2.3.2. Засоби "директивної" гармонізації європейського контрактного права

Парадоксально, але академічні "творці" європейського контрактного права, які постійно підкреслюють його науково-раціональне, компаративно-правове походження, не приховують дуже показового факту — початок розробки спеціальної частини контрактного права ЄС набагато випереджає виникнення його загальної частини. Директиви ЄС, які регулюють окремі специфічні аспекти контрактних зобов’язань, почали виходити з кінця 1970-х років, задовго до появи "Принципів європейського контрактного права"⁴⁸⁵. Дійсно, складається враження, що "директивна" гармонізація контрактного права виникла "пожежним" порядком для запровадження термінових заходів у сферах, які не могли чекати на важконароджуваний Європейський кодекс контрактного права. До таких сегментів можна віднести: захист прав споживачів, електронна торгівля, договори страхування, діяльність незалежних комерційних агентів, пакетні туристичні тури тощо⁴⁸⁶.

Однак з появою і розвитком інших інструментів правової євроінтеграції, "директивний" спосіб не тільки не занепадає, а продовжує зростати шаленими темпами. На початок 2000-х років у Євросоюзі вже було ухвалено понад 50 директив, спрямованих на регулювання окремих видів договорів та аспектів контрактних зобов'язань⁴⁸⁷.

Це дає підстави противникам кодифікації європейського контрактного права стверджувати, що "директивна" гармонізація є найбільш вдалим способом зближення норм договірного права європейських країн⁴⁸⁸. Сильною стороною цього способу вбачається саме те, за що він критикується розробниками Європейських Принципів, а саме: некодифікованість, фрагментарність і варіативність при їх імплементації. На думку прибічників "директивних" засобів гармонізації, саме ці риси забезпечують безконфліктність у відношенні самобутніх національних правових традицій європейських країн⁴⁸⁹.

Отже ці та інші особливості директив як засобів гармонізації потребують більш докладного аналізу.

Якщо регламент ЄС можна порівняти з законом, то директиви ЄС схожі на "основи законодавства"⁴⁹⁰, або "рамкове законодавство". Незважаючи на це, саме директиви офіційно визнаються головним інструментом наближення законодавства держав-членів до права ЄС (п. 3 ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства). При цьому вони підлягають обов'язковій імплементації на національному рівні, тому що цей "коммунітарний" акт зобов'язує держави-члени у певний термін вжити необхідних заходів, спрямо­ваних на досягнення окреслених у ній цілей⁴⁹¹. Співтовариство залишає за державами-членами право вибору методів та форм досягнення результатів, передбачених директивами.

Отже на виконання "принципу повноважень" ЄС (стаття 5 Договору про заснування Європейського Співтовариства), директиви не уніфікують національне законодавство, а лише сприяють його гармонізації для досягнення мети даної директиви. Ті аспекти національного законодавства, які не вимагають гармонізації в рамках ЄС, відносяться до компетенції держав-членів⁴⁹². Таким чином фрагментарність директив це не результат недоробок законодавця — вона закладена в самому задумі цих актів як засобів гармонізації національних правових систем.

Якщо установчі договори лише вказують на головне призначення директив та окреслюють загальний порядок їх гармонізуючої дії, то прецедентне право ЄС уточнює основні аспекти "директивної" гармонізації⁴⁹³.

Найбільш важливою є доктрина "прямої дії директив"⁴⁹⁴, засади якої були закладені у справі Grad⁴⁹⁵, де Суд ЄС встановив, що зміст статті 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства (тепер стаття 249) не заперечує існування прямої дії директив та рішень. У справі Van Duyn⁴⁹⁶ було уточнено, що у відносинах між приватними особами і державою директиви можуть мати "вертикальну пряму дію". Це було неприхованим викликом державному суверенітету країн-членів, адже таке широке тлумачення прямої дії директив давало підстави приватним особам по­силатися тільки на положення актів Співтовариства, ігноруючи тим самими національне законодавство. Тому Суд ЄС був змушений обмежити критерії визнання прямої дії ди­ректив у справі Ratti⁴⁹⁷ і встановив, що приватні особи не можуть посила­тися на відповідну директиву до закінчення терміну, встановленого для її імплементації.

