2.1.3. Проблеми розробки та застосування міжнародно-правових засобів "європеїзації" контрактного права

Усвідомлення недостатньої ефективності міжнародно-правових засобів уніфікації та гармонізації контрактного права виникло не відразу, хоча підстави для критичного до них ставлення об’єктивно існували з самого початку руху за "наднаціональне" приватне право. Складається враження, що цивілісти-компаративісти просто не звертали належної уваги на специфіку "приватноправових" конвенцій, яка щоправда проявлялася не на етапі розробки, ухвалення та імплементації, а під час їх реалізації. Плідний початок конвенційної уніфікації в багатьох галузях права наприкінці ХІХ та у першій половині ХХ ст. давав надію на "суцільну" правову інтеграцію приватного права. В цій обстановці у компаративістів почалося банальне "запаморочення від успіхів", що призвело до запровадження явно передчасних проектів, які мали теоретичний інтерес, але були явно нереалістичними³²³. Прикладом може служити спроба УНІДРУА в 30-х роках ХХ ст. розробити конвенцію про змішане перевезення вантажів, або запропонований у 1974 р. УНІДРУА та ЮНСІТРАЛ проект конвенції про дійсність договорів купівлі-продажу³²⁴. Все це дало підстави вважати, що завзяті прибічники міжнародної уніфікації "врешті-решт завдали більше шкоди, ніж користі"³²⁵.

У другій половині ХХ ст. з’являються нові "проблеми росту" співробітництва держав. Тріумф нового міжнародного правопорядку, який склався після Другій світової війни з утворенням Організації Об’єднаних Націй, спонукав до різкого збільшення кількості держав, втягнутих у процес конвенційної уніфікації, що була задумана в XIX ст. як інструмент зближення вузького кола "цивілізованих країн"³²⁶. Участь нових суб’єктів, з різних причин не готових до пропонованого рівня правової інтеграції, значно знизила ефективність цього інструменту уніфікації. Важливим негативним наслідком зайвої багатосторонності міжнародних конвенцій стала анонімність їх розробки, що викликає недовіру до пропонованих проектів у деяких держав, які на кінцевому етапі починають відмовлятися від приєднання до таких договорів³²⁷.

Таким чином проявляється один з найсуттєвіших недоліків міжнародно-правової уніфікації, який має суто юридико-технічний характер — недостатня оперативність, рентабельність і головне — результативність робіт з розробки, ухвалення та ратифікації таких конвенцій. Багато з них тривалий час не набирають необхідної кількості ратифікацій, або взагалі не набувають чинності³²⁸.

Намагання організаторів міжнародних уніфікаційних робіт урахувати інтереси максимально більшої кількості держав-учасниць призводить до дуже небажаних результатів. Система численних винятків та застережень руйнує цілість головного змісту таких конвенцій, обумовлює їх "клаптиковий" характер. Унаслідок цього конвенційна уніфікація страждає на патологічну "неповноту і навіть фрагментарність уніфікаційних угод"³²⁹.

Як відмічають дослідники цієї проблеми, причинно-наслідкове коло замикається — сама відмова від ратифікації міжнародних конвенцій дуже часто обумовлена не політичними, а суто технічними причинами. Деякі країни через брак необхідних спеціалістів виявляються просто не готовими до участі у цих дуже складних процедурах розробки і ухвалення міжнародних договорів у такій делікатній сфері, як приватне право³³⁰.

Більше того, з ухваленням та набуттям чинності міжнародними конвенціями з уніфікації проблеми не завершуються, а тільки переміщуються зі сфери правотворчої техніки у сферу інтерпретації їхнього змісту.

Головна з них полягає у тому, що за відсутності постійно діючого законодавчого органу, що ухвалює ці акти, міжнародні конвенції позбавлені не тільки можливості їх автентичного, а й дуже часто — делегованого офіційного тлумачення.

Незважаючи на заклики "враховувати міжнародний характер" конвенцій, які укладачі сумлінно вписують у їх текст, інтерпретують уніфіковані норми переважно національні суди і у "світлі звичного для них національного права"³³¹. Доречні побажання з боку академічних юристів враховувати при цьому "судову практику, доктрину і правосвідомість інших країн — учасниць міжнародних переговорів"³³², як правило, офіційно не зв’язують ані суди, ані арбітражі.

Найбільш наочно труднощі тлумачення норм міжнародних конвенцій проявляються в механізмі модельної конвенційної гармонізації, де закладений справжній парадокс. Модельний закон призначений зблизити відповідні норми певних країн. Але при цьому норми, що в ньому зазначені, підлягають застосуванню (а значить й інтерпретації) відповідно до національного права кожної з цих країн окремо. Отже модельна гармонізація неминуче веде до розбіжностей у застосуванні пропонованих нею ж одноманітних норм, що суперечить самому призначенню цього засобу правової інтеграції³³³.

Закономірно, що проблема усунення зазначених недоліків міжнародно-правової уніфікації та гармонізації перебуває у центрі уваги сучасної компаративістики. Якщо не брати до уваги суперечливі заклики до відмови від надмірної деталізації змісту міжнародних конвенцій³³⁴, то заходи, що мають бути запроваджені для підвищення ефективності конвенційних технологій, в основному зводяться до вдосконалення механізму тлумачення змісту самих конвенційних угод.

Для цього ще з початку ХХ ст. пропонується створити міжнародний суд, спеціально призначений для тлумачення уніфікаційних договорів³³⁵. Однак неодноразові спроби створення міжнародного касаційного суду виявилися невдалими, тому й подібні сучасні проекти переважною більшістю дослідників називаються або "умоглядною спекуляцією"³³⁶, або "скоріше утопією, ніж реальністю"³³⁷. Не зважаючи на це, деякими авторами висловлюється стриманий оптимізм стосовно можливості успішної організації таких судів у майбутньому³³⁸.

Не виключається перспектива розв’язання цієї проблеми через надання повноважень з інтерпретації уніфікаційних конвенцій тим організаціям та установам, що їх розробили.

Цікавою і не позбавленою певного сенсу є пропозиція запровадити новий різновид міжнародного договору — "угоду про тлумачення". Юридична сила такої угоди має бути значно нижчою за "акт про перегляд" і не торкатися суті основних положень уніфікаційних конвенцій, а лише уточнювати зміст деяких термінів з метою одноманітного тлумачення цих положень.

В той же час усі ці заходи не усувають головної причини недостатньої ефективності міжнародно-правових засобів уніфікації норм приватного права, яка походить від принципової суперечності між метою та суб’єктами правового зближення, що реалізується за допомогою цих засобів. Парадоксально, але використовуючи ці "знаряддя уніфікації" держави вимушені власними руками створювати наддержавний механізм регулювання приватноправових відносин, чим об’єктивно сприяють "роздержавленню", "приватизації" контрактного права. Тому суверенні держави всіляко уникають участі в таких конвенціях і вдаються до таких уніфікаційних заходів тільки з окремих питань, і лише під тиском економічних інтересів, коли вони переважають інтереси політичні.