрати Принципи УНІДРУА або Європейські Принципи у якості застосовуваного права⁵⁹⁰. Без реалізації залишилися пропозиції Комісії по європейському контрактному праву і робочої групи по Європейському цивільному кодексу надати сторонам також право вибору lex mercatoria і в тому числі Європейських Принципів⁵⁹¹.

Регламент "Рим I", який починає застосовуватися з 17 грудня 2009 р.⁵⁹², у п. 13 Преамбули вказує на те, що він не забороняє сторонам включати за допомогою відсилання у свій договір недержавне право або міжнародну угоду. Під "недержавним правом" (англ. non-State body of law; франц. droit non etatique; нім. nichtstaatliches Regelwerk), як свідчить практика легального та доктринального застосування цього терміна, слід розуміти акти міжнародних міжурядових і неурядових організацій, у тому числі акти, що не мають обов'язкової сили для держав і приватних осіб, якими і є Принципи УНІДРУА та Європейські Принципи.

Регламент "Рим І" також усуває істотні колізії в джерелах Європейського контрактного права⁵⁹³.

3. Закласти нормативну основу створення загальноєвропейського прецедентного контрактного права.

Таке право може відбутися тільки через уніфікацію та гармонізацію судової практики національних судів на основі рішень судів Співтовариства. Однак одноманітного застосування та тлумачення Римської конвенції 1980 р. в країнах ЄС не відбувалося. Така ситуація склалася внаслідок того, що всі держави-члени не змогли своєчасно ратифікувати відповідні протоколи до Римської конвенції і тому Суд ЄС не отримав необхідних повноважень для її тлумачення.

"Рим І" як новітній зразок "регламентарної" євроуніфікації контрактного права повною мірою демонструє основні особливості методології, юридичної техніки та пріоритетів цього способу правового зближення.

Першу характерну особливість регламенту "Рим І", яка переважно стосується його методологічних засад, можна умовно позначити як послідовну "доктринізацію" регламентарної євроуніфікації контрактного права.

У зв’язку з цим показовим є вплив Принципів УНІДРУА та Європейських Принципів на юридичну техніку складання регламентів ЄС як актів уніфікації національного законодавства країн-членів. Подібно до того як невід'ємною частиною цих актів приватноправової уніфікації є детальні постатейні коментарі, обсяг яких значно перевищує основний текст документа, так і в структурі нових регламентів передбачаються розлогі преамбули⁵⁹⁴.

У преамбулі до цього Регламенту зазначені правові підстави підготовки та укладення, його мета і призначення, зв'язок з Римською конвенцією 1980 р., сумісність та розмежування з Регламентами "Рим ІІ" та "Брюсель І", уточнюється зміст основних принципів та понять міжнародного приватного права, що застосовуються до регулювання договірних відносин і, нарешті, з'ясовується специфіка застосування цього регламенту до окремих видів договорів. До речі, остання змістовна частина преамбули явно виходить за звичайні межі вступної частини нормативно-правових актів.

"Доктринізація" Регламенту "Рим І" найбільш наочно проявляється у ретельному уточненні змісту деяких понять і термінів, що тут застосовуються: наприклад "відправник" — "consignor", "перевізник" — "carrier" (п.22 преамбули); "відносини" — "relationship", (п. 38 преамбули); "звичайне місце проживання"— "habitual residence" (п. 39 преамбули); "держава-член" — "Member State" (параграф 4 ст. 1); "Переважаючі імперативні норми" — "Overriding mandatory provisions" (ст.9 Регламенту) тощо.

Але головною особливістю методологічних засад Регламенту "Рим І" є те, що його укладачі не обмежилися "доктринізацією" юридичної техніки. Про концептуальний характер цього акту свідчить те, що "Рим І" не тільки підтверджує необхідність дотримання "свободи сторін обирати належне до застосування право", яке визнається як "наріжний камінь" (cornerstones) системи колізійних норм контрактного права (п. 11 преамбули), а й вносить істотні корективи до фундаментальної для колізійного права доктрини автономії волі (lex voluntatis).