Остаточно доктрина "прямої дії директив" була сформульована у справі Becker, де було зазначено: "…за відсутності імплементаційних заходів у передбачений період, можна посилатися на безумовні і достатньо чіткі положення директиви, якщо на­ціональні положення суперечать їм, або доти, доки положення, які надають права особам, мо­жуть бути забезпечені перед державою" ⁴⁹⁸.

Однак у справі Marshall (Nol) було визначено: виходячи з того, що директиви створюють зобов’язання лише для держав, не можна визнавати за цими актами "горизонтальної прямої дії" і зобов’язувати індивідів у їх відносинах з державою⁴⁹⁹. Водночас у справі Dellenkofer запроваджується прецедентне правило деліктної відповідальності держави-члена за порушення прав приватної особи у разі несвоєчасної імплементації директиви, що її цими правами наділяє⁵⁰⁰.

Незважаючи на те, що в останнє десятиліття у європейському правовому дискурсі триває запекла дискусія з питань прямої дії директив⁵⁰¹, яка ще далека від завершення, можна зробити дуже важливий для логіки нашого дослідження попередній висновок. На підставі того, що дія директив ЄС розповсюджується не тільки на держави, а й на приватних осіб (причому незалежно від їх імплементації у національне законодавство), в правовій доктрині майже беззаперечним є визнання цих актів джерелами контрактного права⁵⁰². При цьому, якщо директиви, які стосуються питань регулювання публічно-правових відносин, є засобами гармонізації національного права (що загальновизнано), то як джерела договірного права директиви мають бути визнані засобами уніфікації європейського контрактного права.

Для того, щоб зрозуміти як "директивний" спосіб зближення поступово еволюціонізує від гармонізації до уніфікації, необхідно відслідкувати його історію, яка починається практично з моменту утворення Європейських Співтовариств.

З перших років євроінтеграції і до середини 80-х років XX ст. директиви виступали основним засобом гармонізації. "Директивне" зближення норм національного законодавства держав — членів ЄС здійснювалося переважно на основі доктрини "суворої гармонізації". Вона спиралася на припис ст. 94 (колишня ст. 100) Римського Договору, відповідно до якого директиви як акти "вертикальної" дії ухвалювалися одноголосно шляхом узгодження позицій кожної з держав-членів. Ці директиви вимагали від національних законодавців приведення чинних норм національного права у точну відповідність з гармонізованими стандартами, що були в них встановлені. Таке зближення національних правових систем отримало назву "базова форма гармонізації"⁵⁰³.

"Директивна" гармонізація, за результатами якої встановлювалися "повні набори правил, включаючи всі необхідні технічні специфікації"⁵⁰⁴, сприяла розробці різноманітного інструментарію зближення національних правових систем. Прикладом створення гармонізуючих інструментів є: гармонізований індекс споживацьких цін (англ. Harmonised Index of Consumer Prices [HIPC]; франц. Indice des prix à la consommation harmonisé [IPCH]), гармонізовані довгострокові процентні ставки (англ. harmonised long-term interest rates; франц. taux d'intérêt à long terme harmonisés), а також Всебічна і гармонізована система національних і регіональних рахунків ЄС (ESA95), ухвалених і впроваджених на території Євросоюзу⁵⁰⁵.

Проте така гармонізація не дозволила виконати завдання досягнення необхідного зближення національного законодавства країн-членів до 1969 р., як це було передбачено ст. 14 (старою) Договору про заснування Європейського Співтовариства. Навпаки, почався процес стагнації євроінтеграції, який у 1970-х роках отримав назву "євросклерозу"⁵⁰⁶.

У цей час в європейській доктрині посилюється критика заходів "гармонізації згори" як занадто бюрократичних. Особливе незадоволення викликало рішення, ухвалене Комісією 1985 р., про необхідність запровадження "правил загального застосування" або "гармонізованих правил" щодо якості продуктів харчування⁵⁰⁷.

Було виявлено основний недолік моделі суворої гармонізації, який полягав у тому, що підготовка директив вимагала багато часу для узгодження їх на рівні держав—членів ЄС, що не виключало певного бюрократичного тиску інституцій Співтовариства на його членів. Сама ж імплементація директив в країнах-членах відбувалася не тільки з різною швидкістю⁵⁰⁸, а й з певними національними особливостями розуміння змісту норм, що в них містилися. Отже створення одноманітних норм у всіх країнах-членах виглядало більшою мірою як побажання, а не реальність.

Тому в 1985 р. в офіційному програмному урядовому документі — "Білій книзі ЄС" (англ. White-Paper EU)⁵⁰⁹ був затверджений "новий підхід" до гармонізації, який отримав назву "горизонтальної" гармонізації. В основу цього способу зближення було покладено принципи взаємного визнання, взаємного інформування і цілеспрямованого характеру гармонізації. У Білій книзі Комісія визнавала, що старий підхід був "занадто регулятивним" і "міг душити новації", а для вільної торгівлі не потрібна стандартизація із центру всіх без виключення правил — досить зближення по декількох ключових моментах⁵¹⁰.

Отже запроваджена нова модель м'якої або селективної гармонізації передбачала застосування "вибіркового підходу" до гармонізації. Відповідно до цього підходу, державам-членам дозволялося встановлювати більш жорсткі стандарти, ніж ті, які закріплювалися в директивах, або більш м'які стандарти, які використовувалися виключно на внутрішньому ринку. Такий підхід частково випливав зі статті 95 Амстердамського договору про заснування Європейського Співтовариства⁵¹¹. Згодом модель м'якої або селективної (вибіркової) гармонізації отримала назву моделі мінімальної гармонізації тому, що здійснювалася здебільшого шляхом взаємного визнання та встановлення мінімальних стандартів.

Таким чином, в процесі еволюції "директивної" гармонізації та її доктринального осмислення склалася певна система понять, що розкриває зміст цього засобу зближення національних систем права.

Кінцева мета правої євроінтеграції, ідеальний стан абсолютної узгодженості національних правових систем держав — членів ЄС позначається терміном "повна гармонізація", який "зарезервований для ситуацій, коли жодних національних правил не існує"⁵¹². Тому на сучасному етапі зближення національного законодавства йдеться про "часткову гармонізацію".

"Базова гармонізація" і "мінімальна гармонізація" принципово протиставляються у питанні реальності та доцільності досягнення ідеалу "повної гармонізації". Якщо "вибіркова або селективна гармонізація" — це проміжний ланцюг від першої до другої моделі зближення, "тактична відмова" від реалізації "повної гармонізації" у найближчий час, то "мінімальна гармонізація" — це фактична відмова від самої мети тотального правового зближення.

Ці дві крайні моделі гармонізації залежно від імперативності або диспозитивності методів їхньої реалізації позначаються, відповідно, як "сувора" і "м'яка" гармонізація (ще менш обов'язковою є "факультативна гармонізація", яка пропонує стандарти, необов'язкові для їх впровадження). За провідною роллю в процесі гармонізації інститутів Співтовариства або національних законодавчих органів виділяється "вертикальна гармонізація" та "горизонтальна гармонізація". За основними засобами гармонізації розмежовуються "легальна (законодавча)", "судова (прецедентна)" і "неформальна" гармонізація, яка відбувається "шляхом добровільного взаємного визнання"⁵¹³.

Якщо заслуга доктрини європейського права полягає у розробці категоріального апарату гармонізації, то завдяки інтерпретаційній діяльності Суду ЄС, вироблено основні принципи гармонізації, через які розкривається сутність цієї моделі зближення національних систем права країн-членів.