Якщо ст. 3 ("Свобода вибору" — "Freedom of choice") "Рим І" майже буквально повторює зміст ст. 3 Римського договору, то параграф 4 Регламенту містить нове положення про неприпустимість обходу імперативних норм права ЄС (незалежно від його трансформованості у національне право країни-члена) при виборі застосовуваного права на основі lex voluntatis. Важлива інформація міститься в п. 12 преамбули Регламенту, яка уточнює як саме може вибір застосовуваного права "прямо витікати зі змісту контракту". Такий вибір має бути визнаний як "явно виражений" (clearly demonstrated), якщо сторони уклали угоду, спрямовану на визнання за одним чи декількома судами держав — членів ЄС виключної юрисдикції (exclusive jurisdiction) щодо розгляду спорів, які виникають з цього контракту.

Як вже відмічалося, "Рим І" значно розширює сферу вибору застосовуваного матеріального права за рахунок lex mercatoria та міжнародного права (п.13 преамбули). Більше того, у п. 14 преамбули Регламенту передбачається можливість внесення до нього змін, якщо Співтовариство ухвалить нові матеріальні норми договірного права (англ. legal instrument, rules of substantive contract law) — зокрема загальні умови та типові положення контрактів (англ. standard terms and conditions).

Регламент "Рим І" не зазіхає на регулювання внутрішньодержавних договірних відносин, а націлений на "судове співробітництво у цивільних справах з транскордонними наслідками, наскільки це необхідно для нормального функціонування внутрішнього ринку" Співтовариства (п.1 преамбули) і "сприяння взаємній сумісності колізійних правил" (п.2 преамбули).

Друга характерна особливість Регламенту "Рим І" є похідною від його "доктринізації" і має переважно юридико-технічний характер. Цей Регламент значно посилює свої інтеграційні можливості через встановлення системного зв’язку з іншими актами уніфікації та гармонізації та послідовно розмежовує з ними сфери свого застосування там, де це виявляється необхідним. Тому Регламент "Рим І" можна назвати актом "систематизації" регламентарної євроуніфікації контрактного права.

Багато уваги укладачі Регламенту "Рим І" приділили його розмежуванню з актами конвенційної уніфікації колізійних норм. При цьому правовий режим застосування цього регламенту значно відрізняється від порядку реалізації актів міжнародно-правової конвенційної уніфікації та актів конвенційної євроінтеграції.

Так, відповідно до параграфа 1 ст. 25 Регламенту, цей акт на момент його ухвалення не зачіпає дії інших міжнародних конвенцій, сторонами яких є одна або кілька держав-членів і які регулюють колізії правових систем у сфері договірних зобов'язань⁵⁹⁵.

Як вже зазначалося, "Рим І" замінює Римську конвенцію 1980 р. з окремими винятками (параграф 1. ст. 24 Регламенту)⁵⁹⁶. У параграфі 2. ст. 24 Регламенту "Рим І" застосовано цікаву конструкцію, яка допомагає подолати можливі технічні помилки і при будь-якому відсиланні до Римської конвенції 1980 р. приписує тлумачити це як відсилання до цього Регламенту.

На наш погляд, така заміна має не суто технічне, а концептуальне значення. Про це свідчать деякі цікаві положення Регламенту. Так, якщо міжнародні конвенції з уніфікації колізійних норм контрактного права укладені виключно між державами — членами ЄС, тобто не створюють зобов’язань стосовно третіх по відношенню до Євросоюзу сторін, то параграф 2 ст. 25 недвозначно визначає більшу юридичну силу цього Регламенту порівняно з такими Конвенціями. На практиці ця конструкція є запобіжним засобом "згортанню" "регламентарної" євроуніфікації і без повного скасування міжнародного суверенітету держав-членів⁵⁹⁷ унеможливлює відновлення акта, подібного до Римської конвенції. Симптоматично, що Суд ЄС вже давно обмежив право держав-членів укладати з третіми країнами угоди, які матимуть вплив на правовий режим, встановлений регламентами⁵⁹⁸. Все це дуже переконливо свідчить про реалізацію доктрини переваги регламентарної євроінтеграції над конвенційною, яка, до речі, реалізується без порушення принципу верховенства міжнародного права.