Головну роль, на наш погляд, виконує принцип взаємної довіри, який ґрунтується на розширеному тлумаченні Судом ЄС ст. 10 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Ця стаття вимагає від держав-членів вживати всі необхідні заходи для виконання зобов'язань з Договору і уникати тих, які можуть перешкоджати досягненню його мети. У своєму тлумаченні цієї статті Суд ЄС доповнив базовий принцип верховенства права ЄС вимогою: якщо дії однієї з держав-членів суперечать нормам права ЄС, то решта держав — членів ЄС не повинна здійснювати подібних заходів.

Центральне місце в системі цих принципів займає принцип взаємного визнання стандартів або контролю країни походження товару, який одержав закріплення в практиці Суду ЄС в справі Cassis de Dijon (1979 р.) (так званий "другий принцип Касіс"). Він означає, що "за відсутності обґрунтованих підстав для допуску товарів, що виробляються та реалізуються, і послуг, що надаються на законних підставах на території держави члена, такі товари і послуги мають бути допущені для реалізації на території всіх інших держав-членів"⁵¹⁴. Гармонізація через взаємне визнання національних стандартів не тільки спрощує і здешевлює процедуру контролю, а й піднімає рівень довіри між державами та авторитет держави походження товару, в якій він вперше і остаточно сертифікується. Взаємне визнання буде діяти тільки за умови, що у цій сфері не ухвалено відповідної норми права Співтовариства.

До інших принципів гармонізації можна віднести: принцип транспарентності, який передбачає обов’язок держави-члена інформувати Комісію ЄС про всі нові національні стандарти, принцип мінімізації або створення гармонізованих мінімальних технічних стандартів та принцип єдиного ліцензування⁵¹⁵.

Як ми вже зазначали, характерною рисою "директивної" гармонізації є її фрагментарність. Директиви укладаються по спеціальних питаннях, не торкаються загальних основ контрактного права і призначені для регулювання окремих видів правочинів: споживчих контрактів, договорів страхування, ліцензійних договорів, договорів франчайзингу та інших. Останнім часом Комісія звертає увагу на невідкладну необхідність гармонізації договорів оренди, найму, користування рухомим майном тощо⁵¹⁶.

Виходячи з того, що аналіз директив ЄС за формальним критерієм є непродуктивним через те, що з поля зору випадає велика кількість директив, безпосередньо пов’язаних з контрактними правовідносинами, ми запроваджуємо предметний підхід до класифікації цих засобів гармонізації. Це дозволяє не тільки обґрунтовано розширити предмет дослідження, а й виділити основні напрями "директивної" гармонізації контрактного права⁵¹⁷.

Історично одним з перших напрямів "директивної" гармонізації було зближення норм, які регулюють договори страхування (англ. contract of insurance; франц. contrat d'assurance), що здійснювалося за допомогою низки актів, які умовно поділяються на директиви з особистого страхування та директиви зі страхування майна.

До першої категорії директив належать:

Директива Ради 79/267/ЄEC від 5 березня 1979 р. про координацію законів, постанов та адміністративних положень про ведення ділової практики по прямому страхуванню життя (Перша Директива про страхування життя)⁵¹⁸;

Директива Ради 90/619/ЄЕС від 8 листопада 1990 р. про координацію законів, постанов та адміністративних положень про пряме страхування життя, що затверджує положення для сприяння здійсненню свободи надання послуг и вносить поправки до Директиви 79/267/ЄEC (Друга Директива про страхування життя)⁵¹⁹;

Директива Ради 92/96/ЄЕС від 10 листопада 1992 р. про координацію законів, постанов та адміністративних положень про пряме страхування життя, що вносить поправки до Директиви 79/267/ЄEC та 90/619/ЄЕС (Третя Директива про страхування життя)⁵²⁰.

До директив ЄС, що уніфікують майнове страхування, належать наступні:

Перша Директива Ради 72/239/ЄС від 24 липня 1973 р. про координацію законів, постанов та адміністративних положень про ведення страхової діяльності в сферах, не пов'язаних із страхуванням життя⁵²¹;

Друга Директива Ради 88/357/ЄС, що вносить поправки до Директиви Ради 73/239/ЄС⁵²²;

Третя Директива Ради 92/49/ЄС від 18 червня 1992 р. про координацію законів, постанов та адміністративних положень про ведення страхової діяльності в сферах, не пов'язаних із страхуванням життя, що вносить поправки до Директиви Ради 75/259/ЄС та 88/557/ЄС⁵²³.

Характерним для цих директив є те, що предмет їхнього гармонізуючого впливу має змішаний характер — вони націлені на зближення як матеріальних, так і колізійних норм. Під час невдалих спроб поглиблення зближення у цій сфері, коли був "провалений" проект єдиного європейського автомобільного страхового поліса, імперативні норми внутрішньодержавного законодавства країн-членів, які регулюють договори страхування (особливо у випадках "з малим ризиком"), були визначені як несумісні⁵²⁴. Тому останнім часом спостерігається відмова від гармонізації матеріальних норм у цій сфері і Рада зосереджує свої зусилля на зближенні норм колізійних.

У зв'язку з тим, що Комісія відносить "найм робітників" (posting of workers) до предмета правового регулювання європейського контрактного права⁵²⁵, окремим напрямком досліджуваної нами "директивної" гармонізації необхідно визначити зближення норм національного права, які регулюють договори особистого найму (англ. contracts of work and labour )⁵²⁶.

До масиву "директивних" засобів гармонізації цієї сфери належать:

Директива Ради 80/987/ЄЕС про зближення правових положень держав-членів щодо захисту найманих працівників у випадку неплатоспроможності їхнього роботодавця від 20 жовтня 1980 р.⁵²⁷;

Директива Ради 91/533/ЄЕС про обов'язок роботодавця інформувати робітника про умови, передбачені в трудовому договорі від 14 жовтня 1991 р.⁵²⁸;

Директива 96/71/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 16 грудня 1996 р. про найм робітників в рамках надання послуг⁵²⁹.

Ці директиви збільшують імперативно-правове втручання у царину диспозитивних норм, якою є контрактне право. Однак це виправдовується суто приватноправовою метою — через спеціальний правовий захист більш слабкої сторони — найманих робітників забезпечити дотримання принципу юридичної рівності сторін⁵³⁰. Однак директиви у сфері особистого найму не містять жодних санкцій за порушення цих положень, що значно знижує їхню ефективність.

Найбільших успіхів "директивна" гармонізація досягла у напрямі зближення національних механізмів правового захисту прав споживачів. Як вважають деякі дослідники, цей спосіб гармонізації отримав свій розвиток у першу чергу для одноманітного захисту цієї категорії учасників договірних правовідносин⁵³¹. У зв'язку з цим відмічається, що у правовому просторі ЄС вже сформувався інститут захисту прав споживачів, який отримав назву європейського споживчого контрактного права (англ. European Consumer Contract Law) і репрезентований великим обсягом різних директив.

Серед усіх "споживчих" директив виділяється Директива Ради 85/374/ЄЕС від 25 липня 1985 р. про зближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів про відповідальність за дефектну продукцію (з внесенням поправок Директивою 1999/34/ЄС Європейського Парламенту Та Ради від 10 травня 1999 р.)⁵³². Характерною рисою даної директиви є те, що вона гармонізує не тільки транскордонні споживчі контракти, а й ті, що не містять іноземного елементу. Друга особливість директиви 85/374/ЄЕС полягає у тому, що відповідальність виробника або імпортера за дефектну продукцію є "суворою", тобто настає незалежно від його вини⁵³³, але він звільняється від такої відповідальності, якщо зможе довести обставини, які його виправдовують (наприклад зустрічна вина споживача). В директиві передбачається трирічний строк позовної давності, але виробник звільняється від відповідальності, якщо збитки мали місце через десять років після випуску дефектної продукції.

Директива Ради 85/577/ЄЕС от 20 грудня 1985 р. про захист споживачів у договорах, укладених поза бізнес-офісами⁵³⁴, захищає від нечесної ділової практики, коли реалізація товару відбувається поза межами бізнес-офісу продавця "на ходу" або за місцем проживання чи роботи споживача (англ. "doorstep selling"), якщо це відбувається не на пряму вимогу покупця. Зокрема, на торговців покладається обов'язок надання споживачам письмового повідомлення про їхнє право скасування договору протягом 7 днів.

На захист споживачів-позичальників націлена Директива Ради 87/102/ЄЕС від 22 грудня 1986 р. про зближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів про споживчий кредит⁵³⁵ (з внесенням поправок Директивою Ради 90/88/ЄЕС від 22 лютого 1990 р.)⁵³⁶. Директивою Європейського Парламенту та Ради 98/7/ЄС від 16 лютого 1998 р.⁵³⁷ Ця директива містить сувору вимогу щодо письмової форми кредитної угоди, а у випадку, якщо споживач погасить свої зобов'язання до належного строку, він має право на справедливе зниження вартості кредиту. Однак у справі Berliner Kindl Brauerei AG v Andreas Siepert (2000 р.) Суд ЄС вирішив, що Директива 87/102/ЄЕС не може бути застосована до договорів поруки⁵³⁸, про що, до речі, було заявлено в § 345 Звіту Комісії від 11 травня 1995 р. про дію цієї директиви⁵³⁹.

На реформування Директиви 87/102/ЄЕС Комісія у 2002 р. ухвалює проект⁵⁴⁰, а 23 квітня 2008 р. разом з Радою та Парламентом — саму Директиву про зближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів про кредит для споживачів⁵⁴¹. В новій директиві передбачається розширення кола осіб, на яких розповсюджується її дія, за рахунок кредитних посередників, а також запроваджується інформаційна база про недобросовісних позичальників з метою надання гарантій кредиторам. Строк відмови споживача від кредитного договору збільшено з 7 до 14 днів.

Особливе місце серед директив, націлених на захист споживачів від зловживання комерсантами типовими договірними умовами, займає Директива Ради 93/13/ЄEC від 5 квітня 1993 р. про недобросовісні умови в споживчих договорах⁵⁴². У директиві певна умова контракту визнається недійсною тільки якщо вона "спеціально не погоджена" та "встановлює істотну невідповідність прав і обов'язків договірних сторін на шкоду споживачеві", який не може змінити ці умови. Показово, що Директива Ради 93/13/ЄEC наділила суддів повноваженням у разі порушення принципу добросовісності у споживчих договорах визнавати їх недійсними.

Захист споживачів-туристів здійснюється за допомогою Директиви Ради 90/314/ЄЕС від 13 червня 1990 р. про комплексні угоди по туризму, канікулам і турам⁵⁴³. Директива надає споживачам дуже широкий спектр додаткових прав. Так, договірна ціна може бути змінена тільки тоді, коли це прямо передбачено контрактом, і лише якщо це є наслідком зміни обмінного курсу валют, збільшення транспортних видатків, податків або мита, що стягуються. Істотні зміни договірних умов дають споживачеві право скасування договору без штрафної неустойки й повернення сплачених сум.

Директива 97/7/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 20 травня 1997 р. про захист споживачів у відношенні договорів на відстані⁵⁴⁴ передбачає низку вимог щодо інформування споживача при укладенні контракту при виїзній торгівлі або при застосуванні засобів зв'язку. Директива 1999/44/ЄС Європейського Парламенту Та Ради від 25 травня 1999 р. про деякі аспекти продажу споживчих товарів та асоційованих гарантіях⁵⁴⁵ встановлює порядок реалізації споживачами своїх прав у випадку покупки дефектної продукції.