Як свідчить "Рим І", уніфікація контрактного права на основі регламентів розглядається інститутами ЄС як важливий інструмент систематизації інших актів Співтовариства, що регулюють контрактні правовідносини. Зв'язок "Рим І" з іншими актами правової уніфікації та гармонізації обумовив певну насиченість Регламенту відсильними нормами⁵⁹⁹.

Необхідно підкреслити, що у Регламенті "Рим І" визначено негативне ставлення до розпорошення колізійних норм, що суперечать одна одній, по різних нормативних актах, але й не встановлюється абсолютна монополія цього регламенту стосовно викладення колізійних норм. Регламент не виключає можливості внесення колізійних норм у сфері договірних зобов'язань до актів Співтовариства, які регулюють спеціальні питання (п. 40 Регламенту). Показовим є також те, що ст. 27 Регламенту передбачає запровадження моніторингу його застосування, а також механізму перегляду цього акта.

Третя особливість Регламенту "Рим І" торкається пріоритетів зближення колізійних норм контрактного права. Регламент явно націлений на формування європейського споживчого контрактного права. Такий висновок логічний, з огляду на те, що в цьому акті особлива увага приділяється захисту прав слабкої сторони договірних зобов’язань (передусім споживачів, а також страхувальників та робітників).

Отже основним пріоритетом, зазначеним в Регламенті, є посилення захисту прав споживачів як сторін контрактних зобов’язань, що продовжує традицію, закладену в інших регламентах і директивах. Зокрема, у ст. 15 Регламенту ЄС "Брюссель І" установлено, що споживач має право звернутися до суду держави місця проживання іншої сторони за договором або до суду держави свого постійного місця проживання. Водночас сторона за договором (комерсант) може звернутися винятково до суду держави-доміцілія споживача.

У п. 23 преамбули Регламенту "Рим І" прямо вказується, що відносно договорів, які укладаються зі сторонами, що вважаються більш слабкими, ці сторони повинні бути захищені колізійними нормами, що мають для їхніх інтересів більш сприятливий характер порівняно із загальними правилами. Однією з істотних вимог до колізійних норм визнається їх здатність "забезпечувати можливість скорочення витрат, які породжуються розв’язанням суперечок" (п. 24 Регламенту).

В Главі ІІ "Уніфіковані норми" (англ. "Uniform rules") докладно визначаються спеціальні правила вибору колізійних норм при розв’язанні спорів з приводу споживчих контрактів (ст. 6 "Consumer contracts"), договорів страхування (ст.7 "Insurance contracts"), індивідуальних трудових контрактів (ст.8 "Individual employment contracts").

Регламент "Рим І" передбачає нову норму, відповідно до якої правило закону країни проживання споживача (латин. lex domicile) застосовується до всіх контрактів. Тобто вибір сторонами контракту застосовуваного права не позбавляє споживача права звертатися до внутрішньодержавного права його місця проживання для захисту своїх суб’єктивних прав та законних інтересів.

Як ми далі з'ясуємо, саме ця особливість регламенту "Рим І" виявиться "каменем спотикання" для подальшого розгортання "регламентарної" уніфікації, що спровокувало офіційний Брюссель застосовувати примусові заходи для його впровадження⁶⁰⁰.

В той же час навколо Регламенту "Рим І" у Євросоюзі розгорнуто системну роз'яснювальну роботу, високі темпи якої пояснюються ретельним доктринальним супроводом розробки й ухвалення цього акта⁶⁰¹.