Отже визначення в ЄС сфери захисту прав споживачів пріоритетним напрямом правової гармонізації призвело до того, що саме в цьому напрямі вперше в історії правової євроінтеграції було досягнуто реальних результатів. Однак і тут зближення контрактного права країн-членів не позбавлене певних проблем, головними з яких є такі загальні характеристики директив із захисту прав споживачів: фрагментарність і безсистемність, відсутність загальної термінологічної бази, наявність прогалин та колізій. Практично всі директиви ЄС у сфері споживчого контрактного права⁵⁴⁶ мінімалістичні, тобто "такі, що встановлюють мінімальний рівень захисту прав споживачів і визнають підтримку та створення екстенсивного захисту в державах — членах ЄС"⁵⁴⁷.

Для усунення цих недоліків академічні юристи різних європейських країн висловлюють пропозиції трансформувати директиви у регламенти і на їх основі надалі розробити Європейський Кодекс споживача, який би замінив увесь існуючий масив директив у цій сфері⁵⁴⁸.

Одним з останніх кроків у цьому напрямі можна вважати те, що в жовтні 2008 р. Європейська Комісія опублікувала "Пропозицію про Директиву з прав споживачів" (англ. Proposal for a Consumer Rights Directive), в якій пропонуються далекосяжні зміни в самих основах європейського споживчого контрактного права. Нова директива, яка відповідатиме загальним змінам у похідному законодавстві ЄС, має замінити чотири нині чинні директиви у цій галузі. Робляться сміливі припущення про те, що ця директива зможе найбільшою мірою реалізувати "повну гармонізацію" (full harmonisation) норм національного права держав-членів з цього питання і привести їх у відповідність з мінімальними стандартами, які нині є чинними в ЄС⁵⁴⁹.

Окремим напрямом "директивної" гармонізації є зближення норм, що регулюють агентські договори (англ. contracts of agency), які нині є одним з найбільш розповсюджених транскордонних правочинів в Євросоюзі.

Близько десяти років розроблялася Директива Ради 86/653/ЄЕС від 18 грудня 1986 р. про координацію законів держав-членів про незалежних комерційних агентів⁵⁵⁰, але зусилля, витрачені на досягнення однакового тлумачення її проекту, не були марними. Ця директива розцінюється як один з найбільш вдалих зразків гармонізації різних за формою і змістом національних норм, що органічно співпрацює з модельною гармонізацією цієї сфери, яку здійснює МТП. Не останню роль тут відіграв мінімалістський підхід укладачів директиви. Наприклад, дуже важливе питання встановлення форми агентського договору віддано на розсуд держав — членів ЄС.

Менш успішною виявилася конкуренція європейсько-правової гармонізації та міжнародно-правової уніфікації норм, що регулюють розрахунки по договорах та фінансові послуги. У цьому напрямі було укладено дві Директиви ЄС: Директива 97/5/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 27 січня 1997 р. про транскордонні кредитні перекази⁵⁵¹ та Директива 2000/35/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 29 червня 2000 р. про боротьбу із заборгованостями платежів по комерційних угодах⁵⁵². Однак поза межами їх регулювання залишилася багато питань: розрахунки у формі акредитива, інкасо, чекові розрахунки та інше.

Водночас пріоритет європейсько-правової "директивної" гармонізації регулювання договірних відносин у сфері електронній торгівлі — незаперечний.

Так, положення Директиви 1999/93/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 1999 р. про систему електронних підписів у Співтоваристві⁵⁵³ виявилися прогресивнішими за спроби уніфікації подібних відносин на міжнародному рівні⁵⁵⁴, а на національно-правовому рівні взагалі по багатьох питаннях не мали аналогів. Такими новелами виявилося, наприклад, прирівняння електронного підпису та підпису, зробленого від руки.

Найбільш новаторською виявилася Директива 2000/31/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 8 червня 2000 р. про деякі правові аспекти послуг в інформаційному суспільстві, зокрема про електронну торгівлю на єдиному ринку⁵⁵⁵, яка регулює раніше невідому галузь — електронну торгівлю, що передбачає здійснення комерційних правочинів з використанням електронних засобів в онлайновому режимі.

Однак багато питань електронної торгівлі все ще потребують свого врегулювання, зокрема: правовий режим Web site та правовий статус провайдера (передусім його відповідальність за зміст інформації, яку він надає), можливість розв’язання спорів між користувачем та провайдером безпосередньо в мережі за допомогою кібер-трибуналів⁵⁵⁶.

Короткий розгляд основних напрямів "директивної" гармонізації переконує: не можна ігнорувати того факту, що нині директиви є одними з найпоширеніших актів Співтовариства, за допомогою яких найпомітніше здійснюється гармонізація матеріальних норм національного законодавства. Відмічається, що теоретично гармонізація на основі європейських директив є найбільш енергійним способом зближення договірного права в Європейському Союзі. Але на практиці виявляються значні розбіжності у реалізації цих директив у різних європейських юрисдикціях⁵⁵⁷.

До основних недоліків директив як засобів гармонізації та заснованого на них "директивного" методу зближення контрактного права держав — членів ЄС належать:

1.Фрагментарність "директивної" гармонізації, яка перекриває далеко не всі аспекти договірних відносин і взагалі не торкається загальних питань європейського контрактного права. До прогалин цього способу правового зближення належать договори з надання послуг, схову, оренди, підряду тощо.

2.Неефективність гармонізації, яка здійснюється за допомогою директив у деяких сферах договірних відносин, зокрема: не зовсім вдалі спроби зближення національного законодавства, що регулює договори страхування, транскордонні розрахунки, факторингові операції тощо. Досвід використання директив як засобів гармонізації свідчить, що ефективність "європеїзації" контрактного права мінімальна в тих сферах, де у національному законодавстві найбільша питома вага імперативних засобів правового регулювання, і максимальна, якщо такі сфери з різних причин виявляються взагалі не врегульованими в інститутах контрактного права країн-членів.

3. Суперечливість приписів директив по багатьох питаннях, яка відмічається не тільки академічними юридичними установами, а й інститутами та органами ЄС. Це викликає необхідність системної координації директивних норм, очищення їх від зайвих приписів, суперечностей та термінологічної обмеженості⁵⁵⁸.

Головними причинами зазначених недоліків, на наш погляд, є:

по-перше, саме призначення директив полягає у постановці кінцевої мети зближення правових систем, узгодження розбіжностей між ними⁵⁵⁹. Тому директиви іноді міс­тять лише загальні положення, оскільки вже саме прийняття відпо­відної директиви є компромісом між державами-членами;

по-друге, існування різних, неузгоджених інтерпретаційних технологій на внутрішньодержавному і "коммунітарному" рівнях робить проблематичним однакове тлумачення директив. Наочним прикладом такої "нестиковки" є розбіжності визначень поняття споживача в директивах ЄС, доктрині та судовій практиці⁵⁶⁰;

по-третє, розбіжності законодавчих технік обумовлюють проблематичність однакової імплементації директив у національне законодавство⁵⁶¹. Процедурні питання реалізації директив на внутрішньодержавному рівні дуже часто викликають необхідність виходити за межі приписів, що містяться в цих актах Співтовариства⁵⁶².

Останнім часом в доктрині європейського контрактного права все більше усвідомлюється "клаптиковий" характер "директивної" гармонізації. Справедливо відмічається, що "техніка розпорошеної уніфікації без вироблення загальної понятійної основи ще довго буде залишатися незадовільною"⁵⁶³.

Природно, що за таких умов директиви все більше втрачають провідне значення, а роль зобов’язуючих нормативних актів — регламентів у процесах уніфікації та гармонізації європейського контрактного права неухильно зростає